Станом на 6 квітня 2015 року 16 країн — членів Ради Європи ратифікували Стамбульську конвенцію, тоді як ще 21 країна підписала її. Україна наразі не ратифікувала цю конвенцію, хоча вітчизняні та міжнародні експерти стверджують, що зараз вона набула для нас особливої актуальності.
У чому це виявляється, і які зміни можуть відбутися у вирішенні проблеми насильства стосовно жінок та домашнього насильства — про це наша розмова з президентом Всеукраїнської громадської організації «Розрада», дослідником проекту Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні», кандидатом психологічних наук Валентиною Бондаровською.
— Наскільки актуальною для України залишається проблема насильства щодо жінок та домашнього насильства?
— На жаль, ця проблема для нас актуальна. Вивчаю її вже близько 20 років, постійно спілкуюся з фахівцями, а також із жертвами домашнього насильства. Останні часто потребують серйозної допомоги соціальних працівників, юристів та психологів, суспільства в цілому. Ми намагаємося надавати допомогу тим, хто звернувся, хоча знаємо, що чимало тих, хто зазнав домашньої тиранії, приниження та болю, не виносить свої негаразди на люди. Тенденцій до зменшення ганебного явища наразі не спостерігається.
Навпаки, у зв’язку з подіями на Сході України можемо мати загострення і так непростої ситуації. Збройний конфлікт — це завжди насильство, його наслідки позначаться, зокрема, й на поширенні домашнього насильства та насильства проти жінок.
— Що є підґрунтям для насильства щодо жінок та домашнього насильства — економічні, соціальні проблеми чи традиції, що у нас склалися в попередні роки?
— Психологи відзначають, що основним джерелом домашнього насильства є стереотипи, засвоєні з дитинства. Якщо малеча бачить негаразди в родині, то може засвоювати їх як норму. Уже в дорослому віці, створюючи власну сім’ю, людина переносить на неї ці псевдостандарти.
Інше джерело насильства — інформаційне. Фахівці б’ють на сполох: ми потопаємо в негативній інформації від ЗМІ, до того ж нині навіть розважальне кіно містить сцени жорстокості та агресії, які формують у людей відповідні моделі поведінки.
Звісно, загострення додають економічні та соціальні проблеми. Приміром, чоловік втрачає роботу, і через переживання накопичує злість, вживає алкоголь, наркотики. А буває й навпаки — у нас відроджується патріархальна модель сім’ї, чоловік важко працює, аби забезпечити родину якнайліпше, і доходить до емоційного, психологічного, фізичного виснаження, що теж позначається на стосунках у родині.
— Хто зараз займається вирішенням проблем насильства щодо жінок та домашнього насильства в Україні, і наскільки успішною є їх робота?
— Свого часу цими питаннями займалося Міністерство сім’ї, молоді і спорту, нині — Міністерство соціальної політики України. Ще 2008 року була ініційована Національна кампанія «Стоп насильству!» Вона запроваджувалася як безстрокова, хоча з часом її активність дещо зменшилася. У рамках цієї кампанії проходили цікаві заходи, здійснювалася просвітницька робота. Задіяні й інші урядові структури, приміром Міністерство внутрішніх справ.
Водночас відповідальність медичних закладів не чітко прописана на законодавчому рівні. Вони надають першу медичну допомогу жертвам насильства, але на судово-медичну експертизу не направляють.
Величезна роль у цій справі відводиться громадським організаціям. Центри надання допомоги працюють у різних містах, скажімо, в Києві — це наш недержавний центр практичної психології «Розрада», у Львові — «Жіночі перспективи» тощо. Ми маємо вже підготовлені кадри, розроблені методики, корекційні програми.
Біда в тому, що вся ця робота в Україні проводиться недостатньо цілісно. Наприклад, у нас бракує притулків для жертв домашнього насильства. Вважалося, що їх можна відкривати лише як державні, тож ними всерйоз не опікувалися. Тому, скажімо, в Канаді таких притулків 531, а в Україні — 10 чи 12. Зараз відкриваються різноманітні центри допомоги та реабілітації для осіб, постраждалих від домашнього насильства, але необхідного порядку в цьому також нема.
— Чи достатньо забезпечене на законодавчому рівні вирішення проблеми насильства стосовно жінок та домашнього насильства? Чи ухвалені необхідні закони, чи існують механізми їх реалізації?
— Одразу скажу — недостатньо. Існує Закон України «Про запобігання насильству в сім’ї», в якому навіть відсутній термін «домашнє насильство». Є Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», також окремі розділи чи положення в різних законах — «Про міліцію», «Про соціальні послуги», але жоден з цих законів не є достатньо ефективним для вирішення проблем особи, яка зазнала насильства.
Можна почути думку про те, приміром, що Закон «Про соціальні послуги» не працює, бо в бюджеті нема коштів. Але жодна, навіть багата, країна світу не вважає, що держбюджет може взяти на себе всі соціальні послуги. Вони підтримують недержавні організації, особливо професійні, делегуючи їм необхідні повноваження і знімаючи з себе дуже багато витрат. Я сподіваюся, що ми надалі також будемо застосовувати подібні підходи, реалізувати реальну співпрацю між державою та НДО.
— Україна задекларувала свій намір увійти до європейського співтовариства, однак не поспішає з ратифікацією Стамбульської конвенції. Що заважає їй це зробити?
— Україна підписала Конвенцію 2011 року, але вона не була поширена, майже ніхто з тих, хто опікується цією проблемою, її не читав. І лише наприкінці 2013 року почав працювати проект Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні», який опікується питанням ратифікації Стамбульської конвенції. Прийшли нові люди до Міністерства соціальної політики, які почали цим серйозно цікавитися, займатися, підтримувати, розуміючи необхідність ратифікації конвенції, що вона принесе Україні, як до неї треба підготуватися. Активізувалася наша співпраця з ними.
Зараз процес іде, на жаль, повільніше, ніж хотілося б. Та часто це з об’єктивних причин. Приміром, напрацьовуються питання нової регіональної політики, децентралізації, місцеві органи влади самі вирішуватимуть, як працюватимуть в областях та містах. Ми також не повинні випускати ці питання з поля зору, щоб уникнути непорозумінь чи хаосу при відпрацюванні моделі допомоги жертвам насильства та покарання кривдників.
— Які принципово важливі позиції містить Стамбульська конвенція, і що їх реалізація дасть Україні?
— Стамбульська конвенція зумовлює необхідні законодавчі зміни, які нам дуже потрібні. Вона покликана реалізувати всеосяжну політику та заходи, аби захистити жертв насилля щодо жінок і домашнього насильства та надати їм допомогу, а також забезпечити підтримку та сприяння організаціям і правоохоронним органам для запровадження комплексного підходу до ліквідації такого насильства.
Конвенція передбачає 8 стандартів, яких необхідно дотримуватися для проведення кваліфікованої та ефективної роботи з подолання домашнього насильства. Один із них — конфіденційність. Такою має бути вся інформація щодо жертви насильства. Якщо людина приходить по допомогу, то має обговорити свої проблеми сам на сам, у відповідних умовах. Лише таке спілкування сприяє встановленню довірливих стосунків, а отже — пошуку прийнятних шляхів подолання негараздів.
На жаль, у наших містах та містечках центри надання допомоги, соціальні служби працюють у непристосованих приміщеннях, в яких одночасно перебуває багато людей, довірливі стосунки встановити практично неможливо. Коли добирали та облаштовували приміщення, місцеві органи влади не виявили належної уваги, аби зробити все, як слід.
Інший стандарт — професіоналізм. Ми фінансуємо соціальні служби за залишковим принципом, тож вони не мають грошей, аби найняти високопрофесійних психологів, соціальних працівників та юристів. Тому допомога часто не фахова і кваплива.
Важливий стандарт — це доступ жертв насильства до послуг підтримки по всій країні. Уявімо ситуацію: чи піде сільська жінка до притулку, який розташований у райцентрі? Ні, бо не захоче розголосу, не захоче, аби її дістав кривдник. Для неї був би вихід виїхати до знайомих чи родичів в іншу місцину і там піти до притулку. На жаль, такої можливості наразі нема. Не вирішене на сьогодні й питання щодо збереження майна жертви, яка перебуває поза домівкою. Кривдники можуть ним скористатися на власний розсуд. Тож жертва і не наважується залишити місце проживання.
Ще один стандарт стосується цілодобової допомоги. Трапляються випадки, коли необхідне екстрене втручання психологів тощо. Поки що це також не вдається стабільно налагодити.
Хочу підкреслити, що дотримання цих стандартів не вимагає великих фінансових витрат. Насамперед, ідеться про напрацювання комплексного підходу до розв’язання проблеми насильства щодо жінок і домашнього насильства, координації зусиль усіх державних структур та громадських об’єднань, які опікуються цими питаннями. Неухильне виконання цих норм змінює нашу свідомість, ставлення суспільства до згаданої проблеми, забезпечує успіх її розв’язання.
— Чи спонукатимуть нинішні воєнні дії на Сході України до ратифікації нею Стамбульської конвенції?
— Науковці стверджують, що 30% людей, які брали участь у воєнних діях чи перебували на території, де вони відбувалися, уражені посттравматичним стресовим розладом. Один із його проявів — невмотивована агресія. Зазвичай, вона спрямована на близьких людей, жінок, дітей. Зараз нам загрожує саме такий великий сплеск насильства в сім’ї. І ми повинні бути готові протистояти йому, цим не можна нехтувати, на цьому не можна економити. Ратифікація Стамбульської конвенції та реалізація її норм мають посприяти нам у подоланні негативних явищ, що заважають допомагати жертвам насильства, та впроваджувати програми для кривдників.
— Як можуть посприяти міжнародні організації, в тому числі й донорські, в ратифікації Україною Стамбульської конвенції?
— Міжнародна допомога Україні в цьому питанні надається досить активна. Я вже згадувала проект Ради Європи «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні», який фінансується Шведським агентством з міжнародного розвитку (SIDA). Він покликаний допомогти привести українське законодавство у відповідність до вимог Стамбульської конвенції. Проектом уже підготовлений ґрунтовний аналітичний звіт з цього приводу, експертні пропозиції щодо необхідних законодавчих змін. Маємо й іншу міжнародну допомогу в цій роботі. І маю зазначити, що ратифікація Стамбульської конвенції посприяє її розширенню, практичній співпраці.
— Як ратифікація Стамбульської конвенції позначиться на подальшому розвиткові вітчизняного законодавства з питань боротьби з насильством щодо жінок і домашнім насильством та його гармонізації з європейським?
— Ратифікація Стамбульської конвенції якраз і передбачатиме гармонізацію відповідного українського законодавства з європейським. На нас чекає велика робота, бо необхідно внести зміни та доповнення до 6 кодексів та до понад 10 законів. Серед них — Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс України, Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» тощо. Що стосується Закону України «Про запобігання насильству в сім’ї», то зараз готується його нова редакція — проект Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Важливо не лише внести зміни до законів, а й передбачити механізми їх реалізації. Необхідно поліпшити рівень обізнаності про насильство щодо жінок та домашнє насильство серед органів правопорядку, охорони здоров’я, працівників суду, інших фахівців, а також — загалом серед пересічних громадян, які повинні і протистояти проявам такого насильства, і допомогти його жертвам у разі необхідності.
Ярослав ТРИПІЛЬСЬКИЙ,
Національний прес-клуб 
«Українська перспектива»