Об’єкт досліджень — Домашній на Галіндезі
Йдеться про один із напрямів фундаментальних і прикладних досліджень, які ведуть наші полярники в Антарктиді, — гляціологічні. Читачам газети, котрі не є фахівцями у цій сфері, пояснимо, що слово гляціологія, яке походить від glacies (котре з латині перекладається як «лід») та logos (що грецькою мовою означає «вчення»), являє собою науку про льодовики, умови їхнього виникнення, діяльності й поширення на земній кулі.
У перших українських антарктичних експедиціях гляціологічні дослідження здійснювалися досвідченими фахівцями цього профілю — Леонідом Говорухою, а згодом Володимиром Грищенком — на Галіндезі і сусідніх із ним островах та у деяких інших навколишніх місцевостях, у тому числі й неподалік у гористому районі континенту на Антарктичному півострові, відокремленому кількакілометровою протокою Пенола від архіпелагу Аргентинських островів.
Галіндез — один із них, а льодовик, який вкриває значну його частину (окрім північно-західної, де на мисі Маріна Пойнт розташована більшість споруд станції «Академік Вернадський», а також скелястих північного і північно-східного узбережжя острова), простягся від найвищого на ньому пагорба (полярники називають його куполом) у напрямі з півночі на південь.
Оскільки, на відміну від інших льодовиків, які розташовані на тих чи інших, часом чималих відстанях від «Академіка Вернадського», той, що на Галіндезі, — майже поруч зі станцією, тож дослідники Антарктиди охрестили цей льодовик Домашнім.
На ньому було обладнано гляціологічний полігон, де за допомогою спеціальних снігомірних рейок визначалася товща снігового покриву, котрий поступово перетворюється спочатку на фірн (крупнозернистий ущільнений сніг, який складається з маси пов’язаних між собою крижаних крупинок), а згодом, усе більш ущільнюючись, — уже стає суцільною льодовою масою.
Крім того, гляціологи випилювали у різних місцях льодовика — на його поверхні та у спеціально зроблених шурфах — зразки криги. А потім воду, яка утворювалася внаслідок танення льоду, піддавали хімічному аналізу в лабораторних умовах, що допомагало з’ясовувати різні нюанси умов, за яких, на думку вчених, — кілька тисяч років тому утворювався льодовик.
Увага науковців до цього та інших подібних об’єктів гляціологічних досліджень пов’язана з тим, що такі спостереження, спрямовані, зокрема, не тільки на з’ясування фізико-механічних властивостей снігової та льодової товщі, а й на те, чи уповільнюються процеси їхнього танення, чи, навпаки, прискорюються, що свідчить про вплив глобального потепління, одним із чутливих індикаторів впливу якого на клімат нашої планети служать антарктичні льодовики.

Відкриття перше (1999)
Під час зимівлі 4-ї української антарктичної експедиції гляціологічні дослідження на Галіндезі взяв на себе за сумісництвом Дмитро Сухомлинов, який за штатним розкладом виконував на станції «Академік Вернадський» функції кока (кухаря), що, до речі, робив на високому професійному рівні.
Тут варто зазначити, що таке поєднання двох справ — кулінарної і наукової — було аж ніяк невипадковим: адже свого часу Дмитро вже займався зимовими гляціологічними дослідженнями у Карпатах під керівництвом одного з провідних українських учених цього профілю Володимира Грищенка.
Ось як писав у своїх спогадах про 4-у антарктичну експедицію Сухомлинов: «З перших днів перебування на станції «Академік Вернадський» я взявся за відновлення гляціологічного полігону, який створив ще в період першої української зимівлі професор Леонід Говоруха...
Головне, що полігон було відновлено якраз напередодні снігонакопичення. І зроблено це було завдяки активній допомозі багатьох зимівників, які підтримали моє починання... Паралельно із цими спостереженнями я розпочав відстежувати динаміку тріщин, які розсікали купол льодовика на безліч блоків. За сприятливих умов вони починали «працювати», тобто поступово обвалюватись у морський вир протоки».
Дмитро згадував: «Під час цих походів ми з Владом (ішлося про метеоролога Владислава Тимофєєва. — В. Ф.) виявили вхід — нішу, що вела у черево льодовика — в печеру, яку вирішили обстежити. Потрапити у цю тріщину, що розташовувалася на висоті 20–22 м від підошви льодовика, було непросто.
Довелося підніматися по майже вертикальній стінці, використовуючи альпіністське спорядження і «кішки» (це — гострозубі металеві пристрої, які альпіністи одягають на взуття, щоб, не ковзаючи, пересуватися по крутих і слизьких льодових поверхнях. — В. Ф.).
Сходження пройшло успішно. Сталося так, що я опинився першим, чия нога ступила на крижану підлогу печери, а Влад мене страхував. Коли ж я почав іти у «кішках» по цьому льодовому настилу, кожен крок відбивався сильною, різкою луною по всій довжині печери.
Щоб не порушувати крихкої тиші, я почав пересуватися на колінах. Адже сильний шум і будь-який удар по стінці могли легко викликати обвал склепіння печери...
Все минулося благополучно. Наші зусилля і ризик були винагороджені. Переді мною відкрилося дивне за красою видовище, щось на зразок тієї казки, яку ми в дитинстві читали — про Снігову королеву та її крижаний палац. Ми завмерли, зачаровані побаченим».
Далі Сухомлинов зазначав: «Якщо говорити про походження цієї печери, то це — новоутворення, яке виникло 3-4 роки тому під дією талих вод, позитивних температур і текучості самoго льоду куполу Галіндеза. Її (печери. — В. Ф.) розміри: понад 40 м завдовжки, близько 5 м завширшки і майже 8 м заввишки.
Зовнішня стіна печери розбита дрібними тріщинами, крізь які проникають сонячні промені. На всій протяжності цієї печери звисають натічні утворення з кришталево-блакитного льоду — своєрідні крижані сталактити, а назустріч їм із підлоги печери ростуть подібні ж утворення — крижані сталагміти.
Сталактити мають великі розміри і йдуть далеко вгору, потовщуючись до склепіння, а унизу — тоншаючи до волосини... Сонячні промені, заломлюючись у кришталевих гранях стінок печери, грали всіма кольорами райдуги. А пронизуючи ці висячі бурульки, створювали ілюзію прозорості печери, в якій грали міріади золотавих відблисків.
У світлі їхнього сяяння можна було запросто читати. Проте, тільки-но сонце зникло, печера поринула у сіру моторошну імлу... Якоїсь миті, повертаючись до виходу з печери, я випадково зачепив карабіном (альпіністський страхувальний пристрій-прищіпка. — В. Ф.) кінчик бурульки — і вона з шумом обвалилася з висоти, обсипавши мене безліччю дрібних осколків.
Луна, якою відгукнулася печера, була загрозливою. На щастя, обійшлося без неприємних наслідків, і незабаром ми спустилися зовнішньою крижаною стінкою» (до речі, саме до цього початкового етапу дослідження печери на Галіндезі належить перша з трьох фотографій, які сьогодні пропонуються читачам «Демократичної України». — В. Ф.).
...Отож на додачу до вже звичних гляціологічних досліджень на льодовій поверхні Домашнього українські полярники в Антарктиді отримали у 1999-му ще один чудовий об’єкт для своїх наукових спостережень — крижану печеру в товщі льодовика.
Ясна річ, там у 4-й експедиції побували не лише двоє згаданих нами першопроходців, але й інші зимівники, а під час перезмінки — і учасники сезонних загонів.
Причому похід зі станції до тієї печери слугував не лише для досліджень, а й для активного відпочинку у вільний від роботи час. Тим більше що на «Академіку Вернадському» є кілька комплектів альпіністського спорядження (яке також використовується зимівниками у сходженнях на гірські вершини — Мілл і Люм’єр, що на сусідньому Антарктичному півострові).
Такі «печерні» традиції — і у дослідженнях, і у дозвіллі — тривали й у наступних українських антарктичних експедиціях. Наприклад, прес-секретар НАНЦ Володимир Бочкарьов, побувавши у крижаній печері під час другого для нього відвідання острова Галіндез — у 2006 році на перезмінці 10-ї та 11-ї експедицій, згодом емоційно описав свої враження в нарисі, опублікованому в журналі «Експедиція ХХІ».

Природа замурувала вхід
Але ще через кілька років можливості потрапити у ту печеру в льодовій товщі на Галіндезі не стало.
Справа в тому, що льодовик неначе живий організм постійно (хоч зовні для ока малопомітно) рухається — й у його тілі через оті рухи і процеси танення відбуваються зміни. Тож приблизно років десять тому природа замурувала щільним обвалом вхід до крижаної печери.
З огляду на це, коли у березні 2012-го авторові цих рядків пощастило побувати в Антарктиді на станції «Академік Вернадський» (під час перезмінки 16-ї та 17-ї експедицій), я дізнався, що печера, на жаль, закрита. А моє знайомство з тамтешнім льодовиком включало його зовнішній огляд з усіх боків.
Спочатку — в екскурсійному сходженні на купол, де починається Домашній й звідки добре видно зону небезпечних глибоких тріщин, куди без зайвої потреби і відповідного спорядження та спеціальної страховки наближатися заборонено.
А згодом з’явилася нагода подивитися на льодовик Галіндеза з різних сторін, коли полярники влаштували для журналіста подорож на моторному човні-зодіаку навколишніми акваторіями.
Особливо красивий і вражаючий вигляд льодовик мав на південному краю острова, де обривався майже вертикальним крижаним урвищем висотою 40–50 м до вузької протоки Корніс Ченнел, яка відокремлює Галіндез від сусіднього острова Скуа (цю мальовничу картину було зафіксовано мною на другій із трьох фотографій, що ілюструють сьогоднішню нашу розповідь. — В. Ф.).

Нове відкриття (2019)
І от у 2019 році — під час антарктичної весни (вона у Південній півкулі нашої планети охоплює вересень, жовтень і листопад) несподівано сталося друге відкриття крижаної печери у льодовику на острові Галіндез.
Начальник станції «Академік Вернадський» у 24-й експедиції Ігор Дикий повідомив у НАНЦ, що, беручи до уваги завалений природою отвір, який раніше вів до печери у льодовику, учасники зимівлі спробували відшукати якийсь інший вхід до неї.
Щодо цього Ігор Васильович розповів: «Після невдалих спроб прокопати лаз у старому місці — на тому схилі льодовика, який звернений на схід, до протоки Пенола, я врешті побачив присипану снігом тріщину в льодовику зовсім з іншого — південно-західного — його боку, яким він виходить на ту протоку, котра відокремлює Галіндез від іншого сусіднього острова Вінтер (того, де розташована «хатинка Ворді» — стара британська антарктична база).
Схил, на якому було помічено тріщину в льодовику на Галіндезі, — вельми крутий, тож лише з четвертої спроби я, використовуючи альпіністське спорядження, зі страховкою вибрався на круту стіну — і мені вдалося прокопати в снігу прохід.
Наступного дня вже втрьох — разом ще з двома зимівниками Антоном Омельченком та Андрієм Голубенком — ми піднялися на схил льодовика і через прокопаний напередодні отвір потрапили до печери.
Там виявили чимало різноманітних ходів-розгалужень щонайменше на трьох рівнях у нижній частині — замерзле озеро і струмок, а головне — побачили надзвичайно красиву, з багатьма кількаметровими бурульками і мальовничими крижаними брилами велику за розмірами залу, яка має завдовжки близько 30 м, завширшки 8 м і приблизно 12 м заввишки.
Вважаємо, що така велика порожнина була вимита талими водами, які утворюються влітку. Це свідчить про поступову руйнацію льодовика, а опосередковано — про кліматичні зміни, пов’язані з глобальним потеплінням на нашій планеті».
Згодом у заново відкритій крижаній печері в товщі льодовика побували й інші полярники 24-ї експедиції. Під час цих відвідин групою зимівників метеоролог Олександр Зулас зробив фотографії, які за допомогою засобів телекомунікації було передано з антарктичного острова Галіндез до Києва у НАНЦ (одну з них ми друкуємо сьогодні. — В. Ф.).
Хуртовини й холоди антарктичного весняного сезону не дуже сприяли подальшим походам до печери.
Але під час тамтешнього літа (воно в Антарктиді розпочинається у грудні й триває в січні та лютому) полярники 24-ї експедиції збираються вже за більш сприятливих погодних умов продовжити більш докладне вивчення великої крижаної печери в льодовику, яка виявилася відчутно більшою порівняно з тією її частиною, котру відкрили попередники нинішніх зимівників 20 років тому.
Триватимуть там і наукові роботи: гляціологія в українських антарктичних експедиціях входить до комплексу гідрометеорологічних досліджень.

Вадим ФЕЛЬДМАН

Такий вигляд мала близька до вхідного отвору частина крижаної печери у льодовику на острові Галіндез 20 років тому — під час її першого відкриття зимівниками 4-ї української антарктичної експедиції (1999—2000 рр.) Дмитром Сухомлиновим і Владиславом Тимофєєвим
Домашній льодовик Галіндеза обривається на південному краю острова крутим, майже вертикальним урвищем заввишки близько 40—50 м, від якого час від часу відколюються крижані брили й падають у воду протоки Корніс Ченнел, перетворюючись на різні за розмірами і формою айсберги (фото зроблено автором цих рядків у березні 2012 року, коли здійснювалася перезмінка зимівників 16-ї та 17-ї українських антарктичних експедицій)