Він заявив, що пріоритетним на посту голови Кабміну для нього є прізвище Володимира Гройсмана. Особа спікера Верховної Ради була зрозуміла і передбачувана, бо він є соратником Порошенка і, начебто, компромісною фігурою, якого на цій посаді Глава держави бачив ще після парламентських виборів 2014 року.
Утім, при цьому ніхто не очікував, що саме Гройсман виявить у питанні формування складу уряду стійкість. Як наслідок — «прем’єріада» затягнулася. В Україні на все, що відбувається в приміщенні «під куполом», традиційно дивляться із саркастичною усмішкою. Бо хоч якими були б коаліційні перипетії, щось подібне ми вже «проходили», і не раз. Звісно, від того не стає легше, тим паче, що криза під час болісного процесу формування нового уряду лише посилюється.
Водночас західні ЗМІ продовжують критично атакувати українську владу. Після звинувачень української верхівки в корупції західний світ переконався, що відставки і перетасування в українських реаліях є не пошуком конструктивності, а радше ознакою глибокої кризи.
Проте позавчора процес формування нового Кабміну все ж підійшов до завершення. І саме це дало підстави багатьом спостерігачам сяктак аналізувати новий Кабмін ще до його офіційного затвердження. Чимало експертів схильні вважати, що для проведення глибинних і всеохоплюючих реформ потрібно було формувати так званий уряд технократів, але політики не наважилися на це, і новий Кабмін, імовірніше, матиме саме політичний відтінок.
Відтак йому потрібно давати політичну оцінку: хто під ним підписався і хто нестиме за нього відповідальність, тобто чий рейтинг згорить, як свого часу згорів рейтинг Яценюка, якщо не буде здійснено необхідних перетворень. Та, власне, навіть у разі успішних реформ, абсолютно немає впевненості в тому, що високі рейтинги в майбутніх урядовців залишаться. Зрештою, термін «уряд камікадзе», так вдало придуманий Арсенієм Яценюком, дамокловим мечем висітиме і над його наступником...
Хоча, з урахуванням наближеності Володимира Гройсмана до Президента Петра Порошенка, своїм рейтингом нині неабияк ризикує й сам Глава держави. Тож якщо новий Кабмін буде провальним у роботі або ж відповідатиме рівню попереднього, то нічого іншого не залишиться, окрім як іти на позачергові парламентські вибори. А, можливо, навіть і на президентські.
До речі, опоненти чинної влади зпоміж колишніх «регіоналів» саме таку ідею й намагаються проштовхнути ось уже впродовж кількох днів. І в цьому також немає нічого оригінального: достатньо згадати 1993–1994 роки і дострокові вибори як Верховної Ради, так і президента.
Те, що відбувалося протягом останніх днів у БПП із визначенням членів уряду, є нічим іншим, як боротьбою в оточенні Петра Порошенка, де Гройсман хотів бути другим після Президента, а не третім чи четвертим. Але це, на жаль, нічого не говорить про перспективи роботи його уряду.

«Ран­ній» по­лі­тик
Володимир Гройсман свого часу був мером Вінниці, першим віцепрем’єром, в. о. прем’єрміністра, а також спікером Верховної Ради. Як для 38річного політика — перелік доволі солідний. Звісно ж, у нього є і позитивний, і негативний досвід на місцевому і національному рівні. А нове призначення означатиме для нього (в разі, якщо він не впорається із поставленими завданнями і викликами), що він повністю «згорить» як політик. Власне, саме це ми бачимо на прикладі Яценюка, котрий старший, ніж Гройсман, усього на якихось п’ять років.
На місцевому рівні Володимир Гройсман був одним із найкращих мерів в Україні. Він міг тримати громаду в руках, отримувати від цього найкращий результат в умовах олігархічної авторитарної системи і водночас робити щось позитивне для міста. Він знайшов баланс між тодішньою системою та вмінням продемонструвати результат.
Але потім часи змінилися, і в більш вільних умовах Гройсману вдалося зберегти владу у Вінниці, яку нині очолює його людина, а більшість у міськраді має його місцева партія. Політичні дотепники нині навіть жартують: мовляв, після обрання Президентом Петра Порошенка Вінниця стала дуже схожою на Донецьк часів Віктора Януковича... Усе це свідчить про те, що оцінювати Володимира Гройсмана як самостійного гравця не такто й легко. Навіть попри його нинішній, буцімто, демарш з вимогами призначити в уряд своїх (а не нав’язаних зовні) людей.
Звісно, у Гройсмана є амбіції з часом стати стовідсотково самостійним політиком. Він переймається своїм політичним майбутнім, не бажає провалу, а тому зміг відстояти і створити урядову команду, завівши до неї наближених до себе людей. Власне, в цьому немає нічого крамольного. До того ж амбіції Володимира Гройсмана — це додаткова надія на успіх нового уряду. Вони змушують його, як він уже встиг висловитися, «працювати по 24 години на добу», тож є сподівання, що він зможе повторити досвід Вінниці в масштабах держави, знайшовши компроміс між тією системою, яка його призначила, і бажанням зробити щось позитивне.
З іншого боку, нинішнє суспільство вже не в тому стані, щоб давати для змін багато часу. У цьому плані позиції попереднього «уряду камікадзе» виглядали дещо привабливіше. Експерти відводять Володимиру Гройсману часу максимум до кінця нинішнього року. А далі — або більшменш успішне продовження кар’єри, або повторення долі Арсенія Яценюка.

Чий вплив сильніший
Не можна не звернути уваги на те, що нинішня «прем’єріада» нагадує елементарні торги Адміністрації Президента та різних груп впливу у складі Блоку Петра Порошенка за найпривабливіші посади в уряді. А отже — і за контроль над фінансовими потоками та адміністративними повноваженнями. Саме торги, бо ж упродовж кількох останніх днів у повідомленнях фігурували переважно прізвища кандидатів на посади міністрів і віцепрем’єрів, а також відомості про їхню належність до тієї чи іншої групи впливу (зверніть увагу — не партії, не громадської організації, а саме бізнесовополітичної групи).
При цьому не надійшло жодного повідомлення про те, що головною причиною (чи хоча б однією з причин) відсутності реальної кандидатури на посаду прем’єра від нової коаліції стала запекла дискусія щодо тих чи інших принципів урядової програми. І від цього, відверто кажучи, оптимізму аж ніяк не додається.
А ще — в усій історії з нинішньою «прем’єріадою» вперто не залишає відчуття того, що українська еліта ніяк не хоче (чи не може?) переорієнтуватися на парламентськопрезидентську модель. Безліч повідомлень упродовж останніх кількох днів рясніли інформацією про те, що в переговорах (читай — політичних торгах) активну участь бере Глава держави.
І це при тому, що згідно з Конституцією, Президент має перейматися кандидатами на керування лише двома міністерствами — оборони та закордонних справ. Усе інше — то справа коаліції, яка чи то не бажає, чи й справді просто не в змозі демонструвати хоча б видимість справді незалежного підходу до кадрових рішень.
Реально всі президенти України, крім хіба що першого, активно втручалися в процес формування Кабінету Міністрів, і Петро Порошенко в цьому плані тільки продовжує традиції своїх попередників. Якщо проблема в тому, що Главі держави хочеться кермувати й урядом, то слід поставити його на місце.
Якщо ж проблема в тому, що об’єктивні обставини української політики простотаки змушують Президента активно втручатися у процес формування Кабміну, то, вочевидь, можна говорити про «легалізацію» цього процесу. Не в останню чергу для того, щоб Глава держави безпосередньо відповідав за діяльність Кабміну, а не робив вигляд, що він ні при чому, коли його висуванці провалюють роботу.
Дехто з політичних аналітиків під враженням нинішньої кризи пропонує радикально змінити Основний закон і перейти до суто президентської республіки. Звісно, маючи сумний досвід небезуспішних намагань попереднього президента узурпувати владу, навряд чи подібна ініціатива нині матиме популярність. Однак, як мовиться, головне — прозондувати відповідним чином «політичний ґрунт».

Де стра­те­гія?
Засмучує також той факт, що в дискусіях навколо питання доцільності дострокових виборів якось абсолютно не концентрується увага на тому, які заслуги має нинішній депутатський склад. Справді, за чинної виборчої системи наступна Верховна Рада може бути ще строкатішою, ніж нинішня. Отож говорити про якусь стабільність не доведеться. Однак це не дає підстав народним депутатам бойкотувати свої прямі зобов’язання, адже нинішній парламент навіть наполовину не виконав коаліційної угоди, на яку так люблять посилатися депутати. Публічно не було вказано на причини цього невиконання, не запропоновано нічого для подолання цих причин.
Звісно, поки що рано говорити про майбутню діяльність нового уряду, та не зайвим буде нагадати про ті проблеми, що нині найбільше турбують українську громадськість. Поперше, це — деолігархізація. Мають бути публічні принципи, засади руйнування олігархічного консенсусу, публічний аудит усіх олігархічних активів. Не завадив би й спеціальний план деолігархізації, перелік антиолігархічних законів, у тому числі й боротьба з офшорами та виведенням коштів за межі України.
Також потрібно провести завершення люстрації, особливо в правовій сфері (суд, прокуратура) і силових структурах. Для цього необхідно розробити календарний план люстрації, надання цьому процесу незворотного характеру, передусім унеможливлення оскарження її результатів у судах (бо ж станом на сьогодні цим механізмом користуються найвідданіші адепти попереднього режиму).
Якнайшвидше має бути проведений аналіз причин саботажу реформ урядом з осені 2015го, напрацювання соціальних інновацій для подолання цього саботажу, політична та персональна політична відповідальність за саботаж реформ. Вочевидь, новому урядові доведеться напрацювати новий план реформ, який ураховує і унеможливлює олігархічний, прокурорськосудовий та чиновницький опір цьому процесові.
Нарешті, потрібно провести ґрунтовний аналіз уже здійснених структурних змін у тарифній та податковій політиках — чи є ці зміни на користь українській громаді? Зрештою, чимало політиків загалом і народних депутатів зокрема наголошували на цьому ще до рішення Арсенія Яценюка піти у відставку.
Словом, роботи в нового уряду вистачатиме. І дуже хочеться сподіватися, що вона відбуватиметься бодай трішки публічніше, ніж нинішній затягнутий процес формування Кабінету Міністрів.

Яро­слав ГА­ЛА­ТА
Фото з офіційного сайта Президента України