Наука і техніка
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Листопад 22, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Листопад 2018 11:49

Рік народження буремний 1918-й

Rate this item
(2 votes)

В ОДИН ДЕНЬ — ДВА ЮВІ­ЛЯ­РИ: І АКА­ДЕ­МІЯ, І ЇЇ ПРЕ­ЗИ­ДЕНТ

Три дні то­му, 27 лис­то­па­да, ви­пов­ни­ло­ся 100 ро­ків На­ціо­наль­ній ака­де­мії на­ук Ук­раї­ни. Адже са­ме 27 лис­то­па­да бу­рем­но­го 1918-го в Ки­єві від­бу­ла­ся важ­ли­ва по­дія в іс­то­рії на­шої дер­жа­ви — пер­ше за­сі­дан­ня Спіль­но­го зі­бран­ня но­во­ство­ре­ної Ук­ра­їн­ської ака­де­мії на­ук (так во­на то­ді на­зи­ва­ла­ся), на яко­му її пер­шим пре­зи­ден­том бу­ло об­ра­но ві­до­мо­го вче­но­го Во­ло­ди­ми­ра Вер­над­сько­го.

Так уже Богу чи то долі було бажано, щоб у той самий день, 27 листопада 1918 року, в тому ж місті у сім’ї завідувача однієї з кафедр Київського політехнічного інституту професора Євгена Оскаровича Патона народився його другий син — Борис, якому згодом судилося стати не тільки широко знаним у світі вченим у галузі електрозварювання, металургії та матеріалознавства, а й видатним організатором науки.

Борис Євгенович Патон уже 57-й рік — з лютого 1962-го й досі — впевнено й творчо очолює Академію, яка у нашій державі нині має наймення — Національна академія наук України.
Три дні тому президенту НАНУ виповнилося 100 років. І він, незважаючи на солідний вік, зустрів ювілей на капітанському містку корабля вітчизняної науки.

Дві позиції — з різними точками зору
Київська академія часів Ярослава Мудрого, Острозька академія на Волині за часів князя Острозького, Києво-Могилянська академія — усі вони були перш за все навчальними закладами.
А у 70–90-х роках ХІХ століття і перші роки ХХ століття на українських землях, одна частина яких тоді входила до Російської імперії, а інша (зокрема, Галичина зі Львовом) — до Австро-Угорської імперії, чимало діячів української науки і культури розпочали обговорення перспектив, основоположних принципів та можливих шляхів формування національної академії як найвищого наукового закладу майбутньої Української держави.
anu1905 944600 771x517Але серед ініціаторів утворення такої академії не було єдності у поглядах: існували дві принципово відмінні позиції.
Одну з них обстоювали вчений-історик, літературознавець і громадський діяч Михайло Грушевський та прибічники його точки зору, згідно з якою Українську академію наук доцільно було б створювати на базі таких громадських організацій, як Наукове товариство імені Тараса Шевченка (НТШ), що діяло у Львові, та Українське наукове товариство (УНТ) у Києві.
Зовсім несхожу на це точку зору висловлював інший учений-історик і громадський діяч Микола Василенко (дійсний член УНТ й один із фундаторів НТШ), а також учений-природознавець, академік Російської академії наук Володимир Вернадський та їхні прихильники, що виступали за формування Української академії наук (УАН) на державних засадах.
Після розпаду у 1917 році Російської імперії було утворено Українську Народну Республіку, вищий орган якої — Центральну Раду — очолив Михайло Грушевський, який тоді віддав перевагу не стільки науковій, скільки політичній діяльності.
Згодом, наприкінці квітня 1918-го, до влади у Києві прийшов генерал Павло Скоропадський, який проголосив себе гетьманом Української держави. Серед багатьох важливих державних справ він знайшов час та увагу й на питання організації Української академії наук.
Перед очільником держави ініціативу створення УАН обстоювали згадувані нами Микола Василенко (на той час — міністр народної освіти і мистецтва) та Володимир Вернадський, який погодився очолити комісію щодо підготовки законопроекту про утворення УАН.
Вони прагнули залучити до участі в цій комісії не тільки прибічників їхньої позиції, а й тих відомих учених, котрі мали іншу точку зору, й передусім — Михайла Грушевського. Але через принципові розбіжності у поглядах отримали від нього відмову, а відносини комісії з Українським науковим товариством вельми загострились.
У листі до Миколи Василенка, датованому 18 травня 1918 року, Володимир Вернадський, зокрема, писав: «Академія наук — не просто товариство, яке не має своїх інститутів (як застаріла щодо організації Паризька академія, котра, до речі, теж змінюється), але Академія наук є об’єднанням державних установ: Бібліотека, Архів, Геологічна і, якщо можливо, Географічна карта, національні музеї, інститути для дослідних і гуманітарних наук мають бути об’єднані достатніми засобами...»
А на першому засіданні комісії, яке відбулося 9 липня 1918-го в кабінеті міністра Миколи Василенка, Володимир Вернадський наголошував: «Витворюючи Українську академію наук, необхідно рахуватися з тим, що праця УАН, яка стоятиме на такому рівні, повинна, опріч своєї всесвітньої ваги, задовольняти важливі: 1) національні; 2) державні та 3) місцеві життєві вимоги...
Національна вага новітньої Академії полягає в тому, що Академія має допомагати зростанню української національної самосвідомості та української культури через широке, глибоке, проникливе наукове студіювання минулості та сучасності українського народу і його сусідів, природи обійнятого ними краю...
Державна вага Академії створюється тим впливом, який вона матиме на підвищення виробничих сил країни і людини на Україні... Через широку дослідницьку працю неодмінно треба хутко збільшити вагу для України природних її багатств..., і разом з тим через економічно-статистичне студіювання знайти заходи, необхідні для того, щоб збільшити продуктивність праці її людності...
Необхідна річ, щоб майбутня Академія наук була найтісніше сполучена зі звичайними питаннями практичного життя... Вона має у своїй діяльності відгукуватися на всі недостачі й потреби людності, які вимагають наукової допомоги і наукового освітлення...
Отже, ...УАН не може своїм упорядкуванням скидатися на звичайну громаду вчених. Не може вона бути збудована на зразок тих академій, які вдержали старовинне упорядкування учених товариств...
Вона повинна складатися з гуртків учених людей, які здобувають кошти від держави і віддаються науці та дослідницькій роботі як справі свого життя, визнаній державою як державно важлива. З Академією мають сполучатися численні наукові заклади дослідницького характеру».
На тому ж засіданні комісії міністр Микола Василенко зазначив, що до цього розвиток української науки і українське відродження стримувалися багатьма перешкодами, а нині виникли сприятливі обставини і утворення в Києві УАН бере на себе Українська держава.
Він сказав: «Українська академія наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою ставляться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки.
Для тих же, хто вірить у життєздатність українського народу,...утворення Академії наук має величезну вагу й є національною потребою...»
Володимир Вернадський доповів учасникам засідання комісії, що у розмові з ним гетьман України Павло Скоропадський підтримав «...ідею утворення Академії наук, вважаючи за необхідне широку розробку її плану, і обіцяв, незважаючи на тяжкі фінансові умови, в яких перебуває Українська держава, всіляке сприяння для швидкого утворення Української академії наук, поставленої в умови, які б відповідали її національному значенню».
Тож уряд прагнув оперативно розв’язувати проблеми, що стосувалися майбутньої УАН. Зокрема, коли 24 липня 1918 року комісія порушила питання про виділення коштів, необхідних для утворення Української академії наук, уже через два дні (26 липня) Радою Міністрів було ухвалено з цього приводу законопроект, а ще через два дні (28 липня) — видано закон, яким на початкові витрати щодо УАН виділялося 200 тисяч карбованців.
Працювала комісія і над проектом Cтатуту Української академії наук, і над її майбутньою структурою, і над визначенням кількості початкового складу академіків УАН (зійшлися врешті-решт на 12), і про те, хто затверджуватиме їхні кандидатури.
Володимир Вернадський, хоча і уявляв УАН як державну установу, проте вважав, що після заснування Української академії наук вона має користуватися повною автономією.
У підписаній міністром народної освіти і мистецтва Миколою Василенком «Пояснюючій записці до законопроекту про заснування Української академії наук у Києві» також акцентувалась увага на великому значенні утворення УАН для України і йшлося не лише про згадувані вже аргументи щодо цього.
Зокрема, там зазначалося, що «Академія наук повинна... бути великою установою, міцнішою для наукової праці, ніж ті осередки наукової праці, які вже існують на Вкраїні.
Тільки велика Академія наук, наділена усіма знаряддями для наукової роботи ХХ століття, могтиме поробити ту працю, що їй ставлять часи, які ми переживаємо».
13 листопада постановою Ради Міністрів у розпорядження Міністерства народної освіти і мистецтва для потреб Української академії наук було виділено кошти у сумі близько 870 тисяч карбованців.
Вікопомний листопад: вони були першими
14 листопада 1918-го гетьманом Павлом Скоропадським було затверджено ухвалений Радою Міністрів «Закон Української держави про заснування Української академії наук в м. Києві».
22 листопада того ж року цей закон надрукували в «Державному віснику». У наступних номерах цього тодішнього офіційного видання були оприлюднені також Статут Української академії наук і штати УАН та її установ.
14 листопада було видано затверджений гетьманом наказ № 322 по Міністерству народної освіти і мистецтва, в якому йшлося про призначення перших дванадцяти дійсних членів Української академії наук.
По відділу історично-філологічних наук академіками стали четверо вчених — історик Дмитро Багалій, орієнталіст (сходознавець), славіст, поет і прозаїк Агатангел Кримський, літературознавець Микола Петров, мовознавець Степан Смаль-Стоцький.
Академіками по відділу фізико-математичних наук — також четверо: природознавець Володимир Вернадський; біолог, ембріолог і селекціонер Микола Кащенко; вчений у галузі механіки Степан Тимошенко; геолог Павло Тутковський.
Академіками по відділу соціальних наук: економіст Володимир Косинський; історик, етнограф і археограф Орест Левицький; історик права Федір Тарановський; економіст і історик Михайло Туган-Барановський.
27 листопада 1918 року в Києві у будинку № 36 по вулиці Великій Підвальній (нині вона має назву Ярославів Вал) відбулося перше засідання Спільного зібрання Української академії наук. На цьому засіданні головою — президентом УАН було обрано Володимира Вернадського, а неодмінним секретарем Академії — Агатангела Кримського.
Згодом головою відділу історично-філологічних наук обрали академіка Дмитра Багалія, головою відділу фізико-математичних наук — академіка Миколу Кащенка, а головою відділу соціальних наук — академіка Михайла Туган-Барановського.
Протягом грудня 1918-го у відділах УАН утворили низку різних структур. Так, у першому відділі (історично-філологічних наук) було започатковано кілька комісій: для складання історичного словника української мови, історично-географічного словника української землі, словника живої української мови, а також Археографічну комісію і Комісію для видання пам’яток новітнього українського письменства.
Другим відділом (фізико-математичних наук) було засновано Інститут технічної механіки, Акліматизаційний сад, раду при Лабораторії спроб над будівельними матеріалами, створено комісії з організації Фізичного інституту та Геофізичного інституту, а також міжвідомчу комісію для координації діяльності всіх організацій, які здійснюють в Україні геологічні дослідження.
Крім цього, тим самим відділом здійснювалися заходи, спрямовані на отримання ділянки землі у Голосіївському лісі, що на околиці Києва, — для облаштування там астрономічної обсерваторії.
Третім відділом (соціальних наук) було сформовано Інститут економічної кон’юнктури і народного господарства та постійні комісії для координації досліджень зі звичаєвого права і соціальних питань, а також прийнято рішення про відкриття у наступному 1919 році Демографічного інституту.
У тому ж місяці Спільне зібрання УАН затвердило статут Національної бібліотеки.
А 14 грудня 1918-го влада у Києві перейшла до Директорії, очолюваної Симоном Петлюрою і Володимиром Винниченком. Тож наприкінці грудня делегація, до складу якої входили академіки УАН Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, Павло Тутковський і Дмитро Багалій, доповіли колегам з Української академії наук про результати свого спілкування з очільником уряду Директорії Володимиром Винниченком.
Уряд пообіцяв задовольнити всі клопотання, в тому числі надати для потреб УАН споруду Піхотної школи зі 100 десятинами землі у Кадетському гаю та ділянку в Голосіївському лісі, а у центральній частині міста — будинки Комерційного інституту і Педагогічного музею й, крім того, пансіон графині Левашової, що був на вулиці Великій Володимирській (і нині у цьому триповерховому будинку № 54 по вулиці Володимирській міститься президія НАНУ).
2 січня 1919 року до Директорії було подано дещо перероблений Статут Української академії наук, до якого комісія з цього питання внесла зміни. Зокрема, у § 21 доповнили позицію щодо друкування праць, що їх видає УАН, за бажанням авторів — українською та іноземними мовами (французькою, англійською, німецькою, італійською тощо).
А у § 62 з’явилася вказівка на те, що всі дійсні члени УАН при своєму затвердженні мають присягати на вірність Українській Народній Республіці. Новий варіант Статуту УАН 4 січня того ж року було затверджено керівництвом Директорії — Симоном Петлюрою і Володимиром Винниченком.
Та ж державна влада затверджувала тоді й новообраних членів Української академії наук.
Тим часом через наступ на Київ більшовицьких військ постало питання про евакуацію державних установ Директорії до Кам’янця-Подільського. Проте 25 січня 1919-го Спільним зібранням УАН одноголосно було ухвалено рішення, згідно з яким «Академія наук як найвища наукова установа не повинна кидати Києва і має далі вести без перерви свою аполітичну культурно-просвітницьку працю, необхідну для народу».

Фаль­си­фі­ка­ція іс­то­рії
5 лютого 1919 року в Київ увійшли радянські війська.
А 10 лютого президент УАН Володимир Вернадський і неодмінний секретар УАН Агатангел Кримський побували на прийомі у народного комісара освіти Володимира Затонського — для обговорення з ним різних актуальних питань щодо реалій функціонування Української академії наук в умовах нової влади (штати, фінансування тощо).
Наступного дня, 11 лютого, було опубліковано наказ наркома освіти про виділення для потреб УАН згадуваного вже будинку на Великій Володимирській, 54, в якому містився пансіон Левашової. А 12 лютого з цих питань та деяких інших відбулося надзвичайне засідання Загальних зборів УАН.
І так сталося, що саме цей день — 12 лютого 1919-го — радянська історіографія, фальсифікуючи справжню історію утворення Української академії наук (це насправді сталося, як уже зазначалось, у листопаді 1918-го), оголосила датою заснування УАН.
Розпочалася така фальсифікація ще наприкінці 20-х років ХХ століття, коли компартійно-державна влада в Українській РСР «пригальмувала» святкування десятої річниці Академії, яке намічалося наприкінці 1928-го, а натомість уже у наступному 1929-му відзначила цей пересунутий у часі ювілей.
І надалі протягом кількох десятиліть у Радянському Союзі в енциклопедичних, історичних та інших фундаментальних працях, як і у періодичних виданнях, стверджувалося, що «Академія наук УРСР була заснована у 1919 році після перемоги на Україні Радянської влади» і що «перші в умовах відновлення Радянської влади на Україні Загальні збори українських вчених — засновників найвищого наукового центру України, які відбулися 12 лютого 1919 р., поклали початок фактичному існуванню і плідній діяльності Української академії наук».
Також радянськими пропагандистами наголошувалося, що нібито «буржуазний гетьманський уряд... боявся, що Академія наук може стати провідником більшовицьких ідей, і тому, затверджуючи закон, він не забезпечував його реалізації, а, навпаки, робив все так, що Академія наук в 1918 р. фактично не існувала... Справжнє існування Української академії наук почалося лише в 1919 році, після встановлення Радянської влади в Києві».

Ра­зом із краї­ною — і у зви­тя­зі пе­ре­мог, і у гір­ко­ті тра­ге­дій
Надалі у нашій республіці вчені та інші фахівці академічних інститутів, кількість і різноманіття яких зростали, вели творчий пошук, здійснюючи і фундаментальні наукові дослідження, і численні прикладні розробки, спрямовані на розвиток вітчизняної промисловості, сільського господарства та інших галузей економіки.
У червні 1921 року було змінено наймення Української академії наук на інше: Всеукраїнська академія наук, і затверджено Радою Народних Комісарів (урядом республіки) відповідний Статут ВУАН.
У лютому 1936-го відбулося нове перейменування, внаслідок якого з’явилася назва — Академія наук УРСР, а Раднарком затвердив змінений з огляду на це її Статут. Згідно з ним Академія поділялася на три відділи — суспільних наук, математичних та природничих наук, технічних наук.
На жаль, усі ті роки Академії наук доводилося стикатись із дуже жорсткими методами управління з боку партійно-державного керівництва СРСР і Української РСР, а нерідко — і їхніх репресивних органів.
Ще влітку 1929-го відомий літературознавець академік Сергій Єфремов (який у 1921–1928 рр. працював віце-президентом ВУАН) був заарештований за сфабрикованими звинуваченнями у створенні буржуазно-націоналістичної організації «Спілка визволення України» (СВУ) і засуджений до десять років позбавлення волі (помер у тюрмі в 1939-му, а посмертно реабілітований у 1989-му).
І це була далеко не єдина жертва тодішнього правлячого режиму серед українських учених. Пік репресій прийшовся на 30-ті роки ХХ століття. Тоді безпідставно були заарештовані — і розстріляні або загинули у в’язницях чи таборах такі академіки, як учений-генетик Ізраїль Агол, орієнталіст і славіст Агатангел Кримський, учений-літературознавець Володимир Затонський, гідролог Євген Оппоков, математик Микола Кравчук, ботанік, генетик і селекціонер Микола Вавилов, географ і картограф Степан Рудницький, геолог Микола Світальський, філософ Семен Семковський, історик Михайло Слабченко, учений у галузі механіки Петро Супруненко, мистецтвознавець Федір Шміт, історик Матвій Яворський; математик, член-кореспондент ВУАН Михайло Орлов, мікробіолог, член-кореспондент ВУАН Гнат Ручко та чимало інших. Усі вони були через кілька десятиліть посмертно реабілітовані.
До речі, за радянських часів багатьох із цих неправедно репресованих навіть не включали до переліків персонального складу академіків і членів-кореспондентів Академії наук Української РСР.
І не лише їх на чимало років несправедливо відсунули у забуття: аналогічним чином надовго «зникли» з офіційних переліків персоналій АН УРСР більшість із тих, хто на початку 20-х років ХХ століття емігрував на Захід.
У тому числі й академіки з першого (1918 року) складу Української академії наук — зокрема, економіст Володимир Косинський, мовознавець Степан Смаль-Стоцький, історик права Федір Тарановський, а також економіст і історик Михайло Туган-Барановський, який помер в Україні у січні 1919-го, а до цього — у 1917–1918 роках — був одним із міністрів в уряді Центральної Ради...
З першого складу (1918 року) академіків Української академії наук дещо «пощастило» щодо персональних списків Академії наук УРСР лише одному академіку УАН із числа тих, які емігрували у 20-х роках, — ученому-механіку Степану Тимошенку.
Мабуть, через велику значущість цієї особистості не тільки у вітчизняній, а й у світовій науці (він був почесним членом багатьох академій наук), його все ж включили в УРСР у згадані академічні переліки.
...1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. А 22 червня 1941-го нападом гітлерівської Німеччини на СРСР війна прийшла на територію нашої країни, в тому числі й на українські землі.
Евакуйовані на схід колективи різних інститутів Академії наук УРСР напружено працювали, втілюючи у практичні реалії гасло «Все для фронту! Все для перемоги!».
Багато науковців у 1941–1945 рр. воювали з ворогом у лавах діючої армії — і далеко не всі з них повернулися живими з війни додому.
Після завершення Другої світової війни вчені Академії наук УРСР здійснили чимало і для відбудови народного господарства України, і для подальшого розвитку багатогранних фундаментальних і прикладних досліджень.

paton

Керманичі: від Володимира Вернадського до Бориса Патона
Згадуваний уже нами академік Володимир Вернадський був головою — президентом Української академії наук з листопада 1918-го до квітня 1921-го.
З липня 1921-го до лютого 1922-го Всеукраїнську академію наук очолював академік-історик Микола Василенко (той самий, котрий у 1918-му був одним з ініціаторів утворення УАН). А згодом протягом двох місяців 1922 року президентом ВУАН був академік-історик Орест Левицький (його обрали у березні, а у травні він помер).
Надалі протягом майже шести років — з липня 1922-го до травня 1928-го президентом ВУАН працював академік-ботанік Володимир Липський.
Його змінив на цій посаді президента академік-мікробіолог Данило Заболотний, який очолював Всеукраїнську академію наук із травня 1928-го до грудня 1929-го.
Шістнадцять років — з липня 1930-го до липня 1946-го — діяльністю Всеукраїнської академії наук, а згодом Академії наук УРСР керував як президент академік-патофізіолог Олександр Богомолець.
Наступні трохи більше як п’ятнадцять років — з листопада 1946-го до лютого 1962-го — президентом Академії наук УРСР був академік-біохімік Олександр Палладін, який після завершення своєї каденції на цій посаді не забажав балотуватися на черговий термін.
Тоді, 27 лютого 1962-го, Загальні збори Академії наук Української РСР обрали її президентом досить молодого (йому тоді пішов 44-й рік) академіка Бориса Патона, який на той час працював директором Інституту електрозварювання.
Відтоді — з 1962-го і донині — він уже протягом більш ніж 56 років гармонійно й успішно поєднує керівництво діяльністю Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона та управління величезним за обсягами і складністю комплексом Академії наук УРСР, потім Академії наук України, а згодом Національної академії наук України (НАНУ).

Євген Оскарович Патон із синами Володимиром (ліворуч)  та Борисом (праворуч) біля нового універсального  зварювального автомата ТС–17. Київ, 1949 р.Видатні заслуги академіка Бориса Патона — і як ученого, і як організатора науки — було відзначено двома зірками Героя Соціалістичної Праці (у 1969-му і 1978 рр.) та встановленням бронзового погруддя на його батьківщині — у місті Києві, почесним званням Героя України (у 1998 році), Державною премією СРСР (1950), Ленінською премією (1957), Державною премією України (2004), численними орденами СРСР, України та деяких іноземних держав, золотими медалями імені М. В. Ломоносова (1981), С. П. Корольова (2003), В. І. Вернадського (2004). Його також обрано академіком багатьох академій наук різних країн.
Нині академіку Патону виповнилося 100 років. Але попри такий поважний вік Борис Євгенович не став ані «весільним генералом», ані «живою іконою», залишаючись досвідченим, мудрим і активним керманичем Академії.
Редакція «Демократичної України» щиро вітає зі 100-річними ювілеями і Національну академію наук України, і президента НАНУ. Борису Євгеновичу Патону щиро бажаємо щастя, здоров’я, творчого натхнення й збереження завжди властивого йому оптимізму.

Ва­дим ФЕЛЬД­МАН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».