Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 05 Лютий 2016 12:17

Всеволод Стеблюк: так званий руський мир почав захлинатися ще влітку 2014-го...

Rate this item
(0 votes)

Пе­ред тим, як зу­стрі­тись, я «ло­вив» пол­ков­ни­ка ме­дич­ної служ­би Все­во­ло­да Стеб­лю­ка по те­ле­фо­ну кіль­ка тиж­нів. На­реш­ті «впій­мав», до­мо­вив­шись про зу­стріч. Три­дця­ти­хви­лин­ну. А ви­йшла во­на кіль­ка­го­дин­ною: лю­ди­ні, яка вліт­ку 2014 ро­ку опи­ни­ла­ся в епі­цен­трі бо­йо­вих дій на Дон­ба­сі і вря­ту­ва­ла де­сят­ки люд­ських жит­тів, ба­чи­ла, як «стар­ші бра­ти» ни­щать тяж­ко­по­ра­не­них ук­ра­їн­ських бій­ців, пе­ре­ме­лю­ючи їх­ні ті­ла гу­се­ни­ця­ми бо­йо­вих ма­шин, а ни­ні пра­цює над удо­ско­на­лен­ням вій­сь­ко­во-ме­дич­но­го за­без­пе­чен­ня ЗСУ та ін­ших вій­сь­ко­вих фор­му­вань, бу­ло що ска­за­ти.

По­дум­ки про­ща­ли­ся з жит­тям...
— Моя дорога на цю війну почалася з Майдану, де я був практично з перших його днів, — говорить мій співрозмовник. — Як лікар, надавав медичну допомогу пораненим, оперуючи і в Будинку профспілок, і в Українському домі, і у трапезній церкві Михайлівського Золотоверхого. Там було розгорнуто 6 операційних столів. Люди звідусіль несли нам медикаменти, медичне обладнання. Саме ці запаси дозволили нам з початком АТО забезпечити новостворену Національну гвардію, допомогти і ЗСУ, і прикордонникам.
Керівник фармацевтичної служби Майдану Наталя Шолойко зберігає заявки від військових медиків, які ми виконали, на мільйони гривень! З початку АТО я два місяці шукав шляхів потрапити на фронт, але мене як професора Національної академії внутрішніх справ не відпускали — йшли заняття. І лише з формуванням на базі академії батальйону «Миротворець» мені вдалося поїхати на Донбас.
— У якій якос­ті?
— Я був відряджений «для надання практичної допомоги», а став начмедом батальйону, яким командував Андрій Тетерук — нині народний депутат. Підрозділ формувався під егідою, в основному, з-поміж міліціонерів — учасників миротворчих операцій та добровольців-майданівців, багато було міліціонерів, що відновилися на службі з пенсії. У нас було 6 полковників на батальйон! Але погони ми не носили, і всі були рівні!
Напередодні Дня Незалежності ми прибули під Іловайськ, розташувавшись у колишньому піонерському таборі і сподіваючись трохи відпочити після дороги. Проте незабаром з’ясувалося, що розслаблятись зарано.
— Чо­му?
— Офіцери СБУ, які неждано-негадано з’явилися в нашому таборі, попередили, що в Україну зайшли російські війська, маючи на озброєнні кілька десятків техніки. Та, незважаючи на таку тривожну новину, ми отримали наказ на зачистку міста Іловайська, де ще перебували терористи. А незабаром і залізничного депо, яке розташоване буквально за кілька сотень метрів від позицій бойовиків. Його будівля, до речі, у тій ситуації стала своєрідним форпостом: кілька десятків бійців батальйону «Херсон», які там перебували, зайняли кругову оборону і стримували просування ворога. Зайняли і ми позиції, відразу потрапивши під артилерійські і мінометні обстріли.
— Про ті по­дії, зок­ре­ма Іло­вай­ську тра­ге­дію, ко­ли за­ги­ну­ло і бу­ло по­ра­не­но ба­га­то на­ших бій­ців, ска­за­но і на­пи­са­но ба­га­то. А де Ви, Все­во­ло­де Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, бу­ли у ті дні?
— Там, де і батальйон, в Іловайському депо. Медиків було четверо: я, лікар-хірург Микола Ленько, санітар Михайло Гулак (вони були моїми друзями по Майдану і поїхали волонтерами) та Влад Ковальов — лікар, який пішов воювати простим стрільцем у батальйон «Херсон», але виконував і медичну роботу, оперуючи поранених під паровозом у депо. Влад загинув у «коридорі смерті», рятуючи поранених. Посмертно йому присвоєно звання «Народний герой України».
Так ось, російські батальйонно-тактичні групи зайшли на українську територію і почали нас жорстоко обстрілювати. Це тривало п’ять днів. Потім, шляхом складних і напружених переговорів, вони дали нашим підрозділам так званий зелений коридор.
— І що — ро­сі­яни стри­ма­ли сло­во? Не об­стрі­лю­ва­ли?
— Коли колона була вишикувана, вони почали висувати різні умови, які були неприйнятними. Остання — залишити зброю та техніку і виходити на автобусах. Але це було неприйнятним, і генерал Р. Хомчак дав команду «З боєм, уперед!» Я виходив на транспортері переднього краю (ТПК) ЛуАЗ, із позивним «Жужа». І тільки-но ми вийшли з Многопілля, як нас почали розстрілювати. Не обстрілювати, а саме розстрілювати — настільки був щільним вогонь. Ми, звісно, якось маневрували, намагаючись уникати уражень, але сховатись від куль, а згодом і мін та «градів», було важко.
З втратами врешті-решт дісталися села Новокатеринівки, а там, виявилося, теж росіяни, та ще й на вигідних висотах засіли. Звідтіля і розстрілювали нас, щоправда, вже протитанковими керованими ракетами. Наша «Жужа» ракети уникла якимось дивом, вибухнув понтонний КрАЗ метрів за 15–20 від нас, а ось міни не оминула. Пам’ятаю вибух, а далі — провал пам’яті...
До тями прийшов через 3-4 години. Обмацавши все тіло, не виявив на ньому ні ран, ні ушкоджень. Зрадів. Поряд були мої товариші, які прикривали наш вихід: Віталій Мариненко, Міша Крилов та ще 6 поранених. Хвилин через тридцять почув одинокі постріли. Зібравшись із силами, підняв голову. І побачив росіян, які добивали наших поранених бійців!
— Мож­ли­во, то бу­ло якесь ма­ре­во?
— Ти за кого мене маєш? Невже думаєш, що я був у «неадекваті» і зараз несу тобі якусь маячню?
— Не ві­рить­ся в ре­аль­ність по­чу­то­го...
— Можливо, і я, коли б не бачив на власні очі, не повірив. Мені відразу пригадалися кадри радянських фільмів, у яких есесівці знущаються над полоненими. Незабаром побачив російську бойову машину десанту, над баштою якої майорів білий прапор, і я вже намірився передати їм наших поранених, сподіваючись, що вони нададуть їм хоча б елементарну медичну допомогу. Проте жорстоко помилився: багатотонна машина почала давити, як каток асфальт, хлопців, навіть тих, хто ще мав сили і благав цього не робити, махаючи руками...
Незабаром з’явилися і російські військовослужбовці, з майором на чолі. У нашій автівці лежав прапор Червоного Хреста і жилетка з його символікою, а також червонохрестівське посвідчення, бо відповідні курси я пройшов напередодні, готуючись до поїздки в Крим: до захоплення півострова «зеленими чоловічками» намагалися допомогти нашим військовим госпіталям медикаментами.
Знявши бронежилет, захисний шолом, попрямував у бік росіян. Коли мене помітили, то дуже здивувалися, навіть, я сказав би, розгубилися. «Гостям» відрекомендувався працівником Червоного Хреста, сказав, що приїхав, щоб евакуювати поранених. Після короткої розмови з командиром отримав дозвіл на це. Але цих людей потрібно було ще позбирати, бо вони лежали хто де, а деякі, рятуючись від розправи рашистів з триколором, дісталися найближчого села, де їх і прихистили місцеві жителі.
— Ря­до­ві ро­сій­ські бій­ці не чі­па­ли вас?
— Один із моїх «похресників», Антон, якого я евакуював, розповів, що росіяни примусили їх роздягнутись догола та повзти рачки по схилу. Хто не міг — розстрілювали впритул... Але переважно то були — за великим рахунком — хлопчаки, одягнуті у військові однострої. Побачивши українців, почали називати нас бандерівцями і фашистами.
Майор дав нам своїх бійців, ноші, з якими я пройшовся навколишньою територією. Так знайшли близько 20 чоловік, двоє з яких через кілька годин померли. Серед ночі у розташування росіян прибув якийсь тип у армійській формі, але без розпізнавальних знаків. Здається, то був кадирівець. Поспілкувавшись з комбатом, зник. Потім майор по радіостанції отримав наказ щодо нашого фізичного знищення. Та замість того, щоб одразу його виконати, сказав, що не може цього зробити, мовляв, наше місцеперебування «відоме Червоному Хресту, чиї представники вже їдуть за ними»...
Уранці, з першими променями сонця, я поїхав на «Жужі» у село, що було неподалік. Селяни, дізнавшись, що представляю Червоний Хрест, почали віддавати наших поранених, яких переховували у хатах. Того дня ще 35 хлопців знайшов. Потім зі ще одного розташування росіян вивіз декілька десятків... Усього десь 87 поранених, як сказали у госпіталі. Коли приїхала санітарна рота — забрала всіх. Я на «Жужі» двох віз. Невдовзі всі ми опинилися у польовому військовому госпіталі.
На цьому мої бойові дії скінчилися. Але хоч скільки б відміряв мені Господь Бог земного життя, стільки я пам’ятатиму своїх бойових побратимів: Андрія Єсипка, Вітю Єщенка, Олексія Горая, Макса Сухенка. Тільки «миротворців» полягло 11 чоловік...

 

МИРНЕ ЖИТТЯ

— Чим Ви, па­не Все­во­ло­де, за­йма­єте­ся те­пер?
— Як помічник міністра оборони України здійснюю організаційне керівництво Військово-цивільного координаційного штабу медичної допомоги. Ця структура є міжвідомчою: до неї входять представники МО, МВС, НГУ, СБУ та інших силових відомств, а також Міністерства охорони здоров’я. Ми щоденно отримуємо оперативну інформацію, в якій, зокрема, йдеться про кількість поранених, загиблих. При цьому вказується їхня приналежність до міністерств і відомств, а також про цивільних осіб, тобто жителів населених пунктів, які розташовані в районі антитерористичної операції.
На засіданнях штабу вирішуються питання оперативного управління медициною в зоні АТО. Зокрема, використання потужностей військових госпіталів, медичних закладів, підпорядкованих МОЗ України тощо.
Спільно з керівництвом Військово-медичного департаменту МО реалізуємо проекти, спрямовані на поліпшення медичного забезпечення наших військовослужбовців — насамперед тих, які відстоюють нині територіальну цілісність України.
— Хо­ті­ло­ся б по­чу­ти біль­ше кон­кре­ти­ки...
— На базі навчального центру «Десна», що на Чернігівщині, організували підготовку санітарних інструкторів та стрільців-санітарів, які проходитимуть службу на території бойових дій. Санінструктори, яких до недавнього часу так бракувало, надаватимуть пораненим першу допомогу, від чого, між іншим, часто залежить життя людини. А стрільці-санітари евакуюватимуть їх з поля бою. Уже відбулися перші випуски цих фахівців.
— На­вес­ні 2014 ро­ку, по­бу­вав­ши на Дон­ба­сі, де вже три­ва­ли бої, Ви на влас­но­му до­сві­ді пе­ре­ко­на­ли­ся, в яко­му жах­ли­во­му ста­ні була вій­сь­ко­ва ме­ди­ци­на. У бій­ців на­віть ін­ди­ві­ду­аль­них ап­те­чок не бу­ло. Від­то­ді ми­ну­ло май­же два ро­ки. Ска­жіть, Все­во­ло­де Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, си­ту­ація змі­ни­ла­ся? То­му про це за­пи­тую, що й до­сі до­во­дить­ся чу­ти на­рі­кан­ня що­до ме­дич­но­го за­без­пе­чен­ня за­хис­ни­ків кра­їни.
— Я далекий від думки, що воно відповідає рівню кращих світових стандартів, наприклад, таких, як в арміях США чи Великобританії. Але міністром оборони України чітко визначено — ми мусимо створити найефективнішу систему військової медицини за всіма напрямами! Якщо порівнювати те, що ми мали на початку АТО, і те, що є зараз, то, як кажуть в Одесі, це дві великі різниці. У районі проведення антитерористичної операції розгорнуто чотири мобільних госпіталі, де водночас можуть надавати допомогу сотням поранених, створено групи підсилення в цивільних лікарнях, особовий склад ЗС укомплектований аптечками на 70 відсотків. Робота щодо остаточного вирішення цих питань триває.
З ліками теж проблем практично немає: у кожному секторі є офіцер, відповідальний за їх постачання. Щоденно працюємо над удосконаленням військово-медичного забезпечення, усвідомлюючи, що від нього часто залежить життя захисників нашої Батьківщини. Проблем ще багато, але міністр оборони України — генерал армії України Степан Полторак постійно тримає руку на пульсі військової медицини. Директор військово-медичного департаменту — генерал-майор медичної служби Андрій Верба — не паркетний генерал, а фронтовий хірург, зібрав команду справжніх фахівців, розроблено план розвитку військової медицини, цілу чергу важливих директивних документів. Результати побачимо вже цього року.
Пол­ков­ник Всеволод Стеб­люк од­ним із пер­ших от­ри­мав зван­ня «На­род­ний ге­рой Ук­раї­ни» — зван­ня, яке за­сну­ва­ли во­лон­те­ри і при­сво­юють тим, хто від­зна­чив­ся осо­бис­тою муж­ніс­тю, ря­ту­вав люд­ські жит­тя, ри­зи­ку­ючи влас­ним. Не­зва­жа­ючи на те, що нагорода «На­род­ний ге­рой» не має дер­жав­но­го ста­ту­су, він над­зви­чай­но нею до­ро­жить.
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».