Переважно неприємні для українських громадян новини впродовж цього високосного року надходили з країн Євросоюзу. Чи не найбільшим розчаруванням року виявилися процедурно-бюрократичні перешкоди, які Європейський Союз вибудував, аби не виконати власних зобов’язань щодо надання громадянам України безвізового режиму. Вкотре вирішення цього питання відкладено, цього разу до квітня 2017 року.
Не меншою неприємністю виявилися результати референдуму у Нідерландах 6 квітня 2016 року, де було скасовано ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Аби схилити Нідерланди до повторного розгляду цієї проблеми, Євросоюз погодився констатувати, що Угода про асоціацію не надає Україні навіть історичної перспективи щодо набуття повноправного членства в Євросоюзі, не надає громадянам України права працювати у країнах Євросоюзу, не зобов’язує Євросоюз до надання колективних гарантій безпеки Україні.
Зважаючи на ці застереження, у 2017 році українській дипломатії буде непросто повернути європейський оптимізм громадянам України. Чи не єдиною доброю новиною з Євросоюзу для України виявилося прийняття рішення про продовження до липня 2017 року Євросоюзом режиму економічних санкцій проти Росії.
Утім, Кремль сподівається, що це сталося «востаннє», оскільки за результатами квітневих 2017 року президентських виборів у Франції очікується перемога чи Франсуа Фійона, чи Марін Ле Пен, які вважають режим санкцій неефективним дипломатичним інструментом. Також у Кремлі сподіваються, що ймовірність такої зміни політичної розстановки сил у Франції так чи інакше позначиться восени 2017 року на виборах бундестагу Німеччини.
Загалом у внутрішньополітичних тенденціях у країнах Євросоюзу 2016 рік запам’ятався тим, що набирали силу популістські ультраправі політичні сили. На тлі непростого економічного становища, невизначеності майбутнього європейської інтеграції у контексті підготовки до виходу з ЄС Великої Британії, загострення питання адаптації до європейських цінностей нелегальних мігрантів та біженців, які прибули до країн ЄС переважно з мусульманських країн, саме ультраправі популісти пропонують європейцям спрощенні рішення надзвичайно складних проблем.
Зокрема, знадобилися три тури скандальних виборів президента Австрії, які завершилися у грудні перемогою Александра Ван дер Беллена, аби зупинити прихід до влади у цій альпійській республіці кандидата ультраправої Австрійської партії свободи.
Однак Нідерландська партія свободи на чолі з прихильником депортації нелегалів-мусульман Гертом Вілдерсом розраховує перемогти на парламентських виборах уже у березні 2017 року. Вілдерс пропонує провести у Нідерландах референдум, аналогічний до проведеного 23 червня 2016 року, коли більшість британців проголосувала за вихід з Європейського Союзу.
Впродовж 2016 року не були вирішені фінансові проблеми найслабших країн у зоні євро. Внаслідок продовження на вимогу кредиторів політики затягування пасків традиційними стали соціальні протести у Греції. Але уряд лівого популіста Алексіса Ципраса встояв при владі у Афінах.
Натомість аналогічні боргові проблеми, тиск мігрантів та ультралівий і ультраправий популізм спричинили у грудні до провалу урядової ініціативи референдуму щодо зміни Конституції Італії. Після референдуму в цій країні змінилася влада, але залишалася внутрішньополітична невизначеність також із перспективою позачергових виборів навесні 2017 року.
Навіть найбільш потужна економічно і політично країна Євросоюзу Німеччина переживала важкі часи адаптації до мігрантів. Це посилило позиції партії «Альтернатива для Німеччини», яка вперше увійшла майже до всіх ландтагів федеральних земель. Найтрагічніша подія у Німеччині сталася на різдвяному ярмарку в Берліні, де ісламіст здійснив теракт.
Внаслідок цих подій посилився політичний тиск на канцлера Ангелу Меркель, яка була вимушена терміново переглядати ліберальне ставлення до мігрантів. Поки що лише зрозуміло, що наступний 2017 рік у Німеччині позначиться надзвичайно гострою передвиборчою боротьбою та маневрами навколо формування нової коаліції.
Непросто складались у 2016 році українсько-польські відносини. Правлячі у Польщі праві консервативні сили визнали Волинську трагедію 1943 року геноцидом. Україні вдалося повернути діалог у русло історичного примирення за формулою «вибачаємо і просимо вибачення». Польща залишається важливим українським партнером в Євросоюзі.
У грудні 2016 року на парламентських виборах у Румунії перемогли націоналісти-популісти, які пропагували програму створення «Великої Румунії», тобто приєднання не лише Молдови, а й всупереч українсько-румунському договору 1997 року Буковини.
Утім, членство Румунії в НАТО та ЄС об’єктивно обмежує цей «історичний реваншизм». Однак стратегії українсько-польських, так само як українсько-румунських відносин або українсько-угорських відносин, потрібно приділяти прискіпливу увагу, особливо зважаючи на фактор продовження неоголошеної російської гібридної війни проти України. Кремль і надалі намагатиметься використовувати антиукраїнські політичні сили у сусідніх країнах із метою дестабілізації української державності.
Загалом 2016 рік виявився напруженим для балканських країн. Сербія розпочала переговори про вступ до Євросоюзу, але відразу наштовхнулася на косовське питання. У ключових балканських країнах зі значною часткою мусульманського населення (Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово, Македонія) ісламістська загроза залишається гострою.
Проте у тій же Македонії на перший план вийшли протиріччя між слов’янськими політичними партіями, які попри проведені у грудні позачергові вибори так і не завершили внутрішньополітичної кризи.
Натомість Чорногорії вдалося «прорватися» до НАТО, хоча завершення процедури вступу планується на 2017 рік, але політичне рішення вже прийнято. Але поки за межами НАТО залишаються Боснія і Герцеговина, Косово, Македонія, ситуація на Балканах буде далекою від стабілізації.
Помітні зрушення у внутрішньополітичному сенсі стались у багатьох країнах пострадянського простору. Конституційний референдум зміцнив повноваження президента Азербайджану. На тлі соціально-політичної напруги у Вірменії «іскрив» нагірно-карабахський конфлікт. Білорусь продовжувала надавати мінську площадку для мирних переговорів щодо Донбасу.
У листопаді 2016 року партія «Грузинська мрія» здобула конституційну більшість у парламенті, що перекреслило у середньостроковій перспективі можливість повернення у грузинську політику Міхеіла Саакашвілі.
У Молдові президентом був обраний соціаліст Ігор Додон, а у Придністров’ї — Вадим Красносельський, що теоретично відкрило нові можливості для врегулювання придністровського конфлікту за моделлю федералізації Молдови та за міжнародних гарантій її неприєднання до «великої» Румунії.
Росія продовжила вести гібридну війну проти України. 25 травня 2016 року Надія Савченко повернулася в Україну, але обміняти всіх полонених з обох сторін конфлікту не вдалося. На хвилі ура-патріотизму 18 вересня 2016 року партія «Єдина Росія» здобула конституційну більшість у Державній Думі.
Мартиролог російських дипломатів уперше після Грибоєдова, вбитого на початку ХІХ століття у Персії (якщо не включати до цього списку радянського дипломата Воєнкова), 19 грудня 2016 року поповнив російський посол у Туреччині Андрій Карлов. Це внесло додаткову невизначеність щодо доцільності продовження російського військово-політичного курсу на Близькому Сході.
Кількість російських громадян, які загинули прямо або опосередковано внаслідок участі у сирійському конфлікті, вже офіційно наближається до двох сотень осіб. Утім, активність на Близькому Сході Володимир Путін намагається використати як ставку у торгах з новообраним президентом США Дональдом Трампом і життя російських громадян у цих ігрищах — не на першому місці.
У грудні 2016 року після смерті узбецького президента Іслама Карімова новим президентом Узбекистану був обраний Шавкат Мірзійоєв. Це не додало політичної стабільності регіону Центральної Азії. Насамперед відкритим залишається питання стабільності влади у Таджикистані, Туркменистані, Казахстані, Киргизстані, Узбекистані. Регіон залишається вкрай привабливим для радикальних ісламістів, що створює додаткові ризики дестабілізації.
Ключовою подією 2016 року стала перемога 8 листопада 2016 року на президентських виборах у США Дональда Трампа. Саме від нього очікують визначення основних тенденцій розвитку міжнародних відносин принаймні до 2020 року. Поки що немає відповідей, наскільки він «ізолює» США від міжнародних проблем, чи виконає обіцянки не змінювати уряду в іноземних державах, чи визнає Єрусалим столицею Ізраїлю, чи погіршить відносини з Китаєм та Іраном? Також час покаже, де «червона лінія» в очікуваних торгах між Трампом і Путіним?
2016 рік лише ще більше заплутав ситуацію на Близькому Сході. Іракська армія на кінець року так і не звільнила від бойовиків «Ісламської держави» головний нафтоносний район Мосул. Наприкінці року майже після п’яти років боїв армією Башара Асада взято Алеппо. Але на міських руїнах важко будувати стабільний мир. Крім того, війна триває в інших районах Сирії і до політичного врегулювання ще дуже далеко.
Найпомітнішим дипломатичним досягненням адміністрації Барака Обами в останній рік його президентства стала ядерна домовленість з Іраном, внаслідок якої були скасовані західні санкції проти Ірану. Але Трамп веде мову про нову конфронтацію з Іраном та про послідовну підтримку Ізраїлю.
Напруженим видався 2016 рік для Туреччини. У середині липня провалилася спроба військового державного перевороту у цій країні. Внаслідок цього максимально політично зміцнився президент Туреччини Реджеп Ердоган.
Однак убивство 19 грудня російського посла в Анкарі, причому у причетності до цього теракту підозрюють колишнього військового, близького до опального проповідника Фетхуллаха Гюлена, якому США надали політичний притулок, ставить багато запитань.
Головне з них: якими будуть турецько-американські відносини за президентства Дональда Трампа? Чи відмовлятиме він у видачі Анкарі Гюлена, навіть ризикуючи гіпотетичним виходом Туреччини з НАТО? За будь-якої відповіді на ці складні запитання, зрозуміло, що Туреччина залишиться на провідних позиціях у топ-новинах й у новому році.
Китай одночасно виграв і програв від перемоги Дональда Трампа. Виграв тому, що Трамп готовий поховати досягнуту Обамою Угоду про створення Тихоокеанського економічного співтовариства без участі Китаю. Але з іншого боку, Китай готується до загострення відносин із США за часів президентства Трампа, який обіцяє обкласти митами китайські товари. До знакових подій 2016 року в Азії належить прийняття рішення парламентом Республіки Корея про імпічмент президенту Пак Кин Хе, яка була звинувачена у корупції.
У жовтні 2016 року на 89-му році помер король Таїланду Рама Дев’ятий, який був королем з 9 червня 1946 року. Новим королем Таїланду став Маха Вачіралонгкорн.
Натомість імператору Японії Акіхіто не вдалося добровільно піти у відставку, що не передбачено Конституцією Країни Вранішнього Сонця. Японія у 2016 році головувала у «великій сімці», але у відносинах із Росією дотримувалася власних національних інтересів.
У грудні японсько-російські переговори привели до домовленостей щодо спільної економічної діяльності на спірних островах. Але загалом військово-політична напруга у Азії залишається максимальною.
Суперечливі політичні процеси впродовж 2016 року відбувались у країнах Латинської Америки. У серпні 2016 року була піддана процедурі імпічменту президент Бразилії Ділма Руссефф. Її наступником став Мішель Темер. Але вирішити економічні проблеми йому навряд чи вдасться, тому за два роки на чергових президентських виборах не виключено реванш усе ще популярної у народі Ділми Руссефф.
Натомість попри гостру суспільно-політичну кризу у Венесуелі не вдалося усунути від влади президента Нестора Мадуро, який продовжує спиратися на підтримку Росії, Ірану і Китаю.
Історичною подією 25 листопада 2016 року стала смерть лідера кубинської революції Фіделя Кастро. Його ухід з політичної сцени ознаменував нормалізацію дипломатичних відносин між Кубою і США. Але яким чином ці відносини розвиватимуться за президента США Дональда Трампа, відповість лише найближче майбутнє.
Нарешті ще одна знакова подія 2016 року для міжнародних відносин — це обрання на посаду Генерального секретаря ООН португальця Антоніу Гуттеріша. Перед ним стоять надзвичайно складні завдання, пов’язані з поверненням довіри до ООН.
Зробити це диво буде неможливо без вирішальної ролі ООН у врегулюванні міжнародних конфліктів і криз. Реалістична точка зору зобов’язує визнати, що у новому 2017 році цих протиріч буде не менше, аніж у 2016-му. Головне, аби за будь-якої конфронтації завжди перемагав здоровий глузд і відповідальність за життя наступних поколінь.
Андрій МАРТИНОВ