Зараз перед нами постав виклик: що ж робити, коли співробітництво України з Російською Федерацією у сфері створення, виробництва та експлуатації ракетно-космічної техніки, м’яко кажучи, суттєво зменшилося. За минулий, 2014 рік українські підприємства не отримали з Росії жодного замовлення на постачання туди наших ракет-носіїв і космічних апаратів.
Росіянами також зупинено і реалізацію міжнародних програм «Морський старт» і «Наземний старт», серед учасників яких — українські державні підприємства — конструкторське бюро «Південне» (розробник ракет-носіїв із сімейства «Зенітів») і виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» (виготовлювач цих ракет).

З нашого досьє. Олег Уруський народився 13 квітня 1963 року в Чорткові, що на Тернопільщині. У вітчизняній ракетно-космічній галузі він не новачок: після закінчення в 1985-му Київського вищого інженерного авіаційного військового училища і подальшої офіцерської служби у Збройних Силах Олег Семенович, з 1992 по 1996 р., працював у Національному космічному агентстві України — спочатку начальником відділу, а згодом очолював одне з управлінь НКАУ. Надалі він обіймав відповідальні посади в різних структурах України, зокрема — в апараті Ради національної безпеки і оборони, Державній комісії з питань оборонно-промислового комплексу, Секретаріаті Кабінету Міністрів, Міністерстві промислової політики, працював професором Національного аерокосмічного університету «Харківський авіаційний інститут» тощо, а з березня 2014-го по січень 2015-го був заступником генерального директора державного концерну «Укроборонпром». Олег Уруський — доктор технічних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Проект, пов’язаний із використанням міжнародною російсько-українсько-казахстанською компанією «Космотрас» конверсійних ракет-носіїв «Дніпро» (які є мирною модифікацією колишніх стратегічних міжконтинентальних балістичних ракет Р-36М2 «Воєвода» або SS-18 «Сатана», як їх іменують на Заході, котрі поступово знімаються з бойового чергування в Російській Федерації, продовжує своє функціонування (зокрема, черговим прикладом став здійснений 26 березня 2015 року з бази «Ясний», що в Оренбурзькій області РФ, успішний пуск «Дніпра» з південнокорейським космічним апаратом). Хоча часом із Росії надходять «сигнали» про те, що і цю програму — щодо ракет-носіїв «Дніпро» — має бути зупинено.
Тож нинішня ситуація є для нас дуже непростою. До того ж практично всі підприємства української ракетно-космічної галузі залишилися тим чи іншим чином нереформованими, а їхня структура — з погляду на потреби сьогодення — є неоптимальною й не відповідає сучасним вимогам. Тому є нагальна потреба у суттєвому реформуванні їх та у серйозній реструктуризації всієї нашої ракетно-космічної галузі. У першу чергу, це стосується її флагмана — виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені О. Макарова, що в Дніпропетровську.
— Там, наскільки відомо, останнім часом склалося нечуване раніше на цьому підприємстві критичне становище, пов’язане з тимчасовою зупинкою виробництва та істотною заборгованістю по заробітній платі працівникам. Як, на ваш погляд, можна і треба виходити з цієї скрутної ситуації?
— Варто нагадати, що на виробничому об’єднанні «Південний машинобудівний завод», яке колись налічувало понад 50 тисяч працівників, нині залишилося лише близько 7,5 тисячі (при тих самих, як і колись, площах цехів та виробничих потужностях). Майже повна відсутність замовлень з боку РФ (раніше вони становили вельми вагому частку продукції «Південмашу») та деякі інші негативні фактори призвели до того, що цей завод у 2014-му скоротив обсяги виробництва більш як на 28% та обсяги реалізації — на 26%, а у 2015-му тривалий час перебував у стані простою. Було допущено і чималу (до восьми місяців) заборгованість по зарплаті.
Тож і Кабінету Міністрів, і Державному космічному агентству, до системи управління якого належить «Південмаш», довелося протягом останніх місяців вживати кардинальних заходів, спрямованих на виведення цього підприємства зі складної ситуації, в якій воно опинилося. Цьому допомогло ухвалене урядом рішення про перерозподіл коштів у рамках виконання контракту за програмою щодо «Циклону-4»: Кабмін погодився з тим, аби наявні за цим проектом залишки коштів пішли безпосередньо на спорудження нових ракет-носіїв, щоб завантажити «Південмаш» роботою. Унаслідок цього вже вдалося практично погасити борги по заробітній платі працівникам «Південмашу».
А ще ми намагаємося здійснити диверсифікацію продукції «Південмашу». Зокрема, проведені перемовини показали можливість співпраці цього виробничого об’єднання з НАК «Енергоатом» — і між ними підписано угоду про співробітництво. Тож сподіваємося, що, коли все піде так, як очікується, то 25–30% виробничих замовлень «Південмашу» зможе забезпечувати НАК «Енергоатом».
Зараз тривають перемовини щодо можливості виробництва на «Південмаші» обладнання для потреб НАК «Нафтогаз» — і з цього питання вже створено робочу групу фахівців для підготовки конкретних пропозицій.
Ще один важливий напрям, на який ми розраховуємо, — державне оборонне замовлення. Стосовно цього є доручення Президента України і Прем’єр-міністра щодо залучення «Південмашу» до виконання робіт оборонної спрямованості.
Звичайно, певну роль в асортименті продукції «Південмашу» відіграє і випуск тракторів, тролейбусів та деякої іншої техніки наземного призначення.
Що ж до подальших перспектив, то я вважаю: такі виробництва «Південмашу», як тракторне і тролейбусне, доцільно було б виділити в окремі структури. Саме ж ВО «Південний машинобудівний завод» має знову стати сучасним ракетно-космічним підприємством. А в майбутньому, не виключено, у сполученні цього заводу з КБ «Південне» має з’явитися об’єднаний український ракетно-космічний центр «Південний».
Продовжуючи цю тему, зазначу, що в проблемах, з якими зіткнувся «Південмаш», він, на жаль, непоодинокий у вітчизняній ракетно-космічній галузі. Труднощі, хоча й дещо меншої гостроти, переживають і деякі інші наші підприємства. Так, за підсумками 2014 року було зафіксовано істотне падіння обсягів виробництва та реалізації продукції на об’єднаннях «Комунар», що в Харкові, та «Київприлад».
«Київприлад» і «Комунар» є найбільш експортозалежними від Росії, оскільки вони постачають свою продукцію як комплектуюче обладнання для таких російських ракет-носіїв, як «Союзи», «Протони» тощо. Наголошую, що там, де йдеться про постачання української продукції для мирних космічних програм, замовлення з Росії для згаданих наших підприємств ще залишаються, як і щодо виконання ними замовлень для діяльності Міжнародної космічної станції (МКС), яка працює на навколоземній орбіті, та для комерційних пусків. Звісно, все це — з обов’язковим отриманням українськими виробниками необхідних дозволів від Держекспортконтролю та від Ради національної безпеки і оборони (на виконання відповідного указу Президента України).
— У чому ж полягають зміни в галузі, які нині пропонує керівництво ДКАУ?
— З огляду на всі розглянуті чинники, основний напрям виходу з нинішньої скрутної ситуації, в якій опинилася українська ракетно-космічна галузь, ми вбачаємо в глибинному реформуванні. Зокрема, ДКАУ погодило переведення всіх підприємств нашої галузі зі списку номер 1 (ті, що взагалі заборонено до приватизації) у список номер 2 (в ньому — підприємства, які хоча й не підлягають приватизації, але можуть бути перетворені на державні акціонерні компанії, тобто корпоратизовані). Сподіваємося, що народні депутати України підтримають ці наші пропозиції.
Наступним кроком має стати утворення в ракетно-космічній галузі різних вертикально і горизонтально інтегрованих структур. Але все це робитиметься лише після того, як буде здійснено реструктуризацію і реформування кожного окремого підприємства.
Надалі, коли стане зрозумілим, які інтегровані структури утворилися й наскільки вони матимуть спільні інтереси і спільні проекти, настане час для переходу підприємств нашої галузі до наступного етапу їх реформування — приватизації, коли ми зможемо пропонувати до продажу певні частки пакетів акцій, які належать державі, щоб залучити додаткові інвестиції. На мій погляд, такі інвестори можуть бути різними: скажімо, європейські чи американські компанії, котрі вважатимуть цікавим і перспективним для себе викупити якусь частку власності державних підприємств ракетно-космічної галузі України. Але це буде не зараз, а дещо пізніше — коли ми пройдемо всі етапи реструктуризації і реформування.
Важливою в цих непростих процесах має стати принципова зміна підходів до питань, пов’язаних із змістом і фінансуванням нині чинної загальнодержавної космічної програми України, розрахованої на 2013–2017 рр. Відомо, що бюджетне фінансове забезпечення її реалізації з року в рік по суті зривалося, хоча ці статті державного бюджету України відповідно до чинного законодавства належать до захищених (тобто тих, за якими не допускається скорочення виділених асигнувань).
— Нині, з огляду на складну фінансово-економічну ситуацію в нашій державі, — веде далі Олег Уруський, — ДКАУ отримало від Прем’єр-міністра України доручення, згідно з яким ми маємо із загальної чималої кількості позицій державної космічної програми, розрахованої на 2013–2017 роки, залишити одне-два завдання, котрі підлягатимуть виконанню, тоді як решта напрямів мусять бути закриті, оскільки не можна й надалі розпорошувати наявні (вельми скромні) держбюджетні кошти на всі існуючі напрями.
Тому ДКАУ визначило ті два пріоритетні завдання, які ми пропонуватимемо уряду на розгляд і затвердження. Першим із них має стати дистанційне зондування Землі (ДЗЗ) — його космічним і наземним сегментами, а другим напрямом — космічні наукові дослідження і космічні технології — з передачею їхніх здобутків у інші галузі вітчизняної економіки.
До цих двох напрямів не належать виконувані протягом низки років роботи з програми щодо проектування, виготовлення і наступного запуску на навколоземну орбіту першого українського телекомунікаційного апарата «Либідь», призначеного для потреб майбутньої української системи супутникового зв’язку, телебачення та деяких інших завдань. Програма стосовно «Либеді» нині фактично здійснюється як комерційний проект — за рахунок інвестиційних коштів.
А завдання з боку держави та її органів полягає в тому, щоб створити в Україні привабливі умови для потенційних інвесторів таких проектів і взагалі для ведення тут бізнесу й водночас — для ефективного функціонування вітчизняних підприємств, конструкторських бюро та інших організацій ракетно-космічної галузі. Ця державна підтримка має здійснюватися, перш за все, на рівні формування належної оптимальної нормативно-правової бази.
Отже, ми плануємо продовжувати зусилля, спрямовані на те, щоб Україна, попри всі негаразди, залишалася космічною державою.
— Створення і виробництво вітчизняної ракетної і ракетно-космічної техніки традиційно, ще з радянських часів, — у системі тодішнього Міністерства загального машинобудування СРСР — функціонувало на засадах широкої виробничої кооперації багатьох підприємств і організацій. Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності наші суб’єкти цієї галузі зберегли чимало зв’язків із партнерами з інших держав, котрі виникли на пострадянському просторі, в тому числі з Російською Федерацією.
Чи не створить нині ця ситуація серйозних проблем — при вельми гострих взаємовідносинах між Росією й Україною — для виробництва в нашій країні ракет-носіїв різних типів у разі, якщо російська влада заблокує постачання сюди комплектуючих з підприємств РФ?
— Ця проблема є досить простою, тому що і нині у ракетах-носіях, які виготовляються в Україні (це «Зеніти» і «Циклони»), досить вагома (у відсотках) частка комплектуючих постачається з Росії.
Зокрема, виробнича кооперація по «Зенітах», яка склалася в СРСР ще у 80-х роках ХХ століття (перший пуск первістка цього сімейства — «Зеніта-2» — відбувся 13 квітня 1985-го), по суті, залишилася, на жаль, такою і дотепер.
Щодо «Циклонів», то тут ситуація дещо інша, оскільки систему постачання комплектуючих до них удалося змінити під час розробки нової ракети-носія з цього сімейства — «Циклона-4», де майже всі її основні компоненти є українськими. Навіть стартовий комплекс, який для різних «Циклонів» раніше розроблявся у Москві, в Конструкторському бюро транспортного машинобудування (КБТМ), тепер — для майбутніх пусків українських ракет-носіїв «Циклон-4» з бразильського космодрому — створюється в нашій країні. Винятками є маршові двигуни першого і другого ступенів цієї ракети, розробником і виготовлювачем яких є російське науково-виробниче об’єднання «Енергомаш» імені В. Глушка, що у підмосковних Хімках (тоді як двигун для третього ступеня «Циклона-4» розроблено в Україні, й виготовлятиметься він у нашій державі).
З урахуванням необхідності суттєвого зменшення залежності від постачання в Україну комплектуючих, що імпортуються з Росії для наших ракет-носіїв, ми започаткували серйозну роботу з імпортозаміщення. До цих процесів, які в масштабах нашої країни координуються Міністерством економічного розвитку і торгівлі (МЕРТ), кілька місяців тому підключилося і ДКАУ: у нас утворено робочу групу, яка опрацьовує різні питання щодо імпортозаміщення при створенні і виробництві ракетно-космічної техніки.
Поряд із цим, беручи до уваги, що далеко не по всіх позиціях можна здійснити імпортозаміщення російських комплектуючих вітчизняними українськими, ми займаємося і питаннями щодо диверсифікації цього постачання — з якихось інших країн замість російської продукції. Звісно, на таку версифікацію потрібні час і гроші, але не робити цього — з урахуванням нинішніх реалій — неможливо.
Водночас, знов-таки, в тих напрямах, які стосуються мирної космічної тематики, виробнича кооперація, пов’язана з постачанням із Росії комплектуючих для ракетно-космічної техніки, яка виготовляється в Україні, ще залишилася — зокрема для міжнародних програм. Хоча там дещо ускладнилися моменти погодження таких поставок з нашими західними партнерами.
Що ж до питань виконуваного раніше фахівцями конструкторського бюро «Південне» авторського нагляду і продовження ресурсу створеного свого часу в цьому КБ і виготовлених на ВО «Південмаш» стратегічних міжконтинентальних балістичних ракет Р-36М2 «Воєвода» (або SS-18 «Сатана»), які перебувають на бойовому чергуванні в Російській Федерації, то ці роботи, як і інші напрями військово-технічної співпраці з росіянами (хоча вони й приносили певні кошти нашим дніпропетровським підприємствам) повністю припинено. Ми чітко виконуємо указ Президента України щодо цього, адже аж ніяк не можна підтримувати військовий потенціал держави, яка здійснила анексію Криму і продовжує агресивні дії на Сході України.
— Нашій країні, незважаючи на економічні та інші труднощі, все ж вдалося за більш як 23 роки, що минули від здобуття незалежності, зберегти вагомий, знаний у світі, потенціал своєї ракетно-космічної галузі — багато в чому завдяки зусиллям НКАУ (ДКАУ). Але не секрет, що Україна, володіючи майже всіма складовими в цій сфері, через географічні та інші зрозумілі причини не має власного космодрому.
І тому наша країна була змушена зосереджувати зусилля на тих аспектах міжнародного співробітництва, котрі пов’язані з можливостями використання різних космодромів, розташованих за межами України, зокрема — в Росії. Проте, при нинішніх напружених взаємовідносинах між Україною і Росією, мабуть, може стати (чи вже стало?) проблемним використання нашою країною космодромів Байконур (орендується Росією у Казахстану), Плесецьк (що в Архангельській області РФ) та бази «Ясний» (в Оренбурзькій області Росії). До того ж уже лунали заяви «Росскосмоса» та деяких інших державних структур РФ про їхню незацікавленість щодо подальшого використання Росією українських «Зенітів» і «Циклонів».
Тож, з огляду на всі ці негативні фактори, як має діяти Україна та її ракетно-космічна галузь? І чи не загальмує Росія — через свою ракетно-космічну корпорацію «Енергія», котра нині має вагому (близько 95%) частку в компанії Sea Launch, — подальшу реалізацію міжнародної програми «Морський старт», сформованої свого часу сaме на використанні українських «Зенітів»?
— Такі проблеми дійсно існують. Одним із напрямів, покликаних у цьому контексті зменшити нашу залежність від російських космодромів, є співпраця з Бразилією, де на розташованому у приекваторіальній зоні космодромі Алкантара має бути споруджено комплекс для запусків створюваних нині в Україні ракет-носіїв «Циклон-4».
Не виключена і можливість використання в майбутній перспективі якоїсь із модифікацій «Циклона-4» на території деяких інших країн: щодо цього ведуться перемовини з потенційними партнерами.
Стосовно «Морського старта» (Sea Launch), де плавучий космодром — самохідна платформа «Одіссей» — разом із складально-командним судном «Сі Лонч Командер» у момент пуску перебувають на екваторі нашої планети в Тихому океані, то останнім часом, як я вже зазначав на початку нашої бесіди, російська сторона зупинила цю міжнародну програму (котра свого часу створювалася компаніями і підприємствами чотирьох країн — США, України, Росії та Норвегії, а згодом компанія Sea Launch стала майже повністю належати російській ракетно-космічній корпорації «Енергія»).
При цьому росіяни нічим не мотивують таке замороження програми «Морський старт», а ще й часом ведуть розмови навіть про перспективу заміни в ній українських «Зенітів», під які було створено цей міжнародний проект, російською ракетою-носієм «Ангара». Це, з точки зору здорового глузду, є несерйозним і нереальним, бо в такому разі Росії довелося б фактично «з нуля» створювати новий морський ракетно-космічний комплекс, оскільки «Зеніт» і «Ангара» — це зовсім різні ракети.
Усе ж я вважаю, що з часом знайдуться потенційні інвестори, які викуплять контрольний пакет акцій компанії Sеа Launch у нинішнього їх власника (російської РКК «Енергія»), — і тоді програма «Морський старт» зможе відновити своє функціонування.
Що ж до іншої міжнародної програми — «Наземний старт» (Land Launch), в якій протягом кількох років були задіяні двоступеневі та триступеневі ракети-носії із сімейства «Зенітів», то росіяни і тут кажуть, що тепер вони в цьому не зацікавлені. Проте у згаданій програмі, крім України і Росії, є ще одна сторона — Казахстан, на території якого розташований космодром Байконур. Тож найближчим часом, — зазначає Олег Уруський, — я планую зустрітися з керівництвом відповідної космічної структури Республіки Казахстан, щоб з’ясувати нинішню позицію цієї держави. Адже вона має намір створити свою ракету-носій космічного призначення (йдеться про проект «Байтерек»), але досі Казахстан остаточно не визначився, робитиметься це на базі українського «Зеніта» чи на базі російської «Ангари».
Можна повернутися і до обговорюваного раніше проекту «Повітряного старту», де роль космодрому в небі відіграватиме найпотужніший у світі за вантажопідйомністю транспортний літак Ан-225 «Мрія». Один такий є у розпорядженні його творців із державного підприємства «Антонов», котре експлуатує цю машину, як і кілька «Русланів» (Ан-124). У такому разі можна було б добудувати наявну на ДП «Антонов» другу «Мрію» й запропонувати світовій спільноті на цій базі такий варіант програми «Повітряний старт», але, звісно, вже з урахуванням технічних і технологічних новацій, які з’явилися в цій сфері порівняно з тими минулими часами, коли пропонувалася розробка різних аерокосмічних ракетних комплексів.
— Одним із наслідків торішньої весняної анексії Росією Криму стала втрата Україною важливого комплексу наземної інфраструктури її космічної галузі — розташованого поблизу Євпаторії Національного центру управління та випробувань космічних засобів, який потрапив у підпорядкування командування військово-космічних сил РФ. А тому нашій державі тепер доведеться створювати десь на своїй материковій території новий центр управління польотами космічних апаратів та деякі інші структури, покликані замінити втрачені в Криму.
Чи вже робиться щось у цьому напрямі? І як ДКАУ планує забезпечити всю необхідну апаратурну та іншу технічну «начинку» нового ЦУПа? Наскільки нам відомо, торік командування військово-космічних сил РФ навіть не відповіло на звернення керівництва ДКАУ стосовно повернення Україні її власності — обладнання того захопленого росіянами комплексу, що біля Євпаторії...
— Російська сторона так і не передала нам нічого з того численного і різноманітного обладнання, яке Україна мала у своєму євпаторійському Національному центрі управління та випробувань космічних засобів (НЦУВКЗ). Це і розташований там центр управління польотами космічних апаратів сімейства «Січ», і різні командно-вимірювальні системи, і унікальний великий радіотелескоп РТ-70, і обладнання для управління польотом першого українського телекомунікаційного апарата «Либідь» та для наземної станції управління супутникового зв’язку тощо.
Опинившись у такій неприємній ситуації через форс-мажорні обставини, ми здійснюємо низку заходів, покликаних зменшити негативний вплив втрати того, що Україна мала у захопленому Росією євпаторійському НЦУВКЗ. Зокрема, ми власними коштами фактично створили новий центр управління польотом, з якого керуватимуть супутником зв’язку «Либідь», розмістивши його в лівобережній частині Києва на території, яку займає державне підприємство «Укркосмос» — майбутній оператор згаданого телекомунікаційного космічного апарата. А з італійською компанією Теlespacio укладено контракт щодо оренди їхньої станції управління польотом в Італії — на той період часу, поки ми в Україні не введемо в експлуатацію відповідну власну станцію для управління польотом «Либеді».
Водночас ми не припиняємо докладати зусиль, щоб шляхом перемовин із російською стороною домогтися повернення нам української апаратури, яка входить до складу обладнання по «Либеді», та інших об’єктів у євпаторійському комплексі. Усі юридичні аспекти проблеми — разом із нашими вимогами і пропозиціями ДКАУ передало Міністерству юстиції України та правоохоронним органам нашої держави — з тим, щоб належним чином було висунуто претензії до Росії через міжнародні суди.
Що ж до центру управління польотами космічних апаратів сімейства «Січ», усе обладнання якого залишилося в Криму, у захопленому росіянами українському комплексі поблизу Євпаторії, то аналогічний ЦУП ми вирішили створити в Дунаївцях, що на Хмельниччині.
Голову ДКАУ розпитував Вадим ФЕЛЬДМАН
Продовження інтерв’ю — в наступному числі «ДУ»