У січ­ні 2015 ро­ку іс­ла­міс­ти здійс­ни­ли те­ро­рис­тич­ну ата­ку на ре­дак­цію гу­мо­рис­тич­но­го жур­на­лу «Шар­лі Еб­до», який спе­ціа­лі­зує­ть­ся на гос­трих по­лі­тич­них ка­ри­ка­ту­рах. То­ді Па­риж та весь світ уже охоп­лю­ва­ла хви­ля спів­чут­тя і со­лі­дар­но­сті від тих, хто по­ді­ляє лі­бе­раль­ні де­мо­кра­тич­ні цін­но­сті. Піс­ля цієї стрі­ля­ни­ни зда­ва­ло­ся, що фран­цузь­кі спец­служ­би на­да­лі бу­дуть більш ефек­тив­ни­ми у про­ти­дії те­ро­рис­тич­ним за­гро­зам.

Утім, див не буває: суспільство, яке дотримується ідеалів індивідуальної свободи, залишається вразливим для терористичних атак. Не в останню чергу тому, що терористи та їхні спонсори цих цінностей не поділяють. Минуло 10 місяців і відразу у шести місцях Парижа три групи терористів влаштували справжню криваву вакханалію.
Жахливі кадри нагадували безжальну розправу над невинними цивільними жителями, що вже стало повсякденною практикою для «Ісламської держави». Місця, обрані для терористичної атаки, максимально відповідали меті всеосяжного висвітлення цієї події, адже інформаційний супровід та шок від нього є одним із головних мотивів скоєння будь-яких терористичних атак.

Британський прем’єр-міністр Девід Кемерон за день до паризьких терактів оголосив умови, на яких Британія може залишитись в Європейському Союзі. Йдеться про політичну паритетність між британським фунтом стерлінгів і спільною європейською грошовою одиницею євро.
Крім того, британський прем’єр-міністр зажадав для Великої Британії особливих умов членства в Євросоюзі, тобто визнання іншими партнерами права Британії не брати участь у наднаціональних політичних проектах. Взагалі викладені Девідом Кемероном ультимативні вимоги не є принципово новими для британської європейської політики. Якщо ми згадаємо недавню історію, то побачимо там і витоки британського європейського скептицизму.
Відразу після Другої світової війни британський прем’єр-міністр Уїнстон Черчілль вітав проект започаткування європейської інтеграції, але без британської участі. На його думку, британські зовнішньополітичні пріоритети є незмінними. На першому місці мають бути особливі британсько-американські відносини. На другому плані — зміцнення і розвиток співпраці з Британською Співдружністю Націй і лише на третьому — відносини з континентальною Європою.

Єв­ро­пей­ська ко­мі­сія, якою ке­рує Жан-Клод Юн­кер, учи­ни­ла ве­ли­кий крок у бо­роть­бі з так зва­ною по­дат­ко­вою опти­мі­за­цією, ви­знав­ши, що по­дат­ко­ві пе­ре­ва­ги, на­да­ні Люк­сем­бур­гом і Гол­лан­дією «Фі­ату» і «Стар­бак­су», су­пе­ре­чи­ли за­ко­но­дав­ству Єв­ро­со­юзу.

Голова Європейської комісії перебуває у середовищі найсерйознішої європейської політики протягом трьох десятиліть, тобто довше, ніж Ангела Меркель і майже всі інші європейські лідери. Як багаторічний міністр фінансів (1989–2009) і прем’єр Люксембургу (1995–2013) Юнкер був одним із творців зони євро і Європейського Союзу у його нинішньому вигляді.
Як голова Єврогрупи (2005–2013) він формував реакцію ЄС на світову кризу і вів переговори про всі пакети допомоги для інших держав із периферії зони євро. З 2014 року цей прихильник сильного, федералізованого Євросоюзу керує Європейською комісією.
Заявленими пріоритетами юнкерівської Європейської комісії на цю каденцію є: реформа зони євро, переговори із США щодо підготовки Договору про зону вільної торгівлі, будівництво спільного цифрового ринку та енергетичного союзу. Нині всі законопроекти опинились у тіні кризи в Греції та напружених відносин Брюсселя з Великобританією, яка все більше віддаляється від «європейської авантюри».

15–16 лис­то­па­да 2015 ро­ку у ту­рець­кій про­він­ції Ан­та­лія, а са­ме у ку­рорт­но­му міс­ті Бе­лек, від­був­ся са­міт лі­де­рів кра­їн — чле­нів «ве­ли­кої двад­цят­ки». На­га­да­ємо, що ці дип­ло­ма­тич­ні за­хо­ди про­хо­дять що­річ­но по­чи­на­ючи з осе­ні 2009 ро­ку. То­ді ще на са­мо­му по­чат­ку сві­то­вої еко­но­міч­ної кри­зи кра­їни «ве­ли­кої сім­ки» — США, Ка­на­да, Ні­меч­чи­на, Ве­ли­ка Бри­та­нія, Іта­лія, Фран­ція, Япо­нія, а та­кож Ро­сія за­про­по­ну­ва­ли ін­шим кра­їнам, які ма­ють сут­тє­вий вплив на стан сві­то­вої еко­но­мі­ки, по­го­джу­ва­ти спіль­ні дії.

Йдеться про такі країни, як Австралія, Бразилія, Індія, Китай, Туреччина, Малайзія, Індонезія, Аргентина, Мексика, Саудівська Аравія, Республіка Корея та Південно-Африканська Республіка, які сумарно контролюють до двох третин світового валового продукту. Як бачимо, ці країни презентують усі існуючі локальні цивілізації та континенти.
У сенсі впливу на світову політику «велику двадцятку» можна вважати своєрідною директорією Організацій Об’єднаних Націй. У цьому плані це об’єднання є можливою моделлю для реформування ООН, бо «велика двадцятка» є, так би мовити, безполюсною структурою, де поки що не формалізувалася політична ієрархія.