Кон­флікт Іра­ну з Са­удів­ською Ара­вією ви­гід­ний для обох сто­рін: він мо­бі­лі­зує ма­си нав­ко­ло вла­ди і мас­кує проб­ле­ми.

Саудівська Аравія розпочала рік зі страти 2 січня 47 терористів і радикалів. Розстріли і публічне відтинання голови поширене в цій країні — у минулому році у Королівстві здійснено понад 150 страт. Однак цього разу серед страчених опинився Німр аль-Німр, радикальний лідер шиїтської меншини в Саудівській Аравії. Шиїтська меншина вважається в Аравії п’ятою колоною Ірану. На додаток Німр не згладжував внутрішніх саудівських проблем — навпаки, як радикальний мітинговий промовець закликав до повалення родини Саудів.
То ж для чого у такий складний для мешканців усього Близького Сходу момент збурювати майже п’яту частину власного суспільства і конфліктувати з Іраном? Тим більше, що все йшло до кращого: президент Ірану двічі відвідав Саудівську Аравію у 2007 і 2012 роках, а останнім часом обидві держави сіли за стіл переговорів про мир у Сирії.

У Іс­па­нії сфор­мо­ва­но но­вий ко­алі­цій­ний уряд Іс­пан­ської со­ці­аліс­тич­ної пар­тії та пар­тії «Гро­ма­дя­ни». Це був ду­же не­прос­тий про­цес. На­га­да­ємо, що 20 груд­ня 2015 ро­ку в Іс­па­нії від­бу­ли­ся пар­ла­мент­ські ви­бо­ри, які не да­ли впев­не­ної пе­ре­мо­ги жод­ній по­лі­тич­ній си­лі.

Перемога на той час правлячої Іспанської народної партії була непевною, але її лідер Маріано Рахой закликав до переговорів про «велику» коаліцію саме соціалістів. Натомість лідер партії «Подемос» Пабло Іглесіас запропонував призначити незалежного «технічного» прем’єр-міністра.
Такі результати виборів засвідчили непросту розстановку симпатій іспанського суспільства, втомленого корупційними скандалами навіть у королівській родині, тривалою економічною кризою, злиденністю та безробіттям. Причому усі ці соціальні хвороби доповнюються актуалізацією сепаратистських настроїв, які набувають крайніх форм не лише у Басконії, а й економічно найбагатшій провінції Іспанії — Каталонії.

На по­точ­но­му тиж­ні в Єв­ро­пей­сько­му пар­ла­мен­ті від­бу­ли­ся по­лі­тич­ні за­хо­ди, при­свя­че­ні від­но­си­нам Єв­ро­пей­сько­го Со­юзу з Ук­раї­ною. На­галь­ність їх­ньо­го про­ве­ден­ня обу­мов­ле­на як внут­ріш­ньо­по­лі­тич­ни­ми про­це­са­ми в Ук­раї­ні, так і в Єв­ро­со­юзі. З ук­ра­їн­ської сто­ро­ни має­мо пар­ла­мент­сько-уря­до­ву кри­зу з не­прос­ти­ми на­слід­ка­ми як для еко­но­міч­но­го жит­тя кра­їни, так і для вій­сь­ко­во-по­лі­тич­ної си­ту­ації на Дон­ба­сі.

Натомість Європейський Союз готується до двох надзвичайно складних референдумів, які мають дати політичну відповідь на проблему спроможності існуючих інтеграційних структур давати адекватні відповіді на складні виклики та пов’язані з ними ризики.
Ідеться про запланований на 6 квітня 2016 року в Нідерландах консультативний референдум з приводу ратифікації Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом, а також про запланований на 23 червня 2016 року референдум про вихід Великої Британії зі складу Європейського Союзу.

На­бу­ли чин­но­сті до­мо­вле­но­сті про при­пи­нен­ня вог­ню на си­рій­ських фрон­тах. На­га­да­ємо, що з 27 лю­то­го 2016 ро­ку діє уго­да про за­ми­рен­ня між ар­мією Ба­ша­ра Аса­да та май­же 97 різ­ни­ми вій­сь­ко­ви­ми уг­ру­по­ван­ня­ми, які на­вес­ні 2011-го про­го­ло­си­ли се­бе опо­зи­цій­ни­ми до цьо­го ре­жи­му.

Формально угода укладена до 14 березня, але лише 7 березня 2016 року у Женеві мають відновитися мирні переговори між цими ворогуючими сторонами. У цьому контексті згадується старий радянський анекдот, коли на запитання, чи буде війна, оптимісти відповідали «ні». Але буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться. На превеликий жаль, ситуація в сучасній Сирії є яскравою ілюстрацією цього «чорного» гумору.
Впадає в око той факт, що за межами цієї угоди опинились організації, які Росія і США погодилися вважати терористичними. Тобто проти «Ісламської держави» та «Джебхат-аль-Нусра» можна продовжити ведення бойових дій.