Минулого року Україна вперше в історії головувала в ОБСЄ. Завершення цього процесу збіглося із загостренням внутрішньополітичної кризи, яка нівелювала більшість здобутків цього головування. У підсумку нинішній головуючий в ОБСЄ — Швейцарія — ініціювала початок нової спеціальної місії ОБСЄ в Україні. 

Утім, досвід діяльності аналогічних місій ОБСЄ останніх двадцяти років не дає особливих підстав для надмірного оптимізму. Однією з перших місій ОБСЄ стала робота у Нагірному Карабаху та у Придністров’ї. У обох випадках, як то кажуть, віз і нині там, де був від самого початку згаданих конфліктів.
Не найкращим чином ОБСЄ проявила себе і під час косовського конфлікту, в якому кожна з ворогуючих сторін лише маніпулювала місією, внаслідок чого вона зазнала невдачі.
Крім того, ключовою вадою нинішньої української місії ОБСЄ стала її вимушена поступка Росії, яка погодилася на її створення за умов недопущення інспекторів та експертів зазначеної організації на «російську територію» в Криму. Це означає, що на решті території України російська дипломатія намагатиметься використати місію ОБСЄ як інструмент кремлівської політичної технології із дестабілізації Сходу і Півдня України.

Революції змінюють владу. Новій владі потрібні нові кадри. Підбір управлінців — серйозне випробування для переможців, адже революційні ідеї комусь потрібно матеріалізувати в конкретні справи, аби маси не розчарувалися в тих, хто під заманливими гаслами проторував собі шлях із барикад до крісел у високих кабінетах і поклав на себе відповідальність за ситуацію в країні.
Історії, у тому числі — українській, відомо чимало прикладів, коли поспіхом призначені кадри не лише геть дискредитували «світлі ідеали» та не змогли примножити обіцяні народу блага, а й розтринькали залишки того, що вдалося зберегти від полум’я революцій. 

В Україні, за 22 роки незалежності, питання добору кадрів перетворилося на системну проблему, яку остаточно так і не вирішили. Кадрова чехарда, якій не дозволяють пригальмувати перманентні зміни влади, котра, зазвичай, «приводить» свою команду управлінців — професіоналів і неуків, чесних і не дуже — врешті-решт завела проблему добору кадрів у глухий кут.

Колишня прем’єр-міністр Юлія Тимошенко переконана, що вона переможе на виборах президента у травні.
На прес-конференції вона пообіцяла, що вибори будуть чесними, без використання адмінресурсу. 
«Я думаю, що не буде жодного нарікання на їх проведення, на наявність фальсифікацій і на будь-які інші негаразди, які завжди були присутні на всіх попередніх президентських виборах в Україні. Тобто (це будуть) перші чесні вибори», — сказала Тимошенко.
«Ці вибори відрізняє від попередніх виборів ще одна унікальна річ: не буде, по суті справи, змагатися проросійська частина України і проросійська політична сила з прозахідною, і не стоїть питання «або — або». Мені здається, що це такі вибори, коли однозначно виграє хтось із демократичних, проєвропейських лідерів політичного поля», — додала вона.
Тимошенко висловила готовність визнати переможцем когось із конкурентів:

Досі прихильники великого Миколи Гоголя в різних країнах світу сперечаються про те, яка з двох держав — Росія чи Україна, — має більші права називати письменника своїм. А як він сам вважав? Він би сказав: «Я — українець». Про це, зокрема, свідчить його власноручний запис у книзі іменитих пацієнтів санаторію Карлсбада, де у 1846 році Микола Васильович лікувався. Ось його дослівний переклад з французької на українську, який навів в одній із публікацій відомий український письменник, літературний критик Євген Маланюк (1897–1968): «Мр. Микола Гоголь, українець, замешканий у Москві, автор декількох комедій російських». 

1 КВІТНЯ — 205 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА ГОГОЛЯ (1809–1852), ПИСЬМЕННИКА, ОДНОГО З НАЙЗАГАДКОВІШИХ КЛАСИКІВ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

З багатьох інших фактів також можна зробити висновок, що Гоголь скрізь представлявся українцем. Не випадково ж великий Пушкін, захоплюючись його талантом розробити будь-яку тему, називав письменника «хохлом». Існує переказ і про те, що Микола Васильович не приховував свого походження, знаючи, що знатні батьки єдиної жінки, яку він пристрасно кохав і яка надихнула його на пропозицію руки і серця, — графині Ганни Вієльгорської, зверхньо дивилися на українців. Начебто в день сватання йому запропонували ніколи не говорити, звідки він родом, але письменник чесно сказав, що цього ніколи не буде, і отримав відмову. Батько і мати Ганни не могли погодитися на шлюб дочки з небагатим і «худорідним малоросом».