Со­ці­аль­но-еко­но­міч­ний роз­ви­ток сільсь­ких те­ри­то­рій знач­ною мі­рою за­ле­жить від на­ла­го­джен­ня ефек­тив­но­го со­ці­аль­но-еко­но­міч­но­го парт­нер­ства між аг­ро­ви­роб­ни­ка­ми та сільсь­ки­ми гро­ма­да­ми. За йо­го на­яв­но­сті мо­жуть успіш­но і в до­во­лі стис­лі тер­мі­ни ви­рі­шу­ва­ти­ся чис­лен­ні пи­тан­ня жит­тє­ді­яль­но­сті сіл, ба­га­то з яких ни­ні пе­ре­бу­ва­ють у за­не­па­ді і то­му кон­че по­тре­бу­ють до­дат­ко­вих ін­вес­ти­цій.
Як це парт­нер­ство роз­гор­тає­ть­ся і з яки­ми проб­ле­ма­ми най­час­ті­ше сти­кає­ть­ся? Цьо­му при­свя­чу­ва­ло­ся до­слі­джен­ня, яке на за­мов­лен­ня про­ек­ту USAID «Аг­ро­Ін­вест» про­вів Між­на­род­ний бла­го­дій­ний фонд «Доб­ро­бут гро­мад». Не­що­дав­но бу­ли опра­цьо­ва­ні йо­го ре­зуль­та­ти, і сьо­го­дні впер­ше во­ни опри­люд­нюю­ть­ся. До­клад­но про них роз­по­ві­дає фа­хі­вець з пи­тань аг­рар­ної та зе­мель­ної по­лі­ти­ки про­ек­ту «Аг­ро­Ін­вест» Олек­сандр Му­ляр.

Приводів для цього інтерв’ю було два. По-перше, у поета Олексія Довгого вийшла нова книжка поетично-філософських мініатюр «Срібна роса», заповнена філігранно-глибокими сентенціями та афоризмами, скажімо, такими: «Керувати людьми може не кожен. У багатьох не вистачає на це совісті», «Річка стара, але вода у ній завжди молода», «Євромайдан вивернув назовні весь бруд нашого життя», «Виховуй не людей, а самого себе».
По-друге, до моїх рук потрапила книжка «Дереворити» за 1999 рік, а в ній зазвичай акварельно-ніжний ліричний поет несподівано інший — жорстко публіцистичний, навіть гнівний, і напрочуд прозорливий. Якби не датування, можна було б подумати, що вона написана ось-ось. Там, наприклад, є такий вірш:

6 ЛИСТОПАДА — 160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО,
УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИКА, АРХЕОЛОГА, ФОЛЬКЛОРИСТА, ЕТНОГРАФА, ПИСЬМЕННИКА

Дмит­ро Явор­ниць­кий ро­дом із Хар­ків­щи­ни. У шкіль­но­му тво­рі «Моя ро­ди­на» Д. Явор­ниць­кий так опи­сує рід­не се­ло: «Моя Бать­ків­щи­на, яка но­сить на­зву Сон­ці­вки, є не­ве­ли­ке се­ло, у від­да­ле­ні від м. Хар­ко­ва на 35 верст. Міс­ци­на, де роз­та­шо­ва­не се­ло, яке пред­став­ляє дов­гу низ­ку се­лян­ських хат, зде­біль­шо­го під­не­се­на, тіль­ки пів­ніч­на сто­ро­на її пред­став­ляє по­сту­по­ве зни­жен­ня і, на­реш­ті, пе­ре­хо­дить у не­ве­ли­ку до­ли­ну, по­рос­лу ті­нис­ти­ми де­ре­ва­ми та гус­тою тра­вою; в кін­ці до­ли­ни під­но­сить­ся не­ве­ли­ка го­ра, яка слу­жить кор­до­ном між гу­бер­ні­ями Хар­ків­ської та Кур­ської...»

Ни­ні осо­бли­во важ­ко ви­жи­ва­ти при­ват­ним те­ат­рам, які за­ли­ши­ли­ся сам на сам з рин­ко­вим сві­том. Да­рем­но че­ка­ти на до­по­мо­гу ме­це­на­тів, а дер­жа­ви й по­го­тів. Про­те те­ат­раль­ні ко­лек­ти­ви не скла­да­ють рук.

Приклад цьому — Київський драматичний театр «Браво», який уже чверть століття дарує глядачам насолоду мистецтвом. Тут відкривають нових драматургів. Нещодавно художній керівник театру Любов Титаренко здійснила постановку вистави «Душа в засніженій фаті» за твором молодого київського драматурга Богдана Гнатюка.
Богдан народився у театральній родині. Його батько — відомий український актор, народний артист України Анатолій Гнатюк, а мама Олена Чередниченко — театральний критик. Ще з дитинства хлопець мав можливість долучитися до високого мистецтва, але шукає в ньому своїх шляхів.