Однак глобальні наслідки атомних бомбувань стали довготривалими. Було започатковано не просто нову епоху в історії військових технологій, а й створено передумови для перегляду стратегії і тактики. Належність до кола великих держав відтоді визначалася фактом наявності ядерної зброї.
Досить швидко нею оволоділи інші постійні члени Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй. У серпні 1949-го ядерне випробування власної зброї здійснив Радянський Союз. У 1952 році атомну зброю створила Велика Британія. Президент Франції Шарль де Голль наполіг на проведенні ядерного випробування в Сахарі у 1960 році.
Лише у 1963 році США, СРСР, Велика Британія і Франція підписали Договір про заборону проведення ядерних випробувань у відкритій атмосфері, космосі, під водою. Легальним залишився тільки варіант підземних ядерних випробувань. Зрештою, у 1964 році попри хаос культурної революції власне ядерне випробування провів Китай. За деякими даними, на час арабсько-ізраїльської війни 1967 року власну ядерну зброю мав уже й Ізраїль.
Аби призупинити процес неконтрольованого розповзання ядерної зброї світом, 1 липня 1968 року під егідою Організації Об’єднаних Націй було підписано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Однак до цього документа не приєдналися держави, які на той час уже мали технологічний потенціал для створення власної бомби. Йдеться про Аргентину, Бразилію, Південно-Африканську Республіку, Ізраїль. Проте до самого закінчення холодної війни найбільше уваги зосереджувалося на гонці ядерних озброєнь, учасниками якої були супердержави США і СРСР. Їм належало до 90% ядерного потенціалу.
Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року змінила ставлення як до мирного атома, який у випадку техногенної аварії швидко у вигляді радіації досягає кожного дому, так і до гонки ядерних озброєнь. На той час фізики підрахували, що наявного ядерного потенціалу двох супердержав вистачить на тисячократне знищення всього живого на планеті Земля.
Зрештою, у грудні 1987 року було підписано радянсько-американський договір про ліквідацію ядерних ракет малої і середньої дальності. У 1991-му і 1993 роках СРСР і США, а після розпаду СРСР — Російська Федерація підписали угоди про скорочення наполовину потенціалів стратегічних наступальних ядерних озброєнь.
У січні 1994 року Україна виконала положення Лісабонського протоколу від травня 1992 року про передачу всієї радянської ядерної зброї Росії. Інша справа, що агресія РФ проти України навесні 2014 року засвідчила, як мало значать домовленості, коли змінюються обставини.
На превеликий жаль, Україна залишилася єдиною державою, яка, маючи ядерну зброю, була вимушена від неї відмовитися. Натомість інші регіональні потуги активно розробляли власні ядерні програми. У травні 1998 року ядерні випробування бойових зарядів провели Індія і Пакистан. Підписанням індійсько-американського договору про співробітництво в атомній промисловості в 2008 році Вашингтон де-юре визнав ядерний військовий статус Делі. Де-факто це відбулось і з Пакистаном, внутрішньополітична нестабільність якого створює надзвичайні ризики оволодіння ядерною зброєю ісламськими радикальними фанатиками.
Ключові проблеми з розповсюдженням ядерної зброї на початку ХХІ століття створювали Північна Корея та Іран. Зрештою, у 2006 році Корейська Народно-Демократична Республіка створила власну ядерну бомбу коштом голоду свого населення та тривалої міжнародної ізоляції.
Натомість 14 липня 2015 року було підписано Віденську угоду про відмову Ірану від військової ядерної програми. Звичайно, не факт, що зазначена угода виконуватиметься, але її підписання підтвердило, що краще вести переговори з ворогами, чим лягати разом із ними у могилу.
Правда, не все так безхмарно. Провідні ядерні держави — США і Росія продовжують модернізацію своїх військово-ядерних потенціалів. Крім того, нині діюча військова доктрина РФ наділяє її політичне керівництво «правом» відповісти ядерною зброєю на будь-який напад. Ризики балансу страху залишаються.

Андрій МАРТИНОВ