23 груд­ня 2014 ро­ку Вер­хов­на Ра­да Ук­раї­ни ска­су­ва­ла по­ло­жен­ня За­ко­ну про ос­нов­ні за­са­ди внут­ріш­ньої і зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки від 2010 ро­ку, які про­го­ло­шу­ва­ли по­за­бло­ко­вий ста­тус Ук­раї­ни. Ска­су­ван­ня цьо­го ста­ту­су, який не дав мож­ли­во­сті за­хис­ти­ти те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність і су­ве­ре­ні­тет Ук­раї­ни, є іс­то­рич­ною по­ді­єю.

Голосування конституційною більшістю за скасування позаблокового статусу може стати першим практичним кроком до вступу України в Організацію Північноатлантичного договору. Звичайно, це позитивний сигнал українським громадянам, нашим партнерам у Євросоюзі і НАТО. Перший крок, зроблений правильним шляхом, є запорукою досягнення поставленої мети, але водночас це лише початок копіткої системної роботи з реформування усіх сфер життя України.
Звичайно, чимало стандартів, які стосуються демократичних засад функціонування державних механізмів, прозорості ухвалення бюрократичних рішень, протидії корупції, ефективного використання державних коштів, низки політичних свобод і прав людини, є спільними критеріями для членства як у НАТО, так і в Європейському Союзі. Тому, реалізуючи програму реформ, Україна, так би мовити, «вбиває двох зайців одним влучним пострілом». Але водночас треба мати на увазі й суто військові стандарти членства в альянсі, які вимагають суттєвих витрат на модернізацію Збройних Сил і всієї системи національної безпеки України.

Верхня палата російського парламенту — Рада Федерації напередодні новорічних свят вирішила зайнятися, м’яко кажучи, дивними речами. Пропонується «відновити історичну справедливість» й ухвалити «закон», у якому передача Криму в 1954 році Україні визнається «незаконною». На думку російських законодавців, це має підкріпити правовими аргументами російську позицію щодо «повернення Криму до складу Росії». Це робиться так швидко, що заперечуються навіть правові принципи, яких школярів вчать ще на уроках правознавства. Ідеться про недопущення змін закону «заднім числом».
За такою дивною «логікою» створюється правовий прецедент, коли доведеться переглянути як «незаконні» всі рішення Верховних Рад Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і СРСР, включно з внутрішнім адміністративно-територіальним розмежуванням. Так шановна Рада Федерації власними руками підкладає міну уповільненої дії під адміністративно-правовий фундамент територіальної цілісності самої Російської Федерації.
Не менш гучним обіцяє бути й міжнародний прецедент такого рішення. У разі ухвалення цього «правового рішення» потрібно буде мати справу з висуненням претензій на повернення Калінінградської області Німеччині, Далекого Сходу — Китаю, Сахаліну і Курильських островів — Японії, а Кубані — Україні.

На початку 2015 року набув чинності перший в історії міжнародних відносин договір, який регламентує торгівлю звичайними видами зброї. Торік документ ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Прихильники договору вважають, що він має допомогти запобігти потраплянню зброї до рук злочинців і порушників прав людини.
Договір підписали представники 130 країн — членів ООН, але поки що його ратифікувала менш ніж половина цих держав. Не зробили цього ще й США. Натомість Іран, Сирія і Північна Корея категорично відмовилися підписувати цей договір. Також Росія і Китай утрималися від його підписання. Ратифікували договір Україна, Грузія, Естонія, Латвія, Литва.
На превеликий жаль, поки що цей документ виглядає, як заклик до людоїдів стати вегетаріанцями. Справа навіть не в моральному боці питання — вагомішу проблему становлять подвійні стандарти в цій справі. Наприклад, у 1997 році британська принцеса Діана активно просувала ідею підписання договору про заборону торгівлі протипіхотними мінами. На початку ХХІ століття договір був підписаний, але відмовилися від цього кроку всі ті держави, які утрималися від підписання договору про регламентацію торгівлі звичайними видами зброї. Причому протипіхотних мін від Афганістану до Сомалі, Косова і будь-яких інших зон конфліктів менше не стало.

Остан­ньо­го дня ми­ну­ло­го ро­ку в Ра­ді Без­пе­ки ООН від­бу­ло­ся по­ка­зо­ве го­ло­су­ван­ня про­ек­ту ре­зо­лю­ції що­до ви­знан­ня не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни. Не менш очі­ку­ва­но США як по­стій­ний член Ра­ди Без­пе­ки на­кла­ли на цей до­ку­мент своє ве­то. До­сить на­їв­но бу­ло спо­ді­ва­ти­ся, що без ви­рі­шен­ня всіх спір­них проб­лем між із­ра­їль­тя­на­ми та па­лес­тин­ця­ми мож­ли­вий «про­рив» із між­на­род­ним ви­знан­ням не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни.

Попри створену двадцять років тому Палестинську автономію, що тоді вважалося як вирішальний крок до остаточного мирного врегулювання, відтоді не було жодного позитивного зрушення в мирному процесі. Навіть спостерігався серйозний регрес. У 2001 році до влади в секторі Газа прийшли ісламські радикали руху «Хамас». Через десять років «арабські революції» 2011 року також не сприяли вирішенню палестинської проблеми. Навпаки, нові зони конфліктів, такі, як громадянська війна у Сирії, захоплення влади над значною територією Сирії та Іраку бойовиками екстремістської «Ісламської держави Леванту та Іраку» дещо відволікли увагу від ізраїльськопалестинських протиріч, які доти перебували в центрі близькосхідної політики.