На по­чат­ку черв­ня 2015 ро­ку бун­дес­канц­лер Ан­ге­ла Мер­кель про­ве­ла кон­суль­та­ції з пре­зи­ден­том Фран­ції Фран­суа Ол­лан­дом і го­ло­вою Єв­ро­пей­ської ко­мі­сії Жа­ном-Кло­дом Юн­ке­ром. Ці пе­ре­го­во­ри ста­ли не прос­то ета­пом під­го­тов­ки до са­мі­ту «ве­ли­кої сім­ки», який цьо­го ро­ку при­ймає Ні­меч­чи­на, а й опе­ра­тив­ною на­ра­дою що­до по­даль­шо­го роз­вит­ку Єв­ро­со­юзу.

Напередодні цих консультацій європейська преса досить жваво обговорювала результати президентських виборів у Польщі. Ліберальні німецькі видання навіть почали порівнювати Анджея Дуду і особливо головного претендента на посаду прем’єр-міністра Польщі Ярослава Качинського зі ще одним проблемним партнером Євросоюзу — угорським прем’єр-міністром Віктором Орбаном. Підставою для такого порівняння є їхні національно-консервативні переконання, які є дисонансом із загальним ліберальним курсом сучасного етапу європейської інтеграції.

Пе­ре­кон­ли­ва пе­ре­мо­га на не­дав­ніх пар­ла­мент­ських ви­бо­рах у Ве­ли­кій Бри­та­нії Кон­сер­ва­тив­ної пар­тії на чо­лі з Де­ві­дом Ке­ме­ро­ном ак­ту­алі­зу­ва­ла ідею про­ве­ден­ня ре­фе­рен­ду­му що­до мож­ли­во­го ви­хо­ду Ве­ли­кої Бри­та­нії зі скла­ду Єв­ро­со­юзу.

Взагалі тема членства в європейській спільноті не є новою для британського політичного порядку денного. Вона існує з часу вступу країни до ЄС 1 січня 1973 року. Вже за два роки європейські скептики домоглися проведення референдуму з приводу виходу з ЄС, але тоді незначною більшістю голосів перемогли прихильники участі Великої Британії в процесі європейської інтеграції.
Правда, на тому запеклі дебати не завершилися: британський прем’єр-міністр Маргарет Тетчер на початку 1980-х років домоглася поступок від ЄС у питанні зменшення британського внеску до спільного бюджету ЄС, адже Британія отримує менше сільськогосподарських субсидій.