Стрес, стрес і ще раз стрес! Як час­то ми чу­ємо це сло­во, але як ма­ло про ньо­го зна­ємо. Стрес є не­від’єм­ною час­ти­ною жит­тя лю­ди­ни і су­про­во­джує її з пе­лю­шок і до остан­ньо­го по­ди­ху. До то­го ж ми все час­ті­ше чу­ємо, на­скіль­ки не­без­печ­но жи­ти — то сви­ня­чий грип, то ві­рус Зі­ка, то ось-ось «во­ро­жі тан­ки ки­нуть­ся в глиб на­шої кра­їни».
Ось він — бла­го­дат­ний ґрунт для стре­су! Од­нак, став­ля­чи за­пи­тан­ня, звід­ки бе­реть­ся стрес, да­ле­ко не всі здат­ні від­по­віс­ти щось зро­зу­мі­ле. Хо­ча, по су­ті, тут усе прос­то, на дум­ку фа­хів­ця, в уся­ко­му ра­зі. Про стрес і як з ним бо­ро­ти­ся, ми ви­рі­ши­ли роз­пи­та­ти док­то­ра ме­дич­них на­ук, про­фе­со­ра Сте­па­на Пши­ка.

Наш спів­роз­мов­ник — пись­мен­ник Ана­то­лій Жи­кол є на­про­чуд гли­бо­ким і ці­ка­вим по­етом, кри­ти­ком і про­за­їком. Та­ке вже не так час­то й трап­ляє­ть­ся (або те, або се), адже тре­ба ма­ти чут­тє­во-ро­ман­тич­ну ду­шу і ана­лі­тич­но-ен­цик­ло­пе­дич­ний ро­зум.

Як точно анотована його книжка «Повернення землі»: «Трагічні сторінки нашої історії, яку за дефініцією Володимира Винниченка, не можна читати без брому, болючі проблеми сьогодення, філософське заглиблення у неповторну людську сутність, парадоксальне мислення, — все це своєрідно, метафорично й експресивно трансформується у творах Анатолія Жикола в отой священний «вогонь» в одежі слова», який називається поезією».

Ми­ну­лої не­ді­лі, 7 лю­то­го, ви­пов­ни­ло­ся 110 ро­ків від дня на­ро­джен­ня ви­дат­но­го авіа­конс­трук­то­ра і та­ла­но­ви­то­го вче­но­го, Ге­роя Со­ці­аліс­тич­ної Пра­ці, ла­уре­ата Ле­нін­ської і двох Дер­жав­них (СРСР і УРСР) пре­мій, за­слу­же­но­го ді­яча на­уки і тех­ні­ки Ук­ра­їн­ської РСР, ака­де­мі­ка Оле­га Кос­тян­ти­но­ви­ча Ан­то­но­ва.

Олег Антонов був не лише всесвітньо відомим творцем багатьох крилатих машин різноманітного призначення з фірмовою маркою «Ан» та чудовим організатором, котрий сформував і протягом 38 років (1946–1984) очолював колектив конструкторського бюро — державного підприємства, що й нині гідно несе славетне ім’я «Антонов», але й непересічною особистістю, державним і громадським діячем із високими життєвими принципами, який заклав фундамент вельми плідної школи в авіабудуванні, чиї традиції у наш час зберігають та примножують його учні й послідовники.

Ми­ну­лої су­бо­ти, 6 лю­то­го, ви­пов­ни­ло­ся 20 ро­ків із то­го іс­то­рич­но­го для ук­ра­їн­ських до­слід­ни­ків Ан­тарк­ти­ди мо­мен­ту, ко­ли на ос­тро­ві Га­лін­дез — міс­ці роз­та­шу­ван­ня бри­тан­ської ан­тарк­тич­ної ба­зи «Фа­ра­дей» — бу­ло спу­ще­но пра­пор Ве­ли­ко­бри­та­нії і на­то­мість під­ня­то пра­пор на­шої дер­жа­ви, а стан­ція от­ри­ма­ла но­ву на­зву — «Ака­де­мік Вер­над­ський».

Ювілейній даті, чималим науковим здобуткам у цій сфері за два десятки років, а також наявним проблемам і подальшим перспективам було присвячено зустріч, на яку на минулому тижні в одній зі студій «Укртелерадіо», що в Києві на Хрещатику, 26, зібралися ті, хто у різні роки працював на віддаленому на п’ятнадцять з лишком тисяч кілометрів від нашої столиці антарктичному острові Галіндез та в його околицях, і ті вчені й посадовці, котрі стояли біля витоків подій, завдяки яким незалежна Україна здобула гідне місце у колі держав, що мають свої наукові форпости в Антарктиці.