Земля і люди
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Квiтень 07, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 25 Сiчень 2018 16:50

Рейдерська атака на український Фонд культури

Rate this item
(0 votes)

ЗАСНОВУЮЧИ УКРАЇНСЬКИЙ ФОНД КУЛЬТУРИ, 
БОРИС ОЛІЙНИК МИСЛИВ НА ДЕСЯТИЛІТТЯ ВПЕРЕД...

Не­що­дав­но йо­го при­мі­щен­ня спро­бу­ва­ли за­хо­пи­ти рей­дер­ським спо­со­бом, по­ви­би­вав­ши вік­на і по­ла­мав­ши две­рі, меб­лі. А ще — ви­крав­ши екс­по­на­ти для май­бут­ньо­го Му­зею Бо­ри­са Олій­ни­ка.

«Нас не бу­де, а Фонд по­ви­нен працю­ва­ти...»
Біля витоків Фонду стояв відомий поет, лауреат Шевченківської премії, Герой України Борис Олійник. За 30 років, що минули відтоді, багато зроблено. Зокрема, ще у 1987-му, коли, здавалося, Радянський Союз існуватиме вічно, було започатковано програму «Рідна мова», спрямовану на відродження української мови.

Протягом десятиліть про Голодомор 1932–1933 років і згадувати не можна було. Та з початком так званої перебудови, коли до влади прийшов Михайло Горбачов, про це жахіття заговорили історики, громадські активісти.
Але влада не поспішала визнавати Голодомор національною трагедією українців. Борис Олійник був одним із перших, хто запропонував вшанувати пам’ять загиблих від голоду відкрито. І у 1989 році — за багатотисячного велелюддя — було освячено хрест на кургані скорботи в пам’ять жертв Голодомору, що на Полтавщині. Згодом там звели поминальний дзвін.
Наприкінці 80-х за ініціативи й участі Фонду була створена перша в історії України Вища школа кобзарського мистецтва, а у листопаді 1991-го відбулася Всеукраїнська конференція з проблем відродження національної топоніміки. Фонд доклав певних зусиль і до створення Всеукраїнської громадської організації «Меморіал», проектування пам’ятника жертвам сталінських репресій у Биківні, що неподалік Києва, заснування Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом переросло у Всеукраїнську «Просвіту».
УФК також брав участь у створенні художньо-документального багатосерійного кінофільму про життя і творчість Тараса Шевченка, інших відомих українців. На організованому ним же вечорі духовної музики «Хорова вітчизняна спадщина», що відбувся у травні 1988 року, вперше вивів на сцену оперного театру Кафедральний хор собору Святого Володимира. Був серед засновників Першого міжнародного фестивалю сучасної пісні «Червона рута», що відбувся 1989 року.
А також реалізовував програму «Нові імена України», мета якої — виявлення й підтримка в навчанні та становленні обдарованої молоді з усіх видів творчості й виконавської майстерності.
Щорічно за цією програмою проходять огляди-конкурси, переможці яких відзначаються стипендіями, дипломами та лауреатськими знаками, рекомендуються для навчання в провідних мистецьких навчальних закладах. За роки дії програми понад 500 дітей одержали стипендії і приблизно 700 відзначені дипломами. Чимало з них уже стали знаними митцями.
Фонд, очолюваний Борисом Іллічем, вів активну виставкову діяльність творів образотворчого, народно-прикладного мистецтва, художньої фотографії, книжок тощо. Лише у залах Фонду культури щорічно влаштовувалося близько 30 різних вернісажів. Організував виставку творів Івана Гончара «Україна і українці», посприявши створенню музею на основі його приватної збірки, що нині діє як Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».
Чільне місце в повсякденній діяльності Фонду посідала програма «Повернення», спрямована на повернення в Україну художніх та історичних цінностей. Таким чином удалося повернути безцінні матеріали Марка Вовчка — періоду її життя і творчості за кордоном, частину творчого спадку Володимира Винниченка, Богдана Лепкого, Уласа Самчука, твори Тараса Шевченка, Іллі Рєпіна, Олександра Архипенка, Ярослава Гніздовського, унікальну ікону Охтирської Божої Матері та інші неперехідні цінності.
Фонд не забував і про національні меншини, які мешкають в Україні, всіляко сприяючи відродженню їхніх культур. Заснував і присуджує літературно-мистецькі премії імені Григорія Сковороди, Володимира Винниченка, Івана Нечуя-Левицького, лауреатами яких уже стали чимало знаних діячів культури і доброчинців як вітчизняних, так і зарубіжних. А також спільно з Всеукраїнським об’єднанням «Країна» здійснює нагородження пам’ятною медаллю «За вірність заповітам Кобзаря».
У червні минулого року в Українському фонді культури вшанували лауреатів Міжнародної літературно-мистецької премії імені Володимира Винниченка. Зокрема, її вручили Олександру Савенку — відомому українському публіцисту, тележурналісту за програму «Український клуб», Станіславу Лазебнику — за книгу нарисів «Люди українського закордоння», Сергію Коропенку — прозаїку, кінодраматургу за історико-ізотеричну трилогію «Русь. Легенда про Рюрика», «Русь. Час мечів», «Русь. Битва князів».
Крім того, було вручено почесний орден Фонду «За подвижництво в культурі» членові правління Фонду Леонідові Андрієвському.

 

PB232807 ok«Ці вар­ва­ри ви­кра­ли на­віть осо­бис­ті ре­чі Бо­ри­са Олій­ни­ка...»
Останнім часом Український фонд культури, зважаючи на соціально-економічну ситуацію в країні, переживає складні часи. Раніше, як зізнаються сьогодні члени його правління, він значною мірою тримався на особистому авторитеті Бориса Олійника.
На жаль, ця непересічна людина пішла з життя. Незадовго до смерті Борис Ілліч призначив виконувачем голови правління Фонду Олександра Бакуменка, якого згодом на загальних зборах правління таємним голосуванням обрали головою Фонду.
Олександр Бакуменко — автор багатьох літературних збірок, член Національної спілки журналістів, письменників України, є автором низки віршів і художньо-документальних повістей. І добре знаний у середовищі української інтелігенції. Та головним чинником, через який Олійник бачив Олександра Бакуменка керівником Фонду, було те, що він йому довіряв, знаючи багато років.
Вранці 31 грудня минулого року до приміщення Фонду, розташованого на вулиці Липській — у районі так званого урядового кварталу, — вдерлася група молодиків на чолі з паном Л. Чергового охоронця, який намагався зупинити непроханих гостей, ізолювали, зачинивши в одній із кімнат. Проте він усе ж устиг повідомити про візит непроханих гостей Бакуменка.
— Я відразу ж поїхав на Липську, — говорить Олександр Данилович. — Невдовзі прибули й інші мої колеги, зокрема Анатолій Гай. Коли прибув на місце, моєму здивуванню не було меж: там я побачив деяких своїх недавніх колег по Фонду, які і виявилися нападниками!
Викликав поліцію з Печерського райвідділу поліції. Коли вони прибули і почали розбиратись у ситуації, то Л. пред’явив їм протокол засідання членів правління. Там стверджувалося, що в той час, коли я начебто перебував у відпустці, відбулося засідання правління, на якому 14 його членів і обрали Л. своїм головою.
Цікаво те, що цей сфальшований документ був зареєстрований у держреєстрі Печерської райдержадміністрації міста Києва. «Колегами» Л. у захопленні приміщення Фонду є громадянин Б: обидва звільнені з Фонду наприкінці минулого року. А допомагала їм «чарівна жіночка» З., яка завдяки своєму службовому становищу мала доступ до фондівських документів, у тому числі печатки (редакція не наводить прізвищ нападників в інтересах слідства. — Ðåä.).
За словами пана Бакуменка, коли він разом зі слідчим зайшов до кабінету голови, тобто свого, то ледь не закляк на місці.
— Перше враження було таким, наче тут побували варвари чи монголо-татарська орда, — каже він. — По-перше, не було сейфа, комп’ютера, двох моніторів, багатьох книг, документів. За фактом їх пропажі і написав до поліції відповідну заяву. А ще — все навкруги було побито і потрощено.
Перед написанням статті автор цих рядків поспілкувався з людьми, які мають безпосередній стосунок до Українського фонду культури, віддавши йому чимало років життя. І ось що почув.

Ва­дим Кри­щен­ко, по­ет, на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни, член прав­лін­ня УФК:
— З покійним Борисом Іллічем я був знайомий із 1953 року: навчалися з ним на одному курсі Київського університету ім. Тараса Шевченка. Відтоді і йшли по життю поруч. Тож знаю, з якою наснагою, оптимізмом він створював цей Фонд. Він не раз говорив мені:
— Знаєш, Вадиме, нас не стане, а Фонд повинен існувати і працювати задля України і українців.

Лео­нід Ан­дрі­єв­ський, на­род­ний ху­дож­ник Ук­раї­ни, ла­уре­ат На­ціо­наль­ної пре­мії ім. Та­ра­са Шев­чен­ка, за­ступ­ник го­ло­ви прав­лін­ня Фон­ду:
— Якими мотивами керувалися люди, які таким підступним шляхом спробували захопити Фонд? На це непросте запитання, сподіваюся, дасть достеменну відповідь слідство. Але разом із тим, зважаючи на місце нашого розташування, відповідь очевидна: їх цікавило саме приміщення. Адже його можна продати за надзвичайно великі гроші.
Про юридичну відповідальність не говоритиму, оскільки не є фахівцем з юриспруденції. А ось про моральну скажу. Якими б мотивами не керувалися нападники, вони посягнули на святе — пам’ять Бориса Ілліча, який зробив так багато для відродження української культури і духовності. Адже викрали навіть особисті речі, призначені для Музею Бориса Олійника, який ми збираємося відкрити.


Ко­мен­тар юрис­та «Пра­во­го сек­то­ра» Вік­то­ра За­хар­чен­ка:
— Пройдисвіти, намагаючись заволодіти майном Фонду і його приміщенням, майстерно підробили документи, які свідчили про те, що вони нібито є їх власниками. Тож коли прибула поліція, спробу рейдерського захоплення вони видали за внутрішній конфлікт, мовляв, розберемося самотужки.
Не переповідатиму всіх нюансів цієї справи, а скажу таке. Після того як до нас звернувся пан Бакуменко з проханням про допомогу, ми ретельно вивчили документацію Фонду, прорахували можливі юридичні та інші наслідки і вирішили взяти приміщення під охорону: сьогодні там цілодобово перебувають наші хлопці з числа колишніх бійців АТО. Вони загартовані в боях, є справжніми патріотами України.
Слідчим Печерського райвідділу Національної поліції порушено кримінальну справу за статтею 358 ч.4 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за підробку документів.
Можливо, вона буде змінена на іншу, оскільки під час конфлікту є постраждалі з боку прихильників Олександра Бакуменка. Зокрема, фізичне насильство було вчинено стосовно Анатолія Гая. До того ж рейдери утримували в неволі чергового Фонду.
До речі, вже коли Фонд перебував під охороною наших хлопців, приходили якісь невідомі люди, намагаючись забрати кілька картин. Звісно, що пішли вони ні з чим.

Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».