Ки­їв­ські ша­ну­валь­ни­ки мис­тец­тва от­ри­ма­ли уні­каль­ну мож­ли­вість впер­ше по­ба­чи­ти по­над 60 ви­знач­них зраз­ків ук­ра­їн­сько­го жи­во­пи­су та гра­фі­ки, які не­що­дав­но бу­ли при­ве­зе­ні до Ук­раї­ни зі Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки. В Му­зеї ук­ра­їн­ської діа­спо­ри (Му­зеї куль­тур­ної спад­щи­ни) від­бу­ло­ся від­крит­тя ху­дож­ньої ви­став­ки «Дві­чі че­рез оке­ан». Екс­по­но­ва­ні тво­ри по­да­ру­ва­ли му­зею та Між­на­род­но­му бла­го­дій­но­му фон­ду сві­то­вих укра­їн­ців «Діа­спо­ра» дві ві­до­мі ук­ра­їн­ські ху­дож­ни­ці, які ни­ні жи­вуть у США: Ка­те­ри­на Кри­чев­ська-Ро­сан­дич та Оле­на Ов­чин­ні­ко­ва.

— Ця подія — надзвичайна. В Україну повернулися визначні зразки українського мистецтва. Це щедрий дарунок Україні від двох доньок української землі, які гаряче люблять свою Батьківщину, — зазначила директор Музею української діаспори Оксана Підсуха.
В експозиції представлені твори художників династії Кричевських; багато з них дивом пережили лихоліття Другої світової війни, довгі дороги зруйнованою Європою під гарматним вогнем та далеку подорож за океан і врешті повернулися на рідну землю.

Не­ве­ли­ка сце­на Ки­їв­сько­го те­ат­ру «Ак­тор» своєю по-до­маш­ньо­му за­тиш­ною ат­мо­сфе­рою з пер­ших хви­лин на­лаш­то­вує гля­да­ча на щи­рий та від­вер­тий діа­лог з ак­то­ра­ми. Так бу­ло і на прем’єрі ви­ста­ви «Іг­раш­ка для ма­ми», ство­ре­ної за п’єсою Аль­до Ні­ко­лаї.

Режисер-постановник нового спектаклю Григорій Зіскін має дуже цікаву творчу біографію. Митець народився в Китаї у 1936 році, а з 1937-го по 1982 роки жив у Москві. За більш ніж двадцять років на телебаченні і в різноманітних театрах Росії він зняв і поставив близько двохсот різноманітних програм, вистав, фільмів, концертів. А в 1982 році режисер емігрував до Канади, де разом з Анною Варпаховською створив театр імені Л. В. Варпаховського. «Все, що ми граємо, має бути натуральним», — зізнався Г. Зіскін в одному з інтерв’ю і намагається дотримуватися цього принципу протягом усього творчого життя.
Режисера поєднує багатолітня творча дружба з українськими театрами. Вже не перший рік у Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки з успіхом іде його постановка «Бабине літо» за твором Айвана Менчелла.

Ви­став­ка Ле­сі Па­дун «Ке­ра­мі­ка: реф­лек­сії ті­лес­но­сті», що від­кри­лась у На­ціо­наль­но­му му­зеї ук­ра­їн­сько­го на­род­но­го де­ко­ра­тив­но­го мис­тец­тва, озна­йом­лює з твор­чим до­роб­ком мо­ло­дої ху­дож­ни­ці з Хмель­нич­чи­ни. Ке­ра­міч­ні ком­по­зи­ції Ле­сі Па­дун є яс­кра­вим при­кла­дом не­впин­но­го роз­ши­рен­ня мис­тець­ких об­рі­їв су­час­ної ук­ра­їн­ської ке­ра­мі­ки. Плас­тич­ні тво­ри де­мон­стру­ють мож­ли­во­сті від­об­ра­жен­ня осо­бис­то­го сприй­нят­тя ві­до­мих ре­чей, міс­тять світ­ле, по­зи­тив­не за­барв­лен­ня емо­цій ав­то­ра.

Вибір творчого шляху художниці був обумовлений ще й тим, що Лесина мати працювала на Полонському заводі художньої кераміки, і дівчині з дитинства була відома робота одного з найкращих фарфорових підприємств України. Освіту художника Леся Падун здобула на кафедрі художньої кераміки Національної Львівської академії мистецтв, а професійного досвіду набувала, працюючи на рідному підприємстві переважно з фарфоровою масою, декоруючи її підполивним розписом солями та кобальтом і кольоровими поливами. Саме тут вона створила свою першу авторську колекцію.

Учи­тель­сько­му ко­лек­ти­ву Пол­тав­ської за­галь­но­осві­тньої шко­ли № 7 іме­ні Т. Г. Шев­чен­ка так і не вда­ло­ся як слід пе­ре­по­чи­ти на цьо­го­річ­них осін­ніх ка­ні­ку­лах, адже не ми­на­ло й дня, щоб до шко­ли не на­від­ува­ли­ся або мі­лі­ціо­не­ри, або пред­став­ни­ки місь­ко­го управ­лін­ня осві­ти, або жур­на­ліс­ти.
Хми­зу у ба­гат­тя скан­да­лу, який у кла­сі роз­па­ли­ли ще то­рік, під­ки­ну­ли бать­ки тре­тьо­клас­ни­ків. Кла­су, про який те­пер зна­ють май­же всі жи­те­лі об­лас­но­го цен­тру. Са­ме во­ни зчи­ни­ли га­лас нав­ко­ло кон­флік­ту в цьо­му по­чат­ко­во­му кла­сі, до яко­го пе­да­го­ги вже боя­ть­ся пе­ре­сту­па­ти по­ріг. Кла­су, з яко­го бать­ки пе­ре­во­дять ді­тей до ін­ших шкіл міс­та...

Бать­ко не від­по­ві­дає за си­на?..
Про ситуацію у проблемному класі полтавці дізналися після того, як до місцевих журналістів звернулися кілька батьків і розповіли, що двоє третьокласників уже понад рік буквально знущаються з учителів і однокласників. Справа дійшла до того, що дев’ятилітні хулігани не лише відкрито матюкають педагогів, а й б’ють тих, хто засіває їхні душі «вічним і добрим».