А за непослух нас жорстоко карали. Згадаймо хоча б різанину в Батурині, вчинену Петром. Утім, повернімося до сьогодення.
У грудні 1994 року Російська Федерація, США, Великобританія і Україна підписали Меморандум про гарантії безпеки, які надавалися нам як країні, що позбулася ядерної зброї. Росія, як і інші країнипідписанти, зобов’язувалася поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони нашої держави, а також утримуватися від застосування сили, економічного тиску. І що з того? Не минуло і 20 років, як у Криму з’явилися «зелені чоловічки», які його зухвало окупували, а згодом і відібрали.
Та цього ласого шматка Кремлю було замало. На початку 2014го ці «чоловічки» з’явилися і на Донбасі. А Рада Федерації, яку очолює Валентина Матвієнко, яка, до речі, народилася і закінчила школу в Україні, схвалила звернення Путіна щодо дозволу на використання військ в Україні...
У березні в сусідніх з Україною областях — усього за кілька десятків кілометрів від державного кордону — розташувалося близько 100 тисяч військовослужбовців Росії. На озброєнні вони мали вертольоти, танки, артилерію...
Україна опинилася у вкрай драматичній ситуації: Збройні Сили були не здатні гідно протистояти цій орді. Залишалося сподіватися на дипломатію. І 17 квітня в Женеві зібралися вищі представники зовнішньополітичних відомств України, Євросоюзу, США і Російської Федерації. Усі чудово розуміли, що за подіями в Криму і на Донбасі стоять спецслужби Росії. Тому Україна вустами свого представника вимагала від неї припинити підтримку терористів на Донбасі і повернути своїх військовиків звідти, а також скасувати дозвіл на застосування збройних сил на теренах України. Тоді було досягнуто кілька принципових дипломатичних домовленостей. Але жодну з них за ці 2 роки росіяни так і не виконали, вкотре підтвердивши, що фон Бісмарк мав рацію щодо паперу і... Росії!
13 квітня 2014 р. виконувач обов’язків Президента України Олександр Турчинов заявив: щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, Рада національної безпеки і оборони розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України...

Українське військо як гарант державності
На наших очах люди від влади протягом двох десятиліть проводили над нашою армією експерименти на виживання. А як інакше назвати скорочення найбільш боєздатних частин, злочинне нищення авіації, яка після ліквідації 43ї ракетної армії певною мірою замінила її за спроможністю завдавати ударів по ворогу? При цьому тисячі професіоналів, які горіли бажанням вірою і правдою служити Україні, опинялися за парканами частин. Вони, не маючи навіть власного даху над головою, виявилися не потрібними Українській державі.
Маю доброго знайомого землякапідполковника. На початку 2000х він потрапив під скорочення. І хоча Мишко мав «червоний» диплом випускника елітного військового вишу, написав 12 рапортів із проханням дозволити служити у «будьякій точці України без надання житла», його все ж звільнили. А якщо точніше, то просто викинули, як якийсь непотріб.
— Нічого, ще покличете, — сказав він, залишаючи частину.
Як у воду дивився підполковник: минулого року запропонували призватися до війська. І хоча чоловік мав пристойну роботу, стабільну і досить високу — порівняно з армійською — зарплатню, погодився. Зараз він командує підрозділом спеціального призначення в Донецькій області, через що не можу назвати його імені і прізвища. Нагороджений орденом.
Призвали із запасу і майора Віктора Полінкевича. Спочатку командував ротою спецпризначення у Національній гвардії, а нині очолює зенітноракетний дивізіон, отримав звання «підполковник». Жартує, що додому не поспішає, мовляв, любить екстрім, а тут його навіть забагато...
Сергій Гуссіді і Руслан Гревцев добровільно пішли боронити свою країну.
— Скажу чесно: ні я, ні мої побратими не хочуть воювати, — зазначив Руслан. — Але що залишається робити, коли на твою землю прийшли «гості», яких ти не кликав і не чекав? Виганяти, що ми й робимо. Особисто я воюю за свого сина Василька, його майбутнє.
— Навчаючись у педуніверситеті, не думав і не гадав, що доведеться воювати, та ще й у десантному підрозділі, — приєднується до розмови лейтенант Гуссіді. — Таких, як я, на війні більшість. Хлопці сумують за дітьми, дружинами, батьками і воліють якомога скоріше закінчити цю війну. Але не будьякою ціною, а перемогою.
Віталій Волкотруб, боєць 3го полку спецпризначення, спільно зі своїми бойовими товаришами звільнив понад 10 міст і селищ Донбасу, побував у так званому Іловайському котлі, але вже ніколи не радітиме перемогам над ворогом: загинув. Від кулі ворожого снайпера...
За збереження свого державного суверенітету, територіальної цілісності Україна платить життями своїх громадян. Згідно з Книгою пам’яті полеглих за Україну, на сьогодні в ході проведення антитерористичної операції загинуло 2860 українських військовослужбовців, понад 6 тисяч дістали поранення і контузії.
Армія, попри всі негаразди, які й досі терзають її, за ці два роки все ж відродилася. Ні, їй ще дуже і дуже далеко до стандартів НАТО, про які кажуть наші генерали, але це вже не та армія, яку ми знали 3–5 років тому. Десятки тисяч бійців, офіцерів пройшли «обкатку» під «смерчами» і «градами», бачили ворога і що він несе в Україну.
У нас багато претензій до державних мужів, але є факти, які не відкинеш. Зокрема, минулого року ЗС отримали 45,3 мільярда гривень, а це фактично в 4 рази більше, ніж у 2013му. Цього року оборонні витрати сягають понад 90 мільярдів гривень. Так, враховуючи інфляцію, підвищення цін на пальномастильні матеріали, продукти харчування та інше, це не так уже й багато, як може видаватися на перший погляд. Проте частини і підрозділи отримують відремонтовану техніку, а також і нову вітчизняного виробництва, що сприяє підвищенню їх боєздатності.
Нині чисельність Збройних Сил становить понад 250 тисяч чоловік, з яких майже 50 тисяч перебувають в районі проведення антитерористичної операції. Зважаючи на пряму загрозу вторгнення російської армії, у 2015 році було сформовано 13 нових бригад і 5 окремих, а також два оперативних управління — «Північ» і «Схід».
За інформацією МО, на озброєння української армії надійшло 15 нових зразків зброї і техніки. Це, зокрема, військовотранспортний літак Ан70, бронетранспортери, танки тощо. Військове відомство Великобританії надало нам 55 броньовиків Saxon, а американці подарували 30 автомобілів Humvee і 22 військових радари. Розконсервовано і відремонтовано десятки тисяч одиниць техніки, яка зберігалася на складах. Звісно, що вона поступається сучасним зразкам озброєння, але ж раніше взагалі нічого не було.

Бліц-кри­гу не ви­йшло...
Путінській Росії ніколи не здолати Україну, адже в нашому війську служать патріотично налаштовані громадяни, сповнені бажання завершити те, що не вдалося їхнім прадідам у 20ті роки — здобути свободу для себе і своїх дітей. Такі думки я чув від сотень солдатів, офіцерів українського війська.
Кремлівські «стратеги», зазіхаючи на наші землі, вважали, що у нас немає війська, яке спромоглося б дати їм гідну відсіч. Але змінилися наші Збройні Сили, їх відродив український народ. Служать у них люди різних поколінь, професій. У підрозділах не діляться за національною приналежністю, віросповіданням чи навіть політичними поглядами. Головне, щоб ти любив свою землю, поважав тих, хто поруч, і був готовий прийти їм на допомогу у потрібну хвилину.
— Знаєте, раніше, до подій на Донбасі, я дещо інакше ставився до наших військовослужбовців, — сказав Герой України, полковник Ігор Гордійчук, який з десятком бійців захищав Савурмогилу від ворога, що за чисельністю перевищував у десятки разів. — А побувавши в бойовій обстановці, побачивши, як мужньо, професійно діють наші солдати, які раніше не нюхали, як мовиться, пороху, змінив свою думку. Вони — герої, справжні чоловіки і громадяни України.
Україна втратила тисячі кращих синів, які віддали свої молоді життя за рідну землю. Їм би жити й жити, народжувати і ростити дітей, але вони загинули.
Задля того, щоб ми, наші діти й онуки, більше ніколи не почувалися «молодшими братами». Нам, українцям, зараз важко. Але за сутінками завжди розвиднюється, бо сходить сонце. Зійде воно і над Україною. Треба лише вірити і робити все для цього.
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фото надано автором

Уго­ди з Ро­сією
не вар­ті й па­пе­ру