— Чи довго триватиме протистояння на сході нашої країни, знає один лише Господь Бог і, можливо, господар Кремля, який і затіяв його, — говорить Анатолій Матіос.
Ну а щодо чисельності ворожих формувань на Донбасі, то на сьогодні (серпень 2018-го) в одній лише Донецькій області дислокуються 5 бригад, 3 полки і 8 окремих батальйонів. А також 2 окремі роти і 5 батальйонів так званої територіальної оборони, тобто понад 18 тисяч осіб.
Загалом так звані ДНР і ЛНР мають у своєму підпорядкуванні понад 40 тисяч озброєних і навчених російськими інструкторами людей. А крім того, тисячі танків, гармат, БМП і бронетранспортерів.
Окремі політики виступають за якомога скоріше звільнення окупованих територій шляхом застосування військ. Коли чую подібні пропозиції, відразу ж хочеться запитати їх: чи готові вони особисто сісти в Т-64 або бойову машину піхоти і йти в наступ? Або ж відправити своїх синів?
Навряд чи погодяться на це, прекрасно усвідомлюючи, що в разі широкомасштабного наступу української армії на допомогу бойовикам відразу прийде регулярна російська армія. А сили у нас нерівні.
При цьому не слід забувати і про те, що за ці 4 роки там обладнали як слід вогневі позиції, а наступаюча сторона, як правило, втрачає в 3–4 рази більше особового складу, ніж та, що обороняється. Такі закони війни.
Отже, звільнити захоплені території можливо тільки політико-дипломатичними зусиллями. Лише сліпий не може бачити, що вище політичне керівництво України докладає для цього всіх зусиль.
— На звинувачення Росії у присутності на Донбасі її військовослужбовців Путін та його посіпаки відповідають традиційним «их там нет». Дійсно, чому за чотири роки цієї війни українці захопили всього три військовополонених із числа російських армійців?
— Полонені, як правило, з’являються під час наступальних дій. А вони, ці наступальні дії, закінчились улітку 2014-го — перед появою на Донбасі батальйонно-тактичних груп російської армії.
— Але ж якимось чином Олександров і Єрофєєв опинились у наших руках...
— Вони діяли у складі диверсійно-розвідувальної групи, яка намагалася проникнути в розташування наших військ. До складу таких груп входять добре вишколені професіонали, яких не так просто полонити.
Це — по-перше. А по-друге, росіяни не надто бажають заходити в наш тил, розуміючи, чим це їм загрожує: для цього у них вистачає бойовиків «місцевого розливу».
— Сьогодні жваво обговорюється можливість введення на Донбас міжнародних миротворців. Чи дійсно вони можуть сприяти деокупації цього краю і відновленню там миру? Деякі експерти кажуть, що з їх появою теж можуть виникнути певні проблеми...
— Це дійсно так. Наприклад, ніхто не пояснив, згідно з яким законом вони там діятимуть. Одне можу сказати чітко: юрисдикція українського законодавства на них не поширюватиметься.
За міжнародними та ратіфікованими Україною угодами миротворці — представники тієї чи іншої країни — діятимуть за законами своїх держав. А Україна в разі необхідності не зможе притягти їх до відповідальності згідно зі своїм законодавством.
— Що слід розуміти під словами «в разі необхідності»?
— Протягом 2004–2006 років у миротворчих місіях ООН, які задіяні для підтримання миру в різних гарячих точках, було проведено понад 300 розслідувань кримінальних правопорушень, скоєних на сексуальному підґрунті. За їхніми результатами 144 військовослужбовців-миротворців вислали з країн перебування. Але вдома їх так і не притягли до відповідальності.
— Так що — вони нам не потрібні?
— Потрібні. Насамперед для відновлення українсько-російського кордону. Але перед їх введенням слід опрацювати багато питань щодо їхнього перебування.
— Ви, пане Анатолію, стверджуєте, що окремі російські політики, генерали з часом опиняться на лаві підсудних. Невже Ви дійсно вірите, що тому ж міністру оборони Росії, керівнику ФСБ або ГРУ загрожує Гаага?
— Згадайте події на теренах тодішньої Югославії. Тоді теж мало хто вірив, що на лаві підсудних опиниться сам Слободан Мілошевич та його генерали. Але саме так і сталося.
— Минуло чотири роки з дня Іловайської трагедії, ми і досі не почули прізвищ тих, з чиєї вини вона стала можливою. Як людину, котра безпосередньо причетна до її розслідування, не можу не запитати: на якій стадії розслідування?
— Воно продовжується. Найголовніша причина цієї трагедії — вторгнення російських військ чисельністю близько 15 тисяч осіб на територію суверенної Української держави. Без них ніякого котла не було б. Однозначно.
— У провадженні військової прокуратури перебувають багато резонансних справ. Наприклад, убивство офіцерів СБУ та Головного розвідувального управління полковників Олександра Хараберюша, Максима Шаповала, справа про державну зраду Надії Савченко.
— Щодо Хараберюша, то його вбивця затримана у тому ж 2017 році і засуджена, стосовно Шаповала можу багато чого цікавого розповісти, але зі зрозумілих причин не буду цього робити. Ну а обвинувальний акт щодо Савченко і Рубана скоро буде спрямований до суду згідно з тими статтями, які їм інкримінують.
— Але багато хто не вірить, що Савченко дійсно планувала державний переворот...
— Справу Савченко і Рубана розслідувала СБУ, а ми, військові прокурори, здійснюємо процесуальне керівництво. Не буду вдаватись у подробиці і зайве витрачати свій і Ваш час на спростування різних нісенітниць, які лунають із вуст окремих політиків і так званих експертів стосовно перспективи цієї справи.
Скажу ось що: доказова база щодо цих «героїв» зібрана належним чином і вони знайомляться з цією справою.
— Розкажіть, будь ласка, яким чином Ви дізналися про іноземців, що воюють на боці терористичних угруповань? Маю на увазі тих найманців, прізвища яких Ви передали до Міжнародного кримінального суду?
— Ви, мабуть, пам’ятаєте телесюжет, головним героєм якого був громадянин Бразилії Лусварги — професійний найманець, що воював на боці так званої ДНР і який, врешті-решт, опинився там, де йому і місце, — у слідчому ізоляторі СБУ.
Так ось, нам відомі близько 300 прізвищ таких, як Лусварги. Більшість із них є вихідцями з європейських країн і згідно з їхнім законодавством повинні бути притягнуті до відповідальності.
Чи так воно і буде — важко сказати. Утім, особисто я сподіваюся, що хоча б частина з них усе ж опиниться в буцегарнях.
Яким чином ми їх вирахували? Хіба це так важливо? Головне, що вирахували і зробили це законним шляхом.
— Перейдемо до більш мирних проблем. Ви наполягаєте на необхідності створення Державного бюро військової юстиції. Але правоохоронних структур у нас і так більш ніж достатньо...
— Так, правоохоронних органів у нас вистачає. Але структура, про яку Ви кажете, нам потрібна в першу чергу. Зауважу, що люди в погонах досить скептично ставляться до розслідування воєнних злочинів представниками Державного бюро розслідувань.
— Чому?
— Тому, що військова служба — це особлива служба, а вчинені злочини мають багато нюансів, в яких важко розібратися цивільним правоохоронцям.
Можу навести масу прикладів, коли наші суди виносили, м’яко кажучи, не зовсім правильні з точки зору військової юриспруденції вироки.
— Хто, на Ваш погляд, у разі підтримки ваших пропозицій на законодавчому рівні міг би увійти до ДБВЮ?
— Люди, які мають відповідну теоретичну підготовку, а також досвід розслідування військових злочинів, тобто добре обізнані з тонкощами проходження армійської служби.
Наприклад, колишні слідчі військової прокуратури, офіцери Військової служби правопорядку, які не брали прямої участі в бойових діях на Донбасі.
А також військові інспектори та офіцери з особливих доручень, що опікуватимуться питаннями дотримання правових і соціальних гарантій усіх військовослужбовців.
До речі, Російська Федерація документує нібито злочини української сторони на Донбасі і посилає до міжнародних інституцій величезну кількість позовів.
Якщо ми не створимо правильної військової юстиції, яка дасть оцінку всім діям військових, це за нас зроблять наші вороги.
— Очільника Бюро теж обиратимуть, як і керівників інших правоохоронних органів, наприклад САП, НАБУ?
— У даному випадку, зважаючи на специфіку роботи цієї структури, демократія недоречна: проти нас ведеться війна. У законопроекті, який перебуває у парламенті, зазначено, що призначати буде Президент України — Верховний головнокомандувач Збройних Сил за погодженням із Верховною Радою.
— А якими справами займатиметься новостворена структура? Не дублюватиме ті самі завдання, які виконують Головна військова прокуратура, Військова служба правопорядку?
— Аж ніяк. До повноважень Державного бюро військової юстиції, якщо воно буде створено, має відійти розслідування воєнних злочинів та пов’язаних із ними інших злочинів, кримінальних правопорушень, учинених проти військовослужбовців, а також у районі бойових дій.
Крім того, розслідування окремих злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, здійснення контролю за додержанням законодавства в діяльності військових формувань.
Представництво інтересів військових у судах як третьої особи, представництво і захист у судах прав та інтересів військовослужбовців, які залучені до участі у веденні бойових дій і не мають змоги звернутися за наданням правничої допомоги.
— Українське військо в районі ООС несе втрати, які жодним чином не пов’язані з бойовими діями. Чи не могли б Ви оприлюднити відповідну статистику, назвати основні причини, що призводять до цього?
— Однією з основних причин небойових втрат серед військовослужбовців є зловживання ними алкогольними напоями. З початку бойових дій на сході країни військові прокурори надіслали до суду понад 20 тисяч адміністративних протоколів про розпивання військовиками спиртних напоїв.
А також більш як 400 кримінальних проваджень за фактами вчинення військовими злочинів у стані алкогольного сп’яніння.
— Які злочини є найпоширенішими?
— Це, зокрема, самовільні залишення військової служби, дезертирство, заволодіння військовим майном, непокора командирам і начальникам, недбале ставлення до військової служби, втрата військового майна, порушення правил поводження зі зброєю, ухилення від військової служби, перевищення службових повноважень та інші.
— Восени минулого року Ви оприлюднили статистику так званих небойових втрат — кількість військовиків, смерть, каліцтва і травмування яких не пов’язані з бойовими діями. Оскільки ця тема є надто болючою для суспільства, чи не можете Ви ще раз повернутися до неї і чітко назвати число загиблих, поранених.
— Починаючи з 2014-го станом на 1 вересня 2018 року лише на Донбасі не під час бойових дій загинув 1061 військовий. Санітарні втрати, які не пов’язані з веденням бойових дій, становлять 3026 осіб.
Загалом по Україні ці цифри набагато більше: безповоротні втрати — 2751 особа, санітарні — 9042. І це не наша статистика, це лише узагальнення даних, які нам надають усі військові формування.
— Які ж чинники, Анатолію Васильовичу, призвели до цієї моторошної статистики?
— Насамперед порушення бійцями і командирами військової дисципліни, правил поводження зі зброєю та боєприпасами, зловживання алкоголем, наркотичними засобами, дорожньо-транспортні пригоди, захворювання, з якими людей мобілізували до війська. Таких, до речі, понад 400 осіб.
— Але ж перед тим як одягти армійські однострої, всі громадяни проходять військово-медичні комісії...
— Далеко не всіх фахівців, які входять до їх складу і визначають придатність людей до військової служби, можна назвати справжніми професіоналами.
А ще є багато випадків, коли замість фізично здорових і придатних до служби чоловіків мобілізовували хворих.
— Серед небойових втрат левову частку становлять самогубства. Накладають на себе руки і після демобілізації...
— На жаль, це так: лише за даними Єдиного реєстру досудових розслідувань, станом на 1 квітня 2018 року більш як 500 ветеранів АТО пішли з життя за власним бажанням.
— Що спонукає людей іти на цей крок?
— На сьогодні більш як 500 тисяч українських громадян пройшли війну. А світова статистика говорить, що до 80% із тих, хто побував під обстрілами, бачили, як гинуть їхні товариші, мають ті чи інші ознаки посттравматичного синдрому.
Проявляється він у кожного по-різному: у жорстокому ставленні до рідних і близьких, зневажливому ставленні до суспільства, в несприйнятті мирного життя.
Таким людям, тобто ветеранам, потрібна психологічна реабілітація. Але з різних причин не всі її отримують, хоча треба визнати, що держава робить певні кроки для вирішення цієї проблеми.
— Не можу не порушити і таку тему, як крадіжки в районі ООС зброї та боєприпасів, які розповзаються країною...
— Протягом останніх чотирьох років бойових дій на Донбасі зареєстровано понад 40 тисяч проваджень, пов’язаних із незаконним обігом зброї. Чітко сказати, що вся вона привезена зі сходу, не можу. Але разом із тим не стверджуватиму, що таких фактів немає.
Не могли ж 40 тисяч автоматів, пістолетів, патронів, гранат залишитись із часів Другої світової війни, але ці 40 тисяч виявили правоохоронці.
Зазвичай статистика відображає лише 10% зброї, що «гуляє» у державі. Отже, виходить, що на руках українців близько 400 тисяч незаконних стволів. І на моє переконання, абсолютна більшість її пов’язана з районом бойових дій.
— Дякую, Анатолію Васильовичу, за цікаву, змістовну розмову, яка, впевнений, зацікавить багатьох наших читачів.
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ
Фото надано автором