Хто там у засідці?
А чому, власне? Перша й очевидна відповідь: не існує єдиної організації, яка б представляла донецьких і луганських біженців, однієї спільної... Так, до слова. Нині циркулює напівофіційне формулювання для цієї категорії людей: «вимушені переселенці». Але є в мене обґрунтоване передчуття, що скоро вони стануть «повноцінними», так би мовити, біженцями, позбавленими навіть права голосу. Утім, про це трохи згодом.
Отже, якоїсь єдиної організації не існує — є тільки зародки у великих містах. Та це справа часу. Питання лише, як до такої організації поставляться центральні органи влади. Від них залежить, чи буде налагоджене плідне співробітництво, чи біженцям доведеться перейти в глуху опозицію. Нагадаю: йдеться про 1,3 млн чистих переселенців, але реально до цієї справи можуть підпрягтися впливові та багаті вихідці з нині окупованих територій, аж до деяких ображених новою владою олігархів.
Та й сам контингент у таких організаціях складуть аж ніяк не маргінали. Достатньо згадати, що на вільні території перебралася більшість луганських та донецьких вишів, театральні колективи, обласні лікарні, бібліотеки — і так далі й таке інше. Зрештою, людина, яка здатна кинути своє житло, майно й перебратися кудись у невідомість, володіє більшою пасіонарністю, ніж оточуюча її маса. Так що не варто ігнорувати цю спільноту. Краще спробувати використати її потенціал. Тим більше що зараз вона в основному налаштована проукраїнськи.
І насамперед цей потенціал слід використати в дипломатичних зусиллях. Узяти хоча б ті ж осоружні Мінські перемовини. Хто на них представляє окуповану частину Донбасу? Про Пушиліна відоме хоча б його МММшне минуле. А хто такий Владислав Дейнего? Соромно зізнатись, але за 20 років журналістської роботи на Луганщині я такого прізвища не чув, і лише вчора мені повідомили інформовані люди, що цей достойник у минулому житті зумів дорости аж до... власника платного туалету на базарі в Алчевську.
Як він опинився на нинішній «високій» посаді? Тут усе просто. Дейнего був настільки радикальним комуністом, що посварився з полум’яним ленінцем (і нардепом) Спиридоном Кілінкаровим і в подальшому разом зі своїми соратниками орієнтувався прямо на Москву. І не думаю, що накази він отримував (разом із головним алчевським комуністом Олександром Бебешком) від підстаркуватого дідуся Зю. Знайшлися товариші з більш реальних структур, які за надані ним послуги і просунули Дейнего на одну з ключових посад у «ЛНР». І от тепер він засідає разом із Леонідом Даниловичем у Мінську.

Хто легітимніший?
Найкращим варіантом було б, зрозуміло, якби до засідань у Мінську долучилися представники окупованих територій, і хотів би я послухати заперечення з цього приводу представника голови ОБСЄ Мартіна Зайдіка.
Але ж не може всуціль демократична Європа заборонити стороні, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються в ході переговорів, бодай якось впливати на перебіг цих перемовин? Та навіть якщо європейські структури підуть проти основ, на яких самі ж і базуються, українська влада все одно отримає неабиякий козир у цій виснажливій дипломатичній грі. Зокрема, може розширити порядок денний.
Наприклад, поставити руба питання власності біженців, яка виявилася беззахисною на окупованих територіях. Гадаю, бюрократи з ОБСЄ не стануть заперечувати, якщо їм доручать перевірити, чи не перейшло житло вигнанців у власність сторонніх осіб. А що? — під кулі лізти не треба, усього лише під’їхати на позашляховику з латинськими літерами за адресою, припустимо, Луганськ, площа Дураковка, 7-б, і обережно поцікавитися: стоїть недоторканою квартира сімдесят сьома чи вона рішенням «народної» влади передана герою республіки Кіжингіну Мухоржибінову? Де він і мешкає разом із родиною, виписаною позаминулого тижня просто з берегів священного Байкалу...
У принципі таким чином можна (треба!) буде скласти реєстр об’єктів віджатої окупантами власності з наступним пред’явленням позовів до міжнародних судів. Не думаю, що в Страсбурзі чи в Гаазі хтось візьме до уваги постанови «урядів народних республік». Навіть якщо вони будуть підкріплені голосуванням таких же «легітимних парламентів» у Луганську чи Донецьку.
Та чи варто зациклюватися на шкурних лише питаннях? Тут головне — вибити з рук російської агентури козир будь-якої їхньої легітимності. Якщо вони не контролюють навіть половини територій двох областей, а контрольовані ними території недораховуються півтора мільйона мешканців, — то кого взагалі представляють на переговорах пушиліни з дейнегами? Правильно: столицю сусідньої держави. Яка взагалі не визнає себе стороною у розв’язаній нею гібридній війні з Україною.
От би послухати дискусію з цього приводу між зазначеними особами і представниками проукраїнської частини Донбасу.

Без права на вибір
Тим часом існує реальна загроза, що мільйони людей у країні взагалі будуть позбавлені цілої низки природних своїх прав включно з правом обирати.
Власне, біженці вже залишилися без представництва у вищому законодавчому органі України. У жовтні це ще можна було виправдовувати загальним бардаком і необхідністю максимально швидкої легітимації постянуковичівської влади. Ситуація дещо пом’якшувалася і тим, що половину парламенту біженці все ж вибирали — в багатомандатному загальнодержавному окрузі.
Проте там нині немає жодного, хто бодай психологічно вважав би себе зобов’язаним перейматися проблемами людей із донецькою, луганською чи макіївською пропискою. І людям цим нема до кого звертатись, у всякому разі з усвідомленням того, що ось це — мій депутат.
Тільки, заради Бога, не кажіть мені, що інститут прописки в нас ліквідовано. У нас усього лише слово «прописка» заміненили на термін «реєстрація». То й що з того? В реальному житті різниця практично непомітна.
Відсутність своїх депутатів, вочевидь, позначилася на змісті законопроекту, яким регламентуються прийдешні вибори до органів місцевої влади: права біженців Верховна Рада елементарно проігнорувала, грубо порушивши при цьому Конституцію, яка забороняє дискримінацію, в тому числі за місцем проживання. Що найсмішніше, послалися народні обранці при цьому саме на інститут пропис... Пардон — реєстрації.
Відповідно до законопроекту № 2831-3 від 28.05.15 р. (розділ перший ст. 3) «право голосу на виборах депутатів сільської, селищної, міської ради, виборах сільського, селищного, міського голови мають громадяни України, які мають право голосу відповідно до статті 70 Конституції України, належать до відповідної територіальної громади та проживають у межах відповідного виборчого округу». Розділ 3-й уточнює: «Належність громадянина до відповідної територіальної громади та проживання його на відповідній території визначається його зареєстрованим місцем проживання». Бачте, як усе прозоро.
Покрутив я в руках свою «Довідку про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території», перечитав її вздовж, упоперек і по діагоналі — ну ніяким чином вона не є документом про мою реєстрацію як члена територіальної громади міста Сєверодонецьк. Так, повз пробігав... От якби в паспорті, який «засвідчує місце проживання виборця на місцевих виборах», тоді б була інша справа. А так...
Кількасот тисяч громадян України, що осіли в містах і селах України після окупації їх рідних територій, знайшли собі тут роботу і платять податки саме до місцевих бюджетів. А от проконтролювати, як їхні податки витрачатиме місцева влада їм — зась, бо вони тут юридично — ніхто. Принаймні на горде звання виборця претендувати не можуть, а отже, і впливати на місцеву владу — також. А в буденному житті громадянин має справу набагато частіше з міськ- (рай-, сіль-) радою, ніж із парламентом і тим більше Президентом. І хто мені після цього скаже, що це — вимушені переселенці, а не безправні біженці?
Не повірю.
* * *
Є ще од­на ка­те­го­рія ді­ячів, які, прав­да, по­ки не ма­ють до­сту­пу до від­по­від­них ва­же­лів, але теж з усі­єї си­ли пнуть­ся ви­рі­шу­ва­ти до­лю Дон­ба­су. Це ті хлоп­ці, що про­по­ну­ють «ам­пу­ту­ва­ти» не­зруч­ний — кон­крет­но для них — ре­гі­он. Спо­ді­ва­юся, проб­ле­ма мо­го рід­но­го краю ви­рі­шить­ся ще до то­го, як во­ни от­ри­ма­ють мож­ли­вість якось на цей про­цес впли­ва­ти.
Ми­хай­ло БУБ­ЛИК,
Укр­ін­форм