Не­пев­ність із ви­ко­нан­ням по­ло­жень Мін­ських угод від ве­рес­ня 2014 ро­ку і лю­то­го 2015 ро­ку ви­но­сить на по­ря­док ден­ний сві­то­вої по­лі­ти­ки проб­ле­му мож­ли­во­го за­лу­чен­ня ми­ро­твор­чо­го кон­тин­ген­ту на Дон­бас, адже у ра­зі ви­ко­нан­ня кон­флік­ту­ючи­ми сто­ро­на­ми до­мо­вле­нос­тей про ство­рен­ня де­мі­лі­та­ри­зо­ва­ної зо­ни ви­ма­га­ти­ме га­ран­тій кон­тро­лю си­ту­ації у цій зо­ні.

Діяльність цивільних спостерігачів Організації з безпеки і співробітництва в Європі, на превеликий жаль, не дає підстав вважати їхню поважну місію з контролю за припиненням вогню надто ефективною. Однак не менше фактичних запитань викликає й можлива миротворча місія ООН.
Формально першим кроком до неї можна вважати офіційну підтримку Радою Безпеки ООН Мінських домовленостей. Проте й тут виникає проблема. Сам текст згаданих угод не має жодного посилання на можливе залучення миротворців ООН. Правда, це не означає принципової неможливості їхнього залучення.
Досі історія миротворчих місій ООН знає лише один приклад, коли миротворці ООН були направлені в зону війни без згоди одного з постійних членів Ради Безпеки. Так було у 1950 році, коли СРСР бойкотував засідання Ради Безпеки в знак протесту проти представництва там не Китайської Народної Республіки, а Тайваню. Радянський бойкот тоді дав можливість направити миротворців ООН на Корейський півострів.

Си­ту­ація на Дон­ба­сі в пер­ші ж дні піс­ля «Мін­ська-2» за­свід­чи­ла, що опти­міс­тич­ні оцін­ки про пе­ре­мир’я не збі­гаю­ть­ся з ре­аль­ніс­тю. З боку сепаратистів вогонь не було при­пинено. Відтак реч­ник ук­ра­їн­ських си­ло­ви­ків Ан­дрій Ли­сен­ко вже в по­не­ді­лок, 16 лю­то­го, ви­знав, що вій­сь­ко­ве коман­ду­ван­ня не ба­чить пе­ред­умов для ви­ко­нан­ня дру­го­го пунк­ту мін­ських до­мо­вле­нос­тей що­до ві­дво­ду важ­ких озбро­єнь. Ана­ло­гіч­ну за­яву зро­би­ло і коман­ду­ван­ня са­мо­про­го­ло­ше­ної ДНР. Си­ту­ація нав­ко­ло Де­баль­це­во­го по­ста­ви­ла під сум­нів ре­зуль­та­ти до­мо­вле­нос­тей «Мінськ-2» і ста­ла зно­ву за­гро­жу­ва­ти спра­ві ми­ру в гло­баль­но­му кон­тек­сті.

Утім, Москва вустами свого ідеолога — голови президії ради із зовнішньої і оборонної політики Федора Лук’янова ще перед «Мінськом-2» заспокоювала чи, скоріше, заколисувала громадськість, відволікаючи її від найважливішого. За академічним лоском його мислення неприховано проглядало банальне великоросійське хамство (цитуємо за оригіналом): «Война на Украине не изменила мир. Глобальные процессы будут идти своим чередом, все больше приобретая азиатский вкус, приправленный ближневосточными специями. Вареники там ни к чему... Старому Свету — всему, включая тех, кто входит в ЕС, и тех, кто не входит и никогда не войдет, как Россия, — остается бесконечно выяснять отношения внутри себя. Как и 200 лет назад, впрочем.