Путін любить розповідати у медіа про західний декаданс, загрози традиційній родині з боку геїв. У цьому він виглядає переконаним захисником християнських цінностей. Звичаєвий консерватизм лідера Росії подобається християнським консерваторам на Заході. Зверхність, з якою Путін ставиться до західних політичних еліт, ліберальної демократії і споживацького суспільства, зі свого боку, подобається європейській радикальній правиці у Голландії, Італії, Англії, Франції. У 2006 році у Москві (але без офіційної участі Кремля) навіть відбувся зліт екстремістів і радикалів з Європи під гаслом «Майбутнє білого світу».
Представлення Путіна вірним сином православ’я супроводжується політикою зміцнення православної церкви як інструмента державотворчої ідеології. Християнство, разом з ісламом, буддизмом і юдаїзмом, — це чотири релігії, які мають у Росії легальний статус. Православ’я на привілейованій позиції, хоча формально не є державною релігією.
На місце комуністичної ідеології у пострадянській Росії намагаються поставити ідеологію націоналізму православного походження. У школах запроваджено уроки православ’я. В армії діють капелани і гарнізонні храми. Не всі пам’ятають, про яке православ’я йдеться. Православ’я, як і інші релігії, має різні форми і течії. У пострадянській Росії панує радикальна консервативна течія: православна церква витримала радянські переслідування, але за виживання заплатила колаборацією із системою і зубожінням релігійної думки та філософії, які розквітали в Росії перед більшовицькою революцією. Ось таке православ’я знає і підтримує президент Путін.
Православній церкві повернено захоплене більшовиками майно або виплачується відшкодування. Губернаторам Кремль розсилає твори російських філософів і релігійних письменників: Соловйова, Бердяєва, а також Івана Ільїна, монархіста.
Ільїна вигнали з більшовицької Росії у 1922 році, і він став імперським місіонером. Вважав, що призначенням Росії є відігравання провідної ролі у духовній і політичній історії світу. Його останки привезено в Росію у 2005 році і повторно поховано за підтримки Путіна. Американський публіцист Девід Брукс написав у березні у «Нью-Йорк Таймс», що Путін читає Ільїна та інших російських місіонерів ХІХ і ХХ ст. Вони проголошували, що Росія, хоч критикується і навіть принижується Заходом, має стати силою, здатною зупинити західні ідеї секуляризму, раціоналізму, прав і свобод громадян. На думку Брукса, Путін не дуже захоплюється подібним місіонерством. Але українська криза може все змінити. Видно, що команда Путіна переставляє стрілки, що вертається до ідеї Росії як «винятку», якому дозволено більше, ніж іншим народам.
Американський історик Тімоті Снайдер вважає, що відповіддю Путіна на інституції, політику і цінності Заходу має бути Євразійський Союз. Євразійська ідея — це заперечення європейської ідеї. Далекосяжною метою євразійства є імперія, яка охопить всю Європу і частину Азії аж до Китаю. Батьком цього проекту Снайдер вважає російського шовініста Олександра Дугіна, прихильника утримання України в російській зоні й ідеолога російського націонал-більшовизму, тобто російського різновиду фашизму. Його ідеї поділяють багато людей у команді Путіна. Серед них — віце-прем’єр Дмитро Рогозін і Сергій Глазьєв, економічний радник Путіна.
Польський знавець Росії Адам Поморський, перекладач і голова Пен-клубу, вважає Путіна циніком і блазнем «а ля» Петро Верховенський з «Бісів» Достоєвського. Поморський за помилку аналізу політики Путіна вважає статичний підхід. На Путіна треба дивитись у контексті ідеології, поширюваної на правих, націоналістично-фашистських російських порталах. Тут панує доктрина перманентної війни Євгенія Месснера. Війни, яка ведеться із застосуванням спеціальних сил, котрі дестабілізують країну, визнану противником, і максимально використовують конфлікти на етнічному тлі.
Звинувачення України в тому, що вона опинилась під владою фашистських путчистів, інспірованих Заходом, — це приклад нової політики Путіна, в основі якої — риторичні маніпуляції. Анексія називається визволенням, протести проти зловживань і антиєвропейської політики Віктора Януковича — путчем, Євромайдан — бандою бандерівців.
Росія Путіна переходить від політики під гаслами будівництва національного капіталу і відбудови суверенності держави до навмисне непередбачуваної політики без певних правил гри. Тепер відбувається фаза консервативної революції. Її історичним відповідником, певною мірою, є спрямована проти ліберальної Веймарської Республіки консервативна революція Гітлера напередодні приходу до влади. На думку публіциста Олександра Морозова, президент Путін стає «перманентним революціонером», який хоче очолити світовий антиліберальний і антизахідний інтернаціонал.
Російська православна церква, така близька і зжита з Путіним, опинилася через нього у дуже незручній ситуації. Не всім вірним сподобалося, що високопоставлений функціонер Московського патріархату Всеволод Чаплін визнав агресію російських військ проти України «мирною і цивілізаційною місією Росії» в нашій країні. Публіцист Морозов попереджає, що путінський революційний консерватизм дуже дорого коштуватиме не тільки Україні і Заходу, а в першу чергу — самій Росії.
Пет­ро ПЕТ­РІВ