— Протягом століть імперія у страшному сні не могла уявити існування на політичній карті світу незалежної Української держави, тому завжди придушувала будь-які прояви вільнодумства, в тому числі і використовуючи військо. Варто було постати Українській Народній Республіці, як «вождь світового пролетаріату» відразу пішов на неї війною. А коли у 20–30-х роках почали поширюватися селянські повстання, більшовицька влада, щоб упокорити нас, влаштувала страшний голодомор.
Тож не помилюсь, коли скажу: те, що відбувається на східних кордонах, апробовано ще майже століття тому. Наприклад, нині у Києві діє легітимна, обрана народом влада. Та стараннями Кремля створені «народні республіки», які мають свої «уряди», інші «органи влади». Подібні структури існували й тоді, у Харкові, а їх представники просили у «старшого брата» допомоги. Хіба сьогоднішні «вожді» так званих ДНР і ЛНР інакше чинять? Як і тоді, Росія надає цим «республікам» військову допомогу, теж прикриваючись намірами захистити «братній народ», «російськомовне населення».
Так сталося, що колись Україні і Росії випало стати сусідами. За цей час багато води втекло у Дніпрі і Волзі, змінилися десятки поколінь, але не змінилося ставлення російських вождів до нас. І царі-самодержці, і генеральні секретарі партії, і нинішні правителі не бажали і не бажають бачити наші народи рівноправними, їм кортить бути «старшими братами».
— Чому?
— Росія завжди була імперією. І навіть тепер, коли СРСР розпався, вона, ставши його правонаступницею, марить про відновлення колишньої величі, яка останнім часом трималася виключно на танках і ракетах. А без України Російська імперія ніколи не відбудеться.
— УНР про­гра­ла вій­ну біль­шо­виць­кій Ро­сії. Чо­му? Адже пат­ріо­тич­но на­лаш­то­ва­них укра­їн­ців, які щи­ро во­лі­ли ма­ти свою дер­жа­ву, і то­ді ви­ста­ча­ло...
— Однозначно на це запитання не відповісти: їх було багато. Зокрема, складна зовнішньополітична ситуація, неузгодженість у діях керівників УНР, відсутність ефективної військової допомоги, а також роздрібненість еліт, низька свідомість більшості українців, які не переймалися долею країни. До того ж про Україну як незалежну державу мало хто знав — у абсолютній більшості країн Європи, а про світ годі й казати. Вона асоціювалася з Російською імперією як її складова частина. Тому наші діди і прадіди не втримали в руках державність.
— Чи не спіт­кає за­раз Ук­раї­ну до­ля УНР?
— Ні, не спіткає. На відміну від 20-х років, нині ніхто не сумнівається, що ми повинні мати власну державу, з кожним днем зростає кількість людей, які нам симпатизують. УНР, нагадаю, проіснувала усього кілька років, а Україна, слава Богу, вже майже чверть століття, як є самостійною державою, членом ООН, інших поважних міжнародних інституцій, її визнав увесь цивілізований світ.
Діаметрально протилежна ситуація і в середині країни: переважна більшість наших громадян вже не мислить свого життя поза межами незалежної України, мільйони з них ніколи не погодяться зі статусом «молодших братів». Так звана гібридна війна Росії проти України зайвий раз це показала. Путін не сподівався, що українці так самовіддано захищатимуть свою державу, до якої у них є чимало справедливих претензій. Про жалюгідний стан армії, спецслужб йому доповіла ФСБ, але й вона не змогла «вирахувати» сили людського духу, патріотизму пересічних громадян, їхньої готовності жертвувати власними життями заради рідної землі.
Ми бачимо, що представники різних національностей, які проживають в Україні, ідуть до війська, щоб зі зброєю в руках захистити землю, яка стала їм рідною. І це притому, що майже чверть століття у нас була відсутня як така військово-патріотична робота серед населення, особливо молоді!
— Ви три­ва­лий час очо­лю­ва­ли ар­хів СБУ, ма­ючи до­ступ до ба­га­тьох до­ку­мен­тів, які міс­ти­ли гриф «ціл­ком та­єм­но». І, на­пев­но, зна­єте, чи ви­віз КДБ най­більш та­єм­ні з них, від­чу­ва­ючи, що ра­дян­ська ім­пе­рія ось-ось роз­сип­леть­ся...
— Увесь масив історичних документів архіву Служби безпеки України складається з більш як 800 тисяч справ, деякі з них містять по кілька десятків томів. Збереглися сотні тисяч свідчень про жертв політичних репресій 1920–1950 років, терору, розгорнутого проти дисидентського руху в Українській РСР, який був найпотужнішим серед решти радянських республік.
Тут можна віднайти й оперативно-розшукові справи або ж справи-формуляри із зібраною КДБ інформацією про тих чи інших осіб, якими цікавилася спецслужба, а також матеріали підслуховування, зовнішнього спостереження, доносів, перлюстрації листування, які яскраво свідчать про втручання КДБ у приватне, творче життя людей, їхнє фізичне і моральне ламання.
— Ві­до­мі іме­на час­то зу­стрі­чаю­ть­ся?
— Їх дуже багато. Це, зокрема, Михайло Грушевський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Максим Рильський, Остап Вишня, Олександр Довженко, Юрій Яновський та інші відомі постаті. За великим рахунком, під ковпаком КДБ перебувала вся інтелігенція, творчість якої вивчалася в українських радянських школах.
— Ска­жіть, а свід­чен­ня про спів­пра­цю її пред­став­ни­ків із КДБ збе­рег­ли­ся?
— Так, але їх дуже мало.
— Як Ви вва­жа­єте, ба­га­то ар­хів­них да­них бу­ло зни­ще­но ра­дян­ським ре­жи­мом?
— В архіві, про який мова, збереглася величезна кількість унікальних документів, без яких неможливе цілісне розуміння історії України ХХ ст. Проте архів КДБ був не лише місцем, де їх ховали від стороннього ока, а й місцем, де їх знищували. Великі чистки для приховування слідів злочинів відбулися у 1944, 1953, 1954 роках. Одна з останніх і найбільш масштабних сталася влітку 1990-го, коли, на виконання наказу № 00150, нищили документи, що містили компрометуючу інформацію на працівників спецслужби. Саме тоді, наприклад, знищили і багатотомну оперативно-розшукову справу «Блок» про боротьбу з українськими дисидентами: од неї залишилися лише складені на основі її матеріалів доповідні записки на ім’я Володимира Щербицького.
— Чи прав­да, що не­за­дов­го до роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­юзу ар­хів­ні до­ку­мен­ти ви­во­зи­ли до Мос­кви еше­ло­на­ми?
— Не думаю, що в них була потреба. Але, гадаю, все ж вивозили. Останній керівник українського КДБ Микола Галушко, залишаючи Україну, відбув до Росії теж не з порожніми руками: його «скарби» дозволили обійняти у ФСБ одну з ключових посад, а згодом і очолити її.
— А хі­ба за ча­сів пре­зи­дент­ства Вік­то­ра Яну­ко­ви­ча не бу­ло спроб при­хо­ва­ти прав­ду про стра­хіт­тя, які пе­ре­жив наш на­род під час па­ну­ван­ня ко­му­ніс­тич­но­го ре­жи­му?
— Одним із перших указів Віктора Януковича був указ про моє звільнення з посади керівника архіву СБУ, який з’явився буквально у перший тиждень його президентства. Про те, що останнім часом СБУ керували агенти Кремля, які, до речі, і втекли з Януковичем, сказано багато. Я ж нагадаю, що Валерій Хорошковський, який очолив спецслужбу взимку 2010-го, відразу ж заявив про згортання розсекречування архівів, сказавши, що «вся правда, яку треба було розкрити, вже розкрита».
— Але ж за по­пе­ред­ні ро­ки ми діз­на­ли­ся ба­га­то страш­ної прав­ди про ра­дян­ське ми­ну­ле Ук­раї­ни. Який був сенс згор­та­ти її по­даль­ше по­ши­рен­ня?
— Він полягав у тому, щоб поступово згорнути і зусилля працівників архіву, істориків, спрямованих на пошуки правди про наше минуле. Про це, впевнений, колишнього президента попросили у Кремлі: його господарі надто болісно ставляться до теми репресій, голодоморів, загалом винищення українців під орудою КПРС і ЧК-ГПУ-КДБ, які вірою і правдою їй служили.
Тож проти тих, хто і далі намагався доносити до суспільства страшну правду, розгорнули неоголошену війну. Пам’ятаєте інцидент, що стався на Київському залізничному вокзалі з директором львівського музею «Тюрма на Лонцького» Русланом Забілим? Його звинуватили у «спробі розголосити інформацію, що містить державну таємницю». При цьому у Руслана конфіскували комп’ютер та накопичувачі з копіями документів 1940–1950 років, які не містили ніякої державної таємниці!
Головною метою оперативників, точніше, тих, хто віддав їм цей наказ, було не стільки затримати Руслана, скільки на його прикладі залякати інших істориків. Та організатори акції забули, що на календарі був не 1937-й і навіть не 1972-й рік, а 2010-й: на захист Забілого виступила не лише українська громадськість, а й закордонна. Тож довелося його відпустити, правда, вилучені документи «забули» повернути...
— Во­ло­ди­ми­ре Ми­хай­ло­ви­чу, сьо­го­дні мож­на на­зва­ти точ­ну кіль­кість жертв біль­шо­виць­ко­го ре­жи­му в Ук­раї­ні?
— На це запитання ніхто не дасть достеменної відповіді. Але відомо, що він відібрав життя у більш як 10 мільйонів українців.
— Пар­ла­мент ухва­лив, а Пре­зи­дент під­пи­сав па­кет так зва­них де­ко­му­ні­за­цій­них за­ко­нів. Чи не за­піз­но, Во­ло­ди­ми­ре Ми­хай­ло­ви­чу, це ста­ло­ся? І чи не роз­хи­ту­ва­ти­муть во­ни ук­ра­їн­ське су­спіль­ство, яке і так важ­ко на­зва­ти згур­то­ва­ним?
— Ні. Суспільство розхитують брехня, ідеологічні міфи, покликані обслуговувати владу і які компартійна влада втокмачувала в наші голови, вирощуючи манкуртів. А правда, навіть дуже гірка, очищує будь-яке суспільство, сприяючи відродженню нації.
Коли б українське суспільство рішуче порвало зі своїм тоталітарним минулим, викинувши, зокрема, на смітник історії пам’ятники Леніну та іншим більшовицьким вождям, перейменувавши вулиці, сквери, які носили їх імена, то, ймовірніше, не було б і тих трагічних подій, які маємо нині на Донбасі.
— Що спіль­но­го між ко­му­ніс­тич­ни­ми сим­во­ла­ми і праг­нен­ням Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції від­ро­ди­ти ім­пе­рію?
— А те, що, намагаючись повернутись до кордонів, які існували на кінець 1991 року, тобто радянських, Росія маніпулює свідомістю мільйонів людей. При цьому використовує міфи, створені комуністичним режимом, на яких він і виховував своїх підданих — цілі покоління.
Чинників, які призвели до ситуації на Донбасі, багато. Головний — втручання Росії у наші внутрішні справи. Але коли б левова частка населення Донеччини й Луганщини не перебувала у полоні цих міфів, то, повірте, цієї ситуації могло б і не бути. Адже російському телебаченню, яке зараз є чи не головною зброєю Путіна у побудові так званого руського миру, було б набагато складніше зомбувати людей, які знають історію, своє минуле.
Візьмемо такий приклад. Тривалий час нас переконували, що вояки Української повстанської армії — «злочинці, які вбивали ні в чому не винних людей, прислужуючи німецьким фашистам». Але після того, як СРСР пішов у небуття, ми дізналися, що й вони воювали з гітлерівцями. Коли ж ті були вигнані з України, свою зброю повернули проти інших окупантів — радянських. Про необхідність визнати їх такими, котрі воювали за Україну, у суспільстві говорили давно. Але вищому керівництву країни бракувало політичної волі: не заперечуючи цього, вони все ж і не квапилися з офіційним визнанням цього факту.
— Як Ви осо­бис­то ста­ви­те­ся до ідеї спо­ру­ди­ти На­ціо­наль­ний ме­мо­рі­ал на честь усіх укра­їн­ців, які бо­ро­ли­ся за кра­щу до­лю Ук­раї­ни?
— І як людина, і як громадянин цієї країни, і як керівник Українського інституту національної пам’яті — дуже позитивно. Ми вже працюємо над втіленням цієї ідеї. Вона полягає у спорудженні національного пантеону борцям за незалежну Українську державу, де б покоїлися останки Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Романа Шухевича та інших видатних постатей.
— Не мо­жу не по­ці­ка­ви­тись і до­лею На­ціо­наль­но­го ме­мо­рі­алу пам’­яті жертв го­ло­до­мо­рів в Ук­раї­ні: чи бу­де за­вер­ше­но йо­го бу­дів­ниц­тво?
— Зараз, особливо у листопаді, коли вшановуємо пам’ять українців, померлих голодною смертю, до цього меморіалу приходять тисячі людей. Але не всі знають, що від самого початку передбачалося спорудження другої його черги. Звісно, що за часів Януковича про це і мови не могло бути...
Сказати, коли це станеться, не можу, оскільки потрібні чималі кошти, яких у держави через події на Донбасі бракує. Але впевнений, що це буде зроблено.
— Ко­ли, на­реш­ті, Ук­раї­на по­збу­деть­ся сво­го ко­му­ніс­тич­но­го ми­ну­ло­го, адже во­но жи­ве не ли­ше в пам’­ят­ни­ках, на­звах ву­лиць, які йо­го сим­во­лі­зу­ють, а й у го­ло­вах ба­га­тьох на­ших гро­ма­дян?
— Хоч і повільно, але ми позбавляємося його. І це при тому, що протягом 24 років Українська держава, на відміну, скажімо, від тих же Литви, Латвії і Естонії, дуже мало робила для цього. Впевнений: не за горами ті часи, коли імена Леніна, Сталіна, Дзержинського та їхніх поплічників асоціюватимуться у наших громадян з іменами найжорстокіших злочинців людства, які відібрали життя у мільйонів людей. І не більше.
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ