Не­що­дав­но на сай­ті Мі­ніс­тер­ства юс­ти­ції був роз­мі­ще­ний за­ко­но­про­ект «Про вне­сен­ня змін до За­ко­ну «Про ад­во­ка­ту­ру і ад­во­кат­ську ді­яль­ність». Він був роз­роб­ле­ний від­по­від­но до Про­гра­ми ді­яль­но­сті Ка­бі­не­ту Мі­ніс­трів, за­твер­дже­ної по­ста­но­вою Вер­хов­ної Ра­ди від 27 лю­то­го 2014 ро­ку. Юри­дич­на спіль­но­та і пра­во­за­хис­ни­ки сприй­ня­ли цей до­ку­мент не­од­но­знач­но.

Чи вільні ми у виборі захисника?
Варто нагадати, що спочатку йшлося про необхідність не внесення правок до чинного, а створення нового закону про адвокатуру. Розробники мали вибрати раціональні зерна з майже десяти проектів і поєднати їх у новому нормативному документі. Своє дітище вони передали до Національної асоціації адвокатів України. Там його доопрацювали на свій розсуд, у результаті чого запропонований варіант по суті залишає адвокатуру без змін, необхідних для демократичного поступу.

У бо­роть­бі з ра­ди­каль­ним уй­гур­ським се­па­ра­тиз­мом без­си­лою ста­ла на­віть тра­ди­цій­на по­лі­ти­ка «ба­то­га і пря­ни­ка».

Ранок 23 травня цього року. Два автомобілі на величезній швидкості в’їхали у натовп на ринку в Урумчі, столиці західнокитайської провінції Сіньцзян. Через мить вибухають розміщені у них вибухові пристрої. Гине 31 особа.
У березні світові інформагенції повідомили про напад групи, озброєної ножами, на залізничну станцію у Кунмінгу і смерть 33 осіб та поранення кількох десятків. Найбільше враження на китайців справив напад на пекінській площі, здійснений 28 жовтня 2013 року у самому центрі столиці, що охороняється надзвичайно старанно.
У 2012 році уйгурам приписали приблизно 200 замахів. За минулий рік офіційних даних не опубліковано, проте відомо, що від терактів загинуло понад 100 осіб.
Для Пекіна все зрозуміло — це уйгурські терористи прагнуть відірвати від Китаю територію провінції, яка становить шосту частину всього Китаю (хоча проживає там лише 22 мільйони осіб), щоб створити в ній «ісламську державу Східний Туркестан». Прецеденти вже були — у 30-х роках ХХ ст. уйгури вибороли короткотривалу незалежність, а відразу після Другої світової війни антикитайський сепаратизм певний час стимулювала Москва.

Во­ло­ди­мир Пу­тін по­лі­тик і гла­ва дер­жа­ви. Ра­ні­ше про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків він був ви­со­ко­по­став­ле­ним офі­це­ром контр­роз­від­ки. Йо­го бать­ко функ­ціо­не­ром НКВС під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни, а дід ко­рис­ту­вав­ся до­ві­рою ко­му­ніс­тич­ної без­пе­ки, ос­кіль­ки йо­му бу­ло до­зво­ле­но бу­ти ку­ха­рем Ле­ні­на і Ста­лі­на.

Радянські спецслужби не виховували своїх агентів на Біблії. Православ’я, як й інші церкви та конфесії в СРСР, просто нищилося. Тому нині релігійна активність президента Росії виглядає скоріше елементом піар-компанії для формування його авторитету як «батька народу».
Медіа постійно показують Путіна серед вірних і духовних під час церковних служб. Перед візитом Путіна у Ватикан його інформували, що Бенедикт ХVІ бажає зближення з православ’ям більше, ніж з протестантами. Папа бачив у православ’ї союзника в боротьбі з тим, що католицизм називає «цивілізацією смерті», тобто з легалізацією абортів, евтаназії, одностатевих шлюбів.

Ко­роль Іс­па­нії Ху­ан Кар­лос де Бур­бон ого­ло­сив про своє зре­чен­ня пре­сто­лу. Йо­го на­ступ­ни­ком 18 черв­ня має ста­ти 45-річ­ний принц Фе­лі­пе. Змі­на ка­ра­улу на тро­ні іс­пан­ської мо­нар­хії ба­гать­ма ог­ля­да­ча­ми вва­жає­ть­ся як про­дов­жен­ня тра­ди­ції остан­ніх ро­ків, ко­ли прес­та­рі­лі мо­нар­хи в Да­нії, Бель­гії, Ні­дер­лан­дах пе­ре­да­ва­ли тро­ни сво­їм на­щад­кам. У цьо­му сен­сі се­ред мо­нар­хій кра­їн чле­нів Єв­ро­со­юзу ви­нят­ком за­ли­шає­ть­ся ли­ше Ве­ли­ка Бри­та­нія. Що­прав­да, Єли­за­ве­ті ІІ, на від­мі­ну від Ху­ана Кар­ло­са, вдає­ть­ся уни­ка­ти пуб­ліч­них скан­да­лів.

Нагадаємо, що Хуан Карлос посів королівський престол в Іспанії після смерті диктатора Франціско Франко у листопаді 1975 року. Попри думку скептиків, які вважали його надто наближеним до діячів франкського режиму, Хуан Карлос спромігся стати гарантом політичної стабільності під час суперечливого періоду демократизації іспанського суспільства. Тож не дивно, що майже чверть століття його сприймали як державний символ Іспанії.

Інав­гу­ра­ція Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни Пет­ра По­ро­шен­ка від­кри­ла но­вий етап склад­них дип­ло­ма­тич­них ма­нев­рів нав­ко­ло Ук­раї­ни. Ро­сія, США і Єв­ро­со­юз шу­ка­ють якіс­ні­ші ар­гу­мен­ти для об­ґрун­ту­ван­ня сво­їх по­зи­цій та при­скіп­ли­во сте­жать за ма­нев­ра­ми опо­не­нтів. Гос­трі ба­та­лії роз­гор­таю­ть­ся від­ра­зу на де­кіль­кох «ша­хів­ни­цях».

Упродовж червня Росія за принципом ротації головує в Раді Безпеки ООН. Цей час вона намагається використати максимально ефективно з метою проштовхування своїх редакцій резолюцій по Україні. Їхній зміст мало змінився протягом останніх двох місяців і передбачає вимогу фактичного визнання Україною втрати контролю над Донецькою і Луганською областями у вигляді «федералізації», амністії бойовикам, припинення антитерористичної операції.
Але межі цієї конфронтації досить чітко окреслив у промові перед експертами Російської ради з міжнародних справ міністр закордонних справ Сергій Лавров. На його думку, Росії не варто скочуватися у прірву війни на території України, аби допомагати Сполученим Штатам створювати з Росії образ ворога епохи «прохолодної війни». Зрештою, зважаючи на право вето, яке мають усі постійні члени Ради Безпеки, можливості російського головування в цьому ключовому органі ООН обмежені.

Хоч щоб там ка­за­ли віт­чиз­ня­ні по­лі­ти­ки і вій­сь­ко­ві, а Ук­раї­на ни­ні фак­тич­но ве­де вій­ну, ма­ючи те­ри­то­рі­аль­ні, ма­те­рі­аль­ні та люд­ські втра­ти. І це слід ви­зна­ти, адже є то­му під­твер­джен­ня зда­ча Кри­му, зброй­ний кон­флікт на схо­ді кра­їни, звід­ки що­дня над­хо­дять по­ві­дом­лен­ня про за­ги­бель вій­сь­ко­во­служ­бов­ців, втра­ту бо­йо­вої тех­ні­ки та жерт­ви се­ред мир­но­го на­се­лен­ня.

Утім, на офіційному рівні в Києві уникають говорити про громадянську війну на сході, а послуговуються терміном «антитерористична операція». Хоча всім уже зрозуміло, що масштаби АТО розтяглися в часі й вийшли за відведені для подібних операцій строки. А силовикам протистоять не одинаки-терористи, а добре підготовлені, озброєні та керовані з єдиного центру підрозділи сепаратистів. І хоч як би парадоксально це звучало, але українці потроху звикають до тривожних новин зі Східного фронту — саме так у ЗМІ тепер називають території Донецької та Луганської областей, де точаться запеклі бої. Фронту, який щодня потребує від держави не лише величезних матеріальних ресурсів, а й людських резервів...

Піс­ля інав­гу­ра­ції но­во­об­ра­но­го Пре­зи­ден­та Ук­раї­ни Пет­ра По­ро­шен­ка чи­ма­ло спос­те­рі­га­чів очі­ку­ва­ли ак­ти­ві­за­ції ан­ти­те­ро­рис­тич­ної опе­ра­ції на схо­ді на­шої дер­жа­ви. До та­кої мі­ри, що де­да­лі біль­ше ро­сій­ських про­па­ган­дис­тів від­вер­то за­кли­ка­ють до вве­ден­ня в Ук­раї­ну військ. Звіс­но, ро­сій­ські бо­йо­ви­ки й так дав­ним-дав­но на­ма­гаю­ть­ся ха­зяй­ну­ва­ти на на­шій те­ри­то­рії. Але те, що остан­ні­ми дня­ми до­во­ди­ло­ся чу­ти з вуст, ска­жі­мо, па­нів Ду­гі­на чи Глазь­єва, це вже ні­що ін­ше, як за­клик до офі­цій­но­го ого­ло­шен­ня вій­ни.

Таке посилення антиукраїнської риторики може бути спричинене цілою низкою факторів. Зокрема, експерти вказують на те, що вітчизняні військові набувають дедалі більшого досвіду. Відтак навіть нинішню паузу стосовно активності АТО можна сприймати як певний тактичний крок. А всі україноненависники якраз і побоюються подальшого зміцнення наших Збройних Сил. Звідси й істерика та заклики до використання (як мінімум!) російської авіації для нищення українських військових підрозділів.