— Зва­жа­ючи на кіль­кість звіль­не­них, скла­дає­ть­ся вра­жен­ня, що до рук во­ро­га по­трап­ля­ють ледь не ці­лі під­роз­ді­ли. Чо­му?
— Причин багато і вони різні. Головне, що держава, МО, суспільство не відвертаються від цих людей, вважаючи їх зрадниками, і вони не почуваються людьми другого ґатунку. Рідко, але все ж дехто засуджує їх, мовляв, як могли дозволити захопити себе? Таким «експертам» порадив би звернутися до десяти Божих заповідей, одна з яких гласить: не суди і не судимий будеш...
— Чи про­хо­дять во­ни по­тім пе­ре­вір­ку спец­служ­ба­ми? Які ре­зуль­та­ти?
— З подібними запитаннями звертайтеся до СБУ, військової прокуратури: ми звільняємо людей, а не перевіряємо їх на благонадійність.
— Як ви з’ясо­ву­єте міс­ця, де ут­ри­мую­ть­ся бран­ці? Хто вам у цьо­му до­по­ма­гає?
— Інформація надходить різними каналами, розкривати які я б не хотів. Головне, що у більшості випадків вона є достовірною. Отримавши дані, які нас цікавлять, виходимо на контакт з людьми, від яких залежить доля бранців, домовляємося про обмін. Загалом цей процес, залежно від обставин, може бути досить тривалим і навіть морально виснажливим.
— Чи ві­до­мі вам пріз­ви­ща, по­са­ди бо­йо­ви­ків, які пе­ре­бу­ва­ють у нас і під­ля­га­ють об­мі­ну?
— Не завжди. До того ж їхній статус нас і не цікавить: головне — життя, здоров’я українських військовослужбовців, волонтерів, пересічних українців-патріотів, які, проживаючи на тимчасово окупованій території, теж потрапили до підвалів чи інших «екзотичних» місць. Ну і, звісно, кількість звільнених.
— За­раз до­ля ба­га­тьох за­хис­ни­ків Ук­раї­ни не­ві­до­ма і во­ни вва­жаю­ть­ся та­ки­ми, кот­рі зник­ли без­віс­ти. Їх­ні ро­ди­чі звер­таю­ть­ся до вас з про­хан­ня­ми з’ясу­ва­ти їх­ні до­лі?
— Загалом підтримуємо зв’язок із сотнями людей, серед яких, звичайно, є дружини, батьки тих, хто вважається зниклим безвісти. Намагаємося допомогти розшукати людину або ж — у крайньому разі — повідомити про місце її загибелі.
— Ска­жіть, будь лас­ка, чо­му об­мі­ни здій­сню­ють­ся не де­сят­ка­ми чи сот­ня­ми лю­дей, а не­ве­лич­ки­ми гру­па­ми? Ін­ко­ли по од­ній-дві лю­ди­ни.
— Знаєте, ви не перший, хто про це запитує. Але проблема в тім, що реалізувати подібні варіанти важко. З різних причин. Наприклад, наші військовики-заручники перебувають не в одному місці, а в різних — на всій території, підконтрольній поки що бойовикам. А вона не така вже й мала.
Це — по-перше. А по-друге, в питаннях обміну полонених польові командири не завжди знаходять спільну мову зі своїми «головнокомандувачами» тощо. І щоб підготувати так званий великий обмін, потрібно багато часу. А ми не можемо і не хочемо так працювати, бо година перебування в неволі видається за добу. Тому тільки-но назбираємо — у кращому сенсі цього слова — кілька чоловік, то відразу ж намагаємося обміняти їх на терористів, які перебувають у нас.
— Як бо­йо­ви­ки став­лять­ся до по­ло­не­них? Під­да­ють фі­зич­ним тор­ту­рам, при­ни­жу­ють люд­ську гід­ність, як це бу­ло під час так зва­но­го па­ра­ду в До­нець­ку?
— По-різному: це залежить від людей, які їх утримують, охороняють. Приміром, у Донецьку і Луганську — «столицях республік» — існує «влада». З людьми, які позиціонують себе з нею, ми постійно контактуємо. Якщо не можемо з якихось причин, які часто не від нас і залежать, звільнити людей, то намагаємося домовитися з тією стороною, щоб вона перевезла їх до донецької будівлі, в якій раніше містилася СБУ, а тепер утримуються наші солдати й офіцери.
— А чо­му са­ме сю­ди?
— Тому що туди можемо передавати продукти харчування, медичні препарати, одяг і навіть дізнаватися, чи доходить все це до них. В інших же місцях, за нашими даними, умови утримання набагато гірші, до того ж людей там принижують і морально, і фізично.
— Чи бе­реть­ся до ува­ги вій­сь­ко­ве зван­ня, по­са­да лю­ди­ни, яку об­мі­ню­ють? Зок­ре­ма, чи по­го­джу­ють­ся бо­йо­ви­ки за звіль­нен­ня од­но­го їх­ньо­го «важ­ли­во­го пта­ха» звіль­ни­ти 10–15 ря­до­вих бій­ців? І чи ми чи­ни­мо ана­ло­гіч­но?
— Скажу так: береться. І нами, і тією стороною.
— Хто для се­па­ра­тис­тів є най­більш цін­ним?
— Зрозуміло, що люди, які до потрапляння до нас перебували на вищих щаблях їх ієрархічної драбини. А особливо російські офіцери.
— Ска­жіть, па­не Ва­си­лю, чи є спро­би звіль­нен­ня за­руч­ни­ків пе­ре­тво­ри­ти у при­бут­ко­ву спра­ву? Маю на ува­зі ви­пад­ки ви­кра­дан­ня лю­дей із на­ма­ган­ням по­тім їх про­да­ва­ти.
— Випадки такі були. І не лише з протилежної сторони. Трапляється, що дехто з нашого боку намагається на вирішенні даної проблеми заробити політичний капітал, щоб іти з ним на вибори. Як на мене, то у цих людей немає ані розуму, ані совісті. Вони скоюють тяжкий гріх такими діями.
— Ви, Ва­си­лю Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, онук і син ра­дян­ських офі­це­рів, бать­ко яко­го був роз­від­ни­ком, на­ро­ди­ли­ся і ви­рос­ли в Гру­зії, на­вча­ли­ся в ра­дян­сько­му вій­сь­ко­во­му учи­ли­щі...
— І що з того?
— А те, що з Ук­раї­ною Вас ні­що не рід­нить. А Ви, ри­зи­ку­ючи здо­ров’­ям, жит­тям, на­ма­га­єтесь їй до­по­мог­ти в про­ти­сто­ян­ні з на­шим су­сі­дом.
— Так, я виріс і виховувався у типовому радянському середовищі. Батько, дід, інші родичі були комуністами, але (три­ва­ла па­уза), мабуть, правильно вони мене виховували, якщо я тут і роблю те, що роблю. Що таке війна — я знаю не з чужих слів, а бачив, пройшов її ще на початку 90-х, коли Грузія воювала з Абхазією, де події теж відбувалися за тим же сценарієм, що і на Донбасі. Знаєте, те, чим я тепер займаюсь, є справою особистої честі: росіяни, точніше, російські спецслужби, вбили моїх батьків, а голови їхні виставили на парканах. Яка ще більш поважна потрібна причина, щоб я був тут?
Зі своєю майбутньою дружиною познайомився в Україні. Загалом мені дуже подобається і Україна, і люди, які живуть на цій землі. Сподіваюсь, тепер вам зрозуміло, чому я тут? Якщо вас цікавить більш конкретно, як я почав займатись звільненням заручників, то тут потрібно зробити невеличкий екскурс в недалеке минуле. На початку травня 2014-го, коли Донеччина вже фактично перебувала під контролем сепаратистів, я на свій страх і ризик поїхав до Горлівки, щоб їм протидіяти. Коли б мене не видали терористам, то, гадаю, вони б ні за що не вирахували, хто я такий і чому приїхав до міста. А так... я потрапив до рук терористів, коли виходив із магазину.
— Спро­тив не на­ма­га­ли­ся чи­ни­ти? Чи, вреш­ті-решт, втек­ти?
— Склалася така ситуація, що при найменшій підозрі на непокору мене просто пристрелили б. Згодом мені «влаштували» зустріч з Ігорем Безлером — одним із ватажків терористів, більш відомим як Бєс.
— І по­ча­ли­ся до­пи­ти з при­страс­тю?..
— «Пристрасті» були потім, а спочатку цілком пристойно намагалися з’ясувати: хто я, звідки приїхав і з яким завданням.
— Ле­ген­ду на­по­го­то­ві ма­ли?
— Не встиг. До того ж необхідність у ній відпала, тільки-но відібрали мобільний телефон і знайшли в ньому знімки, де я з Дмитром Ярошем. Після цього зрозуміли, що маю стосунок до «Правого сектора», який вони люто ненавиділи.
— Те­ле­сю­жет про роз­стріл те­ро­рис­та­ми двох ук­ра­їн­ських офі­це­рів обій­шов ледь не всі про­від­ні те­ле­ка­на­ли сві­ту. Ка­жуть, що од­ним із них бу­ли Ви...
— Бєс вирішив обміняти мене і полковника СБУ Олександра Васющенка на офіцера ГРУ Росії, але чомусь передумав, обравши замість нього Ольгу Кулигіну — російського політтехнолога, автора проекту «Русская весна». Але обмін не відбувся, через що він розлютився і вирішив влаштувати нам показовий розстріл.
— Вам, зро­зу­мі­ло, не­при­єм­но зга­ду­ва­ти це, але як­що мо­же­те, то роз­ка­жіть, як усе ж бу­ло...
— Мене і Васющенка підняли серед ночі, сповістивши, що жити нам залишилося лічені хвилини, не забувши повідомити і про те, що Олександр Турчинов (на той час виконувач обов’язки Президента) відмовився проводити «будь-які обміни». Після цього зв’язали нам руки, обмотали скотчем голови і повели до підвалу. Стоячи біля стіни, чули, як Бєс безуспішно намагався з’ясувати, чому не доставили Кулигіну. Нам він сказав, що «розстріл буде відзнятий на плівку, транслюватиметься по всіх каналах».
Цей покидьок, мабуть, сподівався, що ми з Васющенком упадемо на коліна і весь світ побачить, як ми просимо пощади!
— По­дум­ки про­ща­ли­ся з жит­тям?
— Кажуть, що у людини за мить до смерті перед очима «прокручується» все її попереднє життя. У мене чомусь такого не було: я лише просив Господа Бога пробачити мені всі гріхи, які скоїв на землі.
— У сю­же­ті лу­на­ють по­стрі­ли, лю­ди па­да­ють. А як на­справ­ді все від­бу­ва­ло­ся?
— Коли ми вже прощалися з життям, до Бєса підійшов бойовик і запропонував йому не вбивати нас, мовляв, який зиск із цього? При цьому він запропонував нам укласти своєрідну угоду: якщо ми після перших пострілів, зроблених холостими набоями, миттєво впадемо, то залишимося живими. Якщо ні — то ні, бо за цими пострілами будуть уже бойові.
— Ви по­го­ди­ли­ся?
— Скажіть, Сергію, а як би ви вчинили? Заспівали б «Ще не вмерла Україна» і з гордо піднятою головою, як це у радянських фільмах про партизанів минулої війни, пішли на ворога?
— Склад­не за­пи­тан­ня...
— Та нічого складного: потрібно було залишитися живим. Інших варіантів, як погодитись, не було. Не впевнений, що сьогодні зумів би так миттєво впасти, але тоді, глянувши, вибач за пафосні слова, у вічі смерті, якось зумів. Знайомі, які дивилися цей сюжет, кажуть, що все виглядало правдоподібно — навіть краще, ніж у фільмах.
Правда, падаючи, як сніп, ще більше пошкодив ноги і спину, і без того ушкоджені після «дружнього спілкування» з терористами.
— Сце­на ця від­ра­зу по­тра­пи­ла на те­ле­ба­чен­ня?
— Ні, через кілька днів — 6-7 червня.
— Хто і за яких об­ста­вин Вас звіль­нив?
— За мною — прямо у розташування бойовиків — приїхав генерал Володимир Рубан разом зі своїм сином. А перед цим українська сторона повернула їм згадану Ольгу Кулигіну.
— Скіль­ки ча­су про­ве­ли у не­во­лі? І чи ві­ри­ли, що про Вас не за­бу­ли?
— Вісімдесят вісім діб. Щодо віри... Мені дійсно хотілося в це вірити, я сподівався, що мої друзі по своїх каналах все ж вирахують моє місце перебування і зроблять усе можливе, щоб визволити мене.
— Ни­ні вже ні в ко­го не­має сум­ні­вів, окрім ро­сій­сько­го пре­зи­ден­та, в при­сут­но­сті на Дон­ба­сі ро­сій­ських вій­сь­ко­во­служ­бов­ців, пред­став­ни­ків спец­служб. Ска­жіть, Ва­си­лю Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, а то­ді, більш як рік то­му, Ви не по­мі­ча­ли цих «хлоп­ців»?
— Я перебував в одному приміщенні. Але так сталося, що саме там зустрів російського генерала, який колись служив із моїм батьком і навіть бував у нас вдома. Зустрівшись з росіянином, довідався про це від нього особисто.
— А Ви впев­не­ні, що він ка­зав прав­ду? Міг же і вда­ти то­ва­ри­ша та­та...
— Звісно, що міг: спецслужби на все здатні. Але він доволі чітко описав нашу квартиру, розташування в ній меблів, квітів! Саме цей генерал згодом врятував мене від розстрілу, вже справжнього. За його наказом, мені та іншим полоненим пом’якшили умови утримання. До бойовиків приїздили й інші російські високопоставлені офіцери, які й не приховували свого статусу.
— По­вер­ні­мось, па­не Ва­си­лю, до ва­ших по­всяк­ден­них справ. За­раз під да­хом МО функ­ціо­нує ко­ор­ди­на­цій­ний центр звіль­нен­ня за­руч­ни­ків. Роз­ка­жіть, будь лас­ка, хто увій­шов до ньо­го і чим кон­крет­но во­ни за­ймаю­ть­ся?
— Центр, про який ви кажете, займається пошуком і звільненням заручників, а працюють у ньому не байдужі до чужого горя люди — справжні патріоти України, які демонструють свій патріотизм не з телеекранів, а конкретними справами, ризикуючи своїм власним життям. Більшість із них не раз і не два опинялися в ситуаціях, коли їхнє життя висіло на волосині. Але Бог милував.
— Ук­ра­їн­ська сто­ро­на має «ту­зів», яких три­має для яки­хось над­зви­чай­них си­ту­ацій? На­при­клад, щоб об­мі­ня­ти їх на пол­ков­ни­ка чи ге­не­ра­ла, які, не дай Бог, по­трап­лять до рук те­ро­рис­тів.
— Звичайно.
— Ана­ло­гіч­ний центр діє і під да­хом СБУ. Мо­же, до­ціль­но об’­єд­на­ти їх в один, щоб не бу­ло дуб­лю­ван­ня функ­цій, плу­та­ни­ни?
— Питаннями звільнення заручників від імені цієї спецслужби займається Юрій Тандіт — людина, яка багато зробила для того, щоб вирвати з підвалів «донецької Луб’янки» сотні людей і яку я дуже поважаю. Ми часто контактуємо. Плутанини та інших негараздів практично не виникає, бо кожен знає свою роль, своє місце в процесі звільнення заручників.
Проте координуючий орган має бути. Але саме при Міністерстві оборони, оскільки переважно військовослужбовці — учасники антитерористичної операції — є солдатами й офіцерами саме Збройних Сил, які підпорядковуються МО. До того ж військове відомство докладає — при всій повазі до інших силових структур, які беруть участь в АТО, — зусиль для звільнення заручників, має найбільше можливостей для цього. Зокрема, щодо забезпечення транспортом, надання медичної допомоги, перетину блокпостів тощо.
— Хто вхо­дить до скла­ду ва­шої групи?
— Це полковник Костянтин Оборін, підполковники Микола Гордієнко, Ігор Куракса, моя дружина Наталя та інші. Усі вони є людьми, котрі щиро вболівають за долю співвітчизників, які опинилися в неволі і докладають титанічних зусиль для їхнього звільнення.
— Ба­жаю Вам і ва­шим ко­ле­гам успі­хів у цій не­лег­кій, але над­зви­чай­но важ­ли­вій і по­тріб­ній спра­ві, яку ви ро­би­те.
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ