Врешті-решт, Австро-Угорщина і Німеччина пообіцяли передати значну частину Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки, проголошеної у січні 1918 року, а решті західноукраїнських земель гарантували широку автономію.
Але ще не висохло чорнило на цьому документі, як австро-угорська влада відмовилася виконувати свої зобов’язання, вважаючи, що «дане питання не на часі і потребує уточнень». Яких саме — не пояснювала.
Проте 16 жовтня 1918 року, коли стало зрозумілим, що імперія вже приречена, з’явився маніфест імператора Карла І «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави.
Зважаючи на цей документ, уже 18 жовтня українські парламентарі зі Східної Галичини і Північної Буковини, а також керівники політичних партій, церковні ієрархи створили у Львові Українську Національну Раду, яку очолив Євген Петрушевич.
Наступного дня вона оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину Українську державу. При цьому підкреслювалося, що «весь державотворчий процес повинен відбуватись мирним шляхом». Але...
Про свою незгоду з цими планами відразу ж заявила Польща, спираючись на підтримку польського етнічного населення, що проживало у містах Східної Галичини.
Більш того, у Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія: її представники повинні були прибути 1 листопада до Львова і прийняти з рук австрійського намісника владу над Східною Галичиною. Та не так сталося, як полякам гадалося...
І ось чому. До поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні всі намагання українців створити на західноукраїнських землях власну державу всіляко придушувалися.
Розуміючи це, молоді українські офіцери, які служили в австрійському війську, на початку осені 1918-го створили Центральний військовий комітет, вважаючи, що час «Х» наближається.
Довідавшись про плани поляків, вирішили діяти рішуче: в ніч із 30 жовтня на 1 листопада 1918 року взяли під свій контроль центр Львова, піднявши над ратушею синьо-жовтий прапор. А 1 листопада Українська Національна Рада вже контролювала Станіслав (сьогодні Івано-Франківськ), Раву-Руську, Коломию та інші міста Східної Галичини.
Вранці 1 листопада керівники УНР звернулися до народу, оголосивши про утворення на західноукраїнських землях Української держави.
При цьому наголошувалося, що «волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... народ віднині є єдиним господарем на своїй землі».
Цій звістці неабияк зраділи українці. За спогадами одного з учасників тих подій, «у людей від радощів паморочились голови». 9 листопада на засіданні УНР визначились і з її назвою — Західно-Українська Народна Республіка.
Її територія охоплювала близько 70 тисяч квадратних кілометрів, а чисельність жителів — 6 мільйонів громадян, з яких понад 70% становили етнічні українці. Решта — поляки і євреї.
У ніч із 3-го на 4 листопада поляки, очолювані Юзефом Пілсудським, розгорнули проти українців справжні бойові дії: вони велися за головні стратегічні пункти міста — поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал.
21 листопада уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава.
«Нам вкрай потрібна своя армія...»
Історики кажуть, що влада ЗУНР з перших днів її утворення діяла досить грамотно. Адже була створена система місцевого врядування, вживалися заходи для виведення економіки з кризи.
Влада відразу встановила державну монополію на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби, заборонивши вивіз нафти. А також ввела в обіг власну валюту — гривню.
Ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між малоземельними селянами. Парламент затвердив українську мову державною, але нацменшинам гарантувалося право вільного користування рідними мовами.
Зауважимо, що перші особи молодої держави розуміли важливість збройних сил: відразу ж почалося створення Української галицької армії, до лав якої були мобілізовані десятки тисяч людей.
Незабаром її чисельність сягала 100 тисяч. При цьому виробилась і її організаційна структура: рій — сотня — курінь — кіш — загін (сотня — батальйон — бригада — корпус).
Визначились і з військовими званнями: стрілець, старший стрілець, десятник, бунчужний, хорунжий, поручик, сотник, підполковник, полковник, генеральські чини.
ЗУНР намагалася досягти і міжнародного визнання, насамперед країнами Антанти, а також припинення війни з Польщею. Однак та не збиралася відмовлятися від Східної Галичини, вважаючи її частиною своєї території, і вже до кінця листопада 1918 року захопила Львів, Перемишль, а також 10 повітів із 59 наявних.
Через це уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя. Скориставшись моментом, незабаром румунські війська окупували Північну Буковину, а чеські — Закарпаття...
А світ мовчав...
Президент США В. Вільсон домагався демократизації міжнародних відносин, тож уряд ЗУНР звернувся до глави американської держави з проханням посприяти у її визнанні. Але ні Вільсон, ні країни Антанти «не почули» його.
Молода держава опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, зацікавлена у зміцненні — на противагу Німеччині — Польщі.
22 січня 1919 pоку у Києві був проголошений Акт про об’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну державу. Остаточне рішення про об’єднання західних і східних земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, але вони так і не були скликані.
Західно-Українська Народна Республіка проіснувала всього 257 днів. Причин, що призвели до поразки молодої держави, кілька. Це, зокрема, непослідовна зовнішня політика її очільників: знаючи про наміри Польщі загарбати її територію, уряд усе ж уклав із нею угоду про перемир’я.
Об’єднання ЗУНР і УНР носило здебільшого декларативний характер: на той час значна територія УНР була окупована більшовиками і вплив її уряду з кожним днем звужувався.
Більш того, саме вище керівництво УНР виявилося, м’яко кажучи, непослідовним у реалізації своїх обіцянок «допомогти західноукраїнським братам і сестрам».
Наприклад, коли у травні 1919-го польські жовніри плюндрували західноукраїнські землі, голова місії Директорії у Варшаві Курдиновський заявив, що «Директорія аж ніяк не зацікавлена у справі Східної Галичини».
Таку ж заяву цей пан зробив і на Паризькій мирній конференції країн Антанти, де розглядалося питання ЗУНР.
Більш того, буквально через місяць уже інший представник Директорії на шпальтах польської преси стверджував, що «Польща й Україна повинні получитися нерозривними зв’язками», а «Директорія не має ніякого зацікавлення долею Східної Галичини».
А тим часом ситуація на українсько-польському фронті ускладнювалася: з Польщі в Галичину надійшло підкріплення, що змінило співвідношення сил.
У квітні 1919-го до Польщі з Франції прибула добре озброєна і навчена армія під командуванням генерала Йозефа Галлера чисельністю 60 тисяч осіб, сформована з польських військовополонених, які воювали на Західному фронті у складі німецької армії.
Антанта планувала використати армію Галлера для війни з Радянською Росією, але польський уряд кинув її проти Галицької армії, яка змушена була відступати перед переважаючими силами противника.
Польський наступ підтримала Румунія, що захопила частину галицького Підкарпаття. Спроба УГА зупинити наступ поляків закінчилася невдачею, і вона відступила до річки Збруч.
На початку червня 1919 року 25-тисячна УГА змусила відступити 100-тисячну польську армію. Однак саме Українське військо було вкрай виснажене цим наступом, і тому, коли 28 червня розпочався контрнаступ, сил стримувати його вже не було.
Протягом першої половини липня поляки окупували майже всю Східну Галичину, відкинувши УГА за р. Збруч. Напередодні цього, 25 червня 1919 року Антанта визнала права Польщі на Східну Галичину.
Не мине і року, як у квітні 1920 року Симон Петлюра підпише так званий Варшавський договір із Польщею, який передбачатиме включення до її складу Східної Галичини та частини Волині.
Симон Петлюра «забув», що ці українські землі входили до складу проголошеної в січні 1919 р. урядами УНР і ЗУНР «Соборної України». І все ж...
Героїчна спроба українського народу за свободу, намагання побудувати свою державу зазнала невдачі. Проте боротьба не була марною: створення Західно-Української Народної Республіки, її об’єднання з Українською Народною Республікою засвідчили одвічне прагнення українців мати власну державу і бути господарями на своїй землі.
Сергій ЗЯТЬЄВ
