Це свинство полягає не в тому, що хтось отримує повістку і не йде до війська. І це в принципі нормально, бо спрацьовує інстинкт самозбереження. Свинство — це коли в нас дуже багато віртуальних патріотів у соцмережах, які організовують найпатріотичніші акції в Інтернеті, але коли приходить повістка, повертаються у реальну реальність і сказати їм нічого.
Проти цього я відчуваю внутрішній протест. Для мене не стояло питання — йти чи не йти в АТО. Ми ще до кінця не усвідомлювали, що це таке — війна. Вона теж для нас була фактично віртуальною.
Я був призваний у 7-й полк армійської авіації в Новому Калинові. Так почалася моя служба у війську на Луганщині. Це не на лінії зіткнення. Ми більше позирали в бік кордону з Росією, до якого було 40–50 км, ніж до лінії зіткнення, до якого було 70 км. Це відоме містечко Сватове. Військовослужбовці нашого батальйону займалися конвоюванням важливих документів, зокрема їздили в Старобільськ.
Одразу хочу сказати, що я — людина неармійська. Армійська логіка мені чужа і вона залишається донині мені чужою. Для мене багато ще незрозумілого в армії. Багато в армії ще застарілого, і хоча ця армія кульгає, проте формується. Нині можемо спостерігати за зростанням української армії.
— Яки­ми бу­ли Ва­ші обо­в’яз­ки?
— Коли я ознайомився з особовим складом своєї другої роти, то це були переважно хлопці з Вінницької області. З першого контакту мої застереження, що це буде контингент складних людей з погляду налаштування українських ідеалів, були розвіяні. Це були патріоти. Вони рвалися в бій, проте не відразу можна було поїхати в АТО. Ми проходили кількамісячну підготовку.
Хлопці щодня починали спілкування з командирами частини із запитання — чому ми тут? А це був дуже складний час, коли бойовики, терористи захоплювали місто за містом. Ми мали можливість переглядати щовечора новини, бачили жахливі речі. Бачив, як проростає крізь патріотизм елементи зневір’я, страху, мовляв, ми втрачаємо наші землі. І це поширювалося дуже шаленими темпами.
Я хлопцям сказав дуже ідеалістичну фразу: «Все одно вони програють, бо з неправдою йдуть!» Я не розраховував на те, наскільки вони відгукнуться на це. Вони хотіли вірити в те, що це наша земля і ворог буде прогнаний із неї.
Мої обов’язки полягали в тому, щоб підтримувати дух вояків. Я читав їм лекції, зокрема про Злуку, показував фільми. Ми спілкувалися на різні теми. Водив їх до церкви в Новому Калинові і у Сватові, коли була можливість. Вояки в нашому батальйоні були віруючими. Я зрозумів, що для надії, віри у свої сили потрібно не так уже і багато, але крила віри, крила надії дуже легко обрізати. Частина з тих військовослужбовців, які прийшли в нашу частину з Вінниччини, були відкомандировані в 51-у сумнозвісну бригаду, розбиту під Іловайськом.
— Як Ви вва­жа­єте, чи не слід під час при­зо­ву в ар­мію про­во­ди­ти пси­хо­ло­гіч­ну екс­пер­ти­зу?
— Психічну чи психологічну проблему треба вирішувати не після демобілізації вояків, а ще на етапі мобілізації. Спостерігаючи за батальйоном, я можу констатувати, що були призвані дуже багато нестійких людей. Люди були дуже хворі, в тому числі з елементами психічної хвороби, але не могли демобілізуватися. Це прикро.
Був випадок у зоні АТО. Якось виникли неполадки у гарного хлопця Дмитра, він найкраще рубав дрова, в нього сокира в руках просто горіла. І одного дня він вийшов у чоловічій істериці, а це — жахлива річ, перезарядив автомат і каже, що буде стріляти. Він зробив постріл угору. Все закінчилося благополучно, але це мала б бачити комісія на етапі відбору.
На етапі мобілізації таких людей слід було відсіяти. Щодо набутих на війні травм, то держава мала б сказати своє слово. Повинна бути програма введення в життя таких людей. Це не лише волонтерська справа.
— Що Вам най­біль­ше за­пам’ята­ло­ся, ко­ли Ви пе­ре­бу­ва­ли в АТО?
— У будь-якій поїздці, в тому числі армійського характеру, найбільше цікавлять люди. Мені запам’яталися вони своєю нефальшивою позицією. Коли ми приїхали туди, наші попередники, яких ми замінили, були обстріляні з артилерії. І нагнали нам добрячого страху. Ми були в зоні досяжності лише «Ураганів». Нам сказали періодично дивитися на небо, прислухатися, тобто дали усі інструкції.
Хочу звернути увагу, що це не Донбас, а — Слобожанщина. Там є навіть лемківські села. Люди переважно за походженням і за своїм духом українці. Мене найбільше вразила звичайна жінка — прибиральниця невеличкого готелю, в який ми зайшли після проживання в наметах у відкритому полі помитися. Нас було 12 військовослужбовців.
І пані Наташа, як вона нам назвалася, мати 5 дітей, 45-річна жінка, почала відкривати всі номери готелю. Я підійшов до неї, бо мене зацікавив цей факт, і кажу: «Нам достатньо одного номера. Ми швиденько помиємося. Вам же буде багато прибирати. Чому Ви так чините?» На що отримав дуже зворушливу відповідь: «Ну, ми ж всі українці і цього достатньо!»
Нас дуже гарно вітали діти, коли ми їхали колоною. Коли нам стало холодно проживати в тих наметах, ми перебралися в закинуте автотранспортне підприємство. Поставили з фанери вікна, буржуйки. Власник цього автотранспортного підприємства ще років 10 тому підтримував Януковича. Він підійшов до нас і вилив душу. Сказав, що перестав боятися, зрозумів, де правда.
Чоловік прекрасно розуміє, якщо 50 кілометрів фронту посунуться, то йому потрібно буде тікати. Він дуже багато зробив для української армії, забезпечив не лише наш загін, але й багато інших вояків бойлерами, одягом, їжею. Там люди перестають боятися. Поступово цей процес іде.
— Чи до­во­ди­ло­ся Вам вес­ти діа­лог зі стар­шим на­се­лен­ням, про­ро­сій­ськи на­лаш­то­ва­ни­ми?
— За час нашого перебування був найскладніший випадок — до блокпоста підійшов дідусь і почав погрожувати. В таких випадках (а це вже був той час, коли якийсь дідусь приніс банку меду українським військовим, яка потім вибухнула) в нас була інструкція щодо ведення дискусії — перезарядити автомат, і дискусія закінчується. І дідусь пішов, бо ми не бачили сенсу з ним дискутувати.
Однак загалом дуже багато людей, які не те що проти України, а які байдужі. Це не лише проблема Луганщини чи Донеччини. Серед галичан також багато таких. Я завжди кажу, що в таких випадках людину дуже легко засудити, але набагато важче зрозуміти. Я не знаю, що було б з нами, як би ми міркували, як би ми під таким пресом десятки років жили. 25 років української незалежності — це слабке алібі для україноцентричних сил.
Я мав можливість читати деякі тексти, зокрема Станіслава Федорчука. Цей відомий автор розповідає, що в Донецьку не так усе було втрачено. Під час Майдану 5–6 тисяч людей виходили на протести проти Януковича. Справа в тому, що українські політики махнули рукою на людей, які там проживають, бо електорату там небагато, навіщо витрачати зайві зусилля, проводити просвітницьку роботу. Електорат тут: у Полтаві, Кіровограді, Львові, Тернополі тощо. Я називаю ситуацію, яка є на сході, — це поразка української журналістики в певному сенсі, можливо не пряма, але вона є. Українська журналістика кинулася у заробляння грошей, у вигоду, визначала, де вигідно продати свій товар, а де — ні. Проте український товар важливий для цих людей.
Я виніс із собою від перебування в АТО досвід спілкування з людьми на Луганщині: треба достукуватися до кожного, шукати союзників не тільки в Україні, але й у Росії. Їх там небагато, але ніяка стіна нас не захистить. З якого би каменя чи цегли ми її не вибудували. Такі союзники завжди є. Кожний народ, який живе по сусідству, має шукати партію серед іншого народу — партію прихильників.
Я нещодавно спілкувався зі знайомим із Санкт-Петербурга і отримав від нього відповідь: «Ми все розуміємо, але нічого зробити не можемо». Але сьогодні, можливо, лише достатньо розуміти, а завтра треба вже буде щось робити. Я теж мав певні упередження. Завжди є спокуса тотально щось оцінювати, казати, що та частина України пропаща, всі росіяни пропащі.
Я задумався над доцільністю такого підходу, коли спілкувався зі своїм старшим знайомим. Він служив у Казахстані у 60-х роках і в нього була захалявна книжка, де він писав патріотичні вірші. Я бачив цю книжку і вірші читав. Вони невисокого рівня, але вони були про Україну і за це тоді давали багато років ув’язнення.
Політрук забрав цю книжку, коли прийшов за викликом до начальника частини, його коліна тряслися. Начальник частини кинув цю захалявну книжку моєму знайомому, запитавши: «Твої вірші?» На що знайомий ледь вимовив: «Мої». На це він отримав дуже несподівану відповідь: «Дерзай, паренек. Такие, как ты, Украине еще будут нужны!» Ось таких людей небагато, але вони є і їх треба вишукувати. З ними треба спілкуватися.
Якщо плавно переходити до пропагандистських воєн, то в принципі ефект путінської пропаганди в Україні дуже низький. Це для внутрішнього і для західного користувача. А ми на власній шкірі і там і тут переконалися, що це тотальна брехня навіть не з елементами напівправди, яка робить цю брехню напівефективною.
— На Ва­шу дум­ку, те, що від­бу­ває­ть­ся за­раз на схо­ді, — це вій­на, опе­ра­ція чи гро­ма­дян­ська вій­на?
— Я прихильник того, щоб пробувати називати речі своїми іменами, і від цього багато залежить. Хтось із розумних казав: якби речі називалися своїми іменами, то позбулися б доброї частини проблем, яке людство має. На перший погляд є всі підстави називати це російсько-українською війною. Російська влада розв’язала її, росіяни в більшості підтримують політику свого керманича.
Але з іншого боку, є і більш точніші визначення. Не знаю, наскільки вони можуть бути науковими, проте ми говоримо про війну, яка відбувалася майже сто років тому — українсько-більшовицька війна. За аналогією можемо назвати це українсько-кремлівською війною. Може, це визначення дуже кострубате, але є частка росіян, які мають протестний характер стосовно Путіна, то це, може, й не дає нам підстави казати, що всі росіяни воюють проти України.
— Згід­но з ухва­ле­ним за­ко­ном ви­кла­да­чі ма­ють мож­ли­вість не йти в ар­мію. Чо­му Ви все-та­ки опи­ни­ли­ся на пе­ре­до­вій?
— Я чув про цей закон, але він був прийнятий улітку вже після моєї демобілізації. А до цього такого закону не було і викладачі на загальних підставах ішли до війська. Однак я би хотів сказати не про себе, а про одного мого знайомого — Миколу Лазаровича. Він нещодавно демобілізувався. Це — викладач із Тернополя. Він — доктор наук. Йому 52 роки.
Я з ним познайомився перед Майданом на одній із конференцій. Він п’ять разів штурмував комісаріат, щоб піти до війська. На п’ятий раз його взяли. Влітку, коли вийшов цей закон, в нього з’явилася можливість демобілізуватися, але він сказав — ні. І рік прослужив.
Коли його питають, чому він не скористався, то відповідає, що це пов’язано з вихованням і знаннями. Він за освітою історик. Микола каже: «Коли я сьогодні чую думки, що, мовляв, не треба йти до війська, оскільки це війна за інтереси олігархів, ці думки для мене як для історика дуже неоригінальні. Я їх читав в історичній літературі, а йшлося про 18–19 роки ХХ століття, теж воєнні роки. Тоді ця фраза звучала дещо по-іншому: ми не йдемо до війська, бо це війна за панські інтереси. Але суть одна й те ж. Але через 15 років дехто з них умирав голодною смертю, а дехто їв своїх дітей. Я цього не хочу».
— Як­би за­раз Вам за­про­по­ну­ва­ли зно­ву пі­ти на вій­ну, чи пі­шли б?
— Я хочу бути абсолютно відвертим. Людина завжди собі вимріює демобілізацію. Я кажу, що я — людина невійськова. Мені було дуже непросто. Я відчував шалений дискомфорт у перший місяць після демобілізації, а цей дискомфорт межував із відчуттям вини. Мовляв, знайомі ще лишилися. І особливо коли переглядаєш новини, що вбивають хлопців, стріляють. Потім ці всі відчуття стишуються. І в тому є небезпека для всього суспільства.
Ми верталися зі сходу і їхали через Київ. Там зовсім інше життя. І для багатьох вояків це було прикро. Я бачив по солдатах, що вони не розуміли, чому так, бо якщо війна, то — тотальна мобілізація, всі ресурси, вся енергія спрямована на те, щоб викинути ворога з нашої землі. Є реальність військових частин, а є реальність бойових дій. Це теж треба брати до уваги.
Чи я пішов би? Я зараз не готовий дати відповідь, бо для мене не було б цього питання, коли не було б у мене сім’ї, дітей, батьків. Я вважаю, що ідеальний вояка — це людина, яка не має цього. Хтось добре з журналістів сказав, що найгірше там — це мама в тилу. Я набагато менше ризикував від інших, бо був не на першій лінії вогню, але весь час для батьків я служив у Харкові. Це була постійна брехня перед рідними, бо є різні батьки і по-різному стукає серце. Якби не було того всього, тоді відповідь була б однозначною.
Інна БОРИСОВА