А коли закінчив школу, то доля привела мене до Київського театрального інституту (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого).
Тут набирала курс народна артистка України Олександра Захарівна Смолярова. Вона в мені нічого не побачила і сказала: «У Вас немає ніяких здібностей, Ви не для театру. Ви — відмінник, гарно вчилися в школі, але ніколи не будете артистом».
Я зрозумів, що не поступлю. Сів і написав вірш, який вирішив прочитати перед приймальною комісією як відповідь Смоляровій.
Чому так певно чую цю брехню,
Чому так певно все роблю напевно?
Нікого не прошу, нічого не молю,
Бо то усе дурне, даремне.
Позамикалися в скафандрах власних душ,
Зійшли на геть в своєму першорусі.
Вам є чуже падіння теплих груш,
Чи профіль синьої оси на груші.
Я в цьому жив, я був кущем,
В мені ховались молоді зайчата.
Усі тікали від дощу, я залишився під дощем,
Бо я хотів рости і виростати.
І виріс я, і маю вже ім’я,
Але немає груш, немає зайченяти.
І кущ мені вітається здаля,
Я хочу знов рости і знову виростати.

Коли я зачитав цей вірш, то хтось із членів приймальної комісії запитав, хто його автор. Мені було соромно сказати, що це написав я, і сказав, що це Тарас Григорович Шевченко. Комісія розсміялася, тому що виконав я його непогано. Але подумали, що я з них глузую. Однак поставили відмінно. Проходжу перший тур, другий, граю на акордеоні, співаю. І мене — беруть.
Після цього нас зібрала Смолярова і радить одному прочитати «Дворянське гніздо», іншому — «Грозу», ще комусь — «Підступність і кохання» Шіллера. А до мене: «Сашо, а Ви походіть по Києву, подивіться, в якій руці тримають виделку, а в якій — ложку».
Саме поруч проходила жінка, яка зупинилася і подивилася на мене. Запитує: «Ви — студент?» Відповідаю: «Так, наче вже прийняли». А вона: «Я Юлія Іполитівна Сонцева — дружина Олександра Довженка. Хочу Вас запросити на зйомки фільму «Незабутнє». І все це при Смоляровій. Я виїжджаю на зйомки. Так почалося моє акторське життя, мої перші університети.
У фільмі мені довірили невеликий епізод, є крупний план. Це фільм — незабутній в усіх відношеннях. Потім ми знайшли спільну мову і працювали зі Смоляровою. А невдовзі до нас прийшов Борис Петрович Ставицький, який вів до останнього курсу.
— Багато років Ваше життя було            пов’язане з Миколаєвом.
— Завжди згадую цей період життя з величезною симпатією і любов’ю. Навколо мене були прекрасні люди. Досі директором Миколаївського академічного українського театру драми і музичної комедії працює Микола Берсон. Дружу з ним і понині.
Там я отримав звання народного, зіграв величезні ролі, про які можна тільки мріяти. Це і Містер Ікс з однойменної оперети, і Барінкай із «Циганського барона», і Данило з «Веселої вдови», і Едвін із «Сільви». Про мене писали цікаві статті.
Серед авторів — мій друг, лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь, який, на жаль, нещодавно помер. Також були роки роботи в Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі. Грав багато головних ролей, працював з такими легендарними режисерами, як Літко, Оглоблін. А поруч були дивовижні актори.
— І все ж Ви вирішили переїхати до Києва?
— Мене кілька разів запрошував Віктор Шулаков, який тоді був художнім керівником Київського театру оперети. Спочатку я відмовився і сказав, що не люблю оперети, я — драматичний актор. Хоча тоді вже виконував провідні ролі в оперетах. Віктор запросив мене вдруге. А коли сказав, що буде ставити «Циганського барона» і йому потрібен актор на роль Барінкая, я вже не міг відмовити.
На той час уже був народним артистом України, у Миколаєві мене добре знали. Працював у Миколаївській філії Київського інституту культури. Було багато студентів, серед яких зараз уже відомі актори. А моя дочка вже закінчила Театральний інститут і працювала спочатку у столичному Театрі ім. Лесі України, а потім — на телебаченні.
Так, у Миколаєві я був провідним актором. Але Київ — це творче зростання, більші можливості, до того ж цікаво було почати працювати у такому відомому театрі. Хтось приходить до київських театрів відразу після закінчення консерваторії чи якогось іншого вишу. А мені, щоб прийти до Київського театру оперети, знадобилося 25 років довгої і копіткої дороги.
І сьогодні я переконаний, що повинна бути мета, до якої ти завжди мусиш іти. Чи дійдеш ти до неї чи ні, невідомо. Але якщо немає мети, ти зупиняєшся в рості, це нецікаво.
І зараз у мене є певні мрії, нові плани. Не сьогодні-завтра має вийти нова збірка віршів. Рік присвятив роботі над книжкою «Недопита філіжанка кави Богдана Струтинського». Пишу про нашого художнього керівника театру.
Про Богдана Дмитровича вже написано чимало хороших матеріалів, але в жанрі есе про нього ще ніхто не писав. За філіжанкою кави він розповідає про особливі речі, свою творчість, життєві моменти. Частина цих есе друкувалася в газеті нашого театру, сподіваюся, що невдовзі побачить світ окремим виданням.
— Ваша дружина теж актриса.
— У нас цікава романтична історія. Свою акторську кар’єру я починав у Житомирському театрі. До нас прийшла красива молоденька дівчина, актриса. Ми з нею зустрічалися, через рік одружилися.
З того часу кожного року приїжджаємо до Житомира. Ходимо тими стежечками, де колись гуляли, зустрічалися. Тому Житомир для нас такий дорогий. У травні ми знову були там, сиділи в тому скверику, де любили бувати молодими.
— У Київській опереті Ви служите вже 22 роки. Як за цей час змінився театр?
— З приходом на посаду генерального директора — художнього керівника Богдана Струтинського театр надзвичайно змінився. Богдан Дмитрович — менеджер навіть не європейського, а світового рівня. Театр докорінно змінив свій вигляд і зовні, і зсередини. У нас одна з найкращих звукових апаратур в Україні, у нас яскраві, потужні постановки. Завжди аншлаги.
І все це заслуга однієї людини, яка перевернула весь творчий світ театру. Серед наших проєктів — міжнародні фестивалі «О’фест» і «Карпатський простір».
Разом зі Струтинським ми придумали, щоб в опереті був «Поетичний театр Олександра Кравченка». Зі своїми друзями по сцені в Арт-центрі ім. Івана Козловського створили поетичні вистави за творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, а також за моїми власними віршами.
Хочу, щоб надалі проєкт мав не тільки український, але й міжнародний характер. Думаю, що у перспективі ми з Богданом Дмитровичем повернемося до цієї теми.
Наш художній керівник любить незвичні речі, яких у театрі ніколи раніше не було. Серед них — моновистави за участю Дмитра Шарабуріна про Георга Отса та Асі Середи-Голдун. У акторів з’явилися можливості проявляти свої здібності зовсім різного, а не тільки музичного жанру. Розкривати раніше невідомі таланти.
— Знаковою для театру стала вистава «Моя чарівна леді», в який Ви створили колоритний образ Альфреда Дулітла. Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.
— Це була одна з перших постановок Богдана Струтинського у нашому театрі. Ми з ним довго думали над тим, яким буде мій персонаж, у чому його специфіка. Є люди, які ховаються за маскою якоїсь гри. Дулітл грає перед своїми друзями, перед масою людей, аби виманити з них гроші. Але все це лише маска.
Насправді, з моєї точки зору, Альфред — непересічна людина. «Усі ми боїмося, — говорить мій герой. — Ми ж не знаємо, що нас чекає в нашій розірваній, розкраденій, розбитій країні». Ці слова Струтинський вклав у вуста персонажа.
Вистава, якій уже 15 років, надзвичайно сучасна. Вистава, в якій для кожного актора, навіть зайнятого в маленькій ролі, є що зіграти. І насамперед у цьому заслуга режисера. Він дав мені свободу, я можу фантазувати. Звичайно ж, у рамках своєї ролі. Дуже люблю цю роль і вважаю її однією з найкращих.
— Також маєте цікаву роль у виставі «Фіалка Монмартра».
— Це — остання постановка Сергія Сміяна. Я дуже любив цю людину. Сергій Костьович був прекрасним режисером, він мене багато чому навчив. Він дав мені роль міністра вишуканих мистецтв — генерала Фраскатті. І такі керівники, як Фраскатті, були всюди.
Приходили і до Театру оперети партійні керівники, які вносили тоді партійну філософію в життя театру. А насправді були такими ж недалекими, як і мій персонаж. Ще одного генерала — Харрісона Хауелла граю у виставі «Цілуй мене, Кет..».
Також я задоволений, що мав можливість попрацювати з Іраклієм Гогія — керівником Театру «Ахметелі» з Тбілісі, який приїхав до нас на постановку «Хануми». Він підійшов до мене і сказав, що хоче, аби я зіграв князя Вано Пантіашвілі, тому що не бачить іншого актора на цю роль.
Ми посиділи, поговорили. Я сказав, що я — складна людина, зі мною важко працювати. «Ні, я знайду спільну мову, я обіцяю тобі, що ти гратимеш цю роль», — сказав Іраклій. Мені надзвичайно сподобалася романтика душі цієї людини. Знов-таки Богдан Струтинський дав мені можливість попрацювати з таким прекрасним режисером. І я дуже вдячний долі, що в мене була така можливість.
Нещодавно у нас вийшла «Маруся Чурай» у постановці Сергія Павлюка. Не можу сказати, що репетиційний процес ішов просто. Але вистава вийшла прекрасна. І я дуже радий, що мені довірили роль Богдана Хмельницького.
Комусь може здатися, що ця роль декларативна. Але насправді там є людський фактор, є романтика, розуміння чужого кохання. Ця тема для мене не нова. Колись у Миколаєві у виставі «Маруся Чурай» (постановка Миколи Яремківа) я грав Гриця. Теж гарна вистава, але там була зовсім інша стилістика, інші образи, інше вирішення. А нова «Маруся Чурай» вирішена у глибинних національних традиціях.
Ще одна нова постановка Богдана Струтинського — «Скрипаль на даху», де я граю Лазаря. Це для мене цікава робота, величезний, прекрасний матеріал. Сподіваюся, що попереду ще буде багато ролей, які я зможу зіграти.
Специфіка роботи в Театрі оперети вимагає від актора більше фахових можливостей. Ти повинен не тільки мати драматичний хист, а ще й уміти танцювати і співати. Вимоги нашого театру надзвичайно високі. Але водночас це — прекрасні можливості для розвитку всебічного обдарування.
Часто кажуть, що в опереті «стираються» голоси. Не знаю, чи це дійсно так, але головне, щоб не стиралася людська душа. Адже голос можна виправити. Щастя працювати в такому театрі. Сьогодні в мене 12 ролей, в яких я можу себе повністю проявити. Ніколи не буду говорити про вік, бо вік — поняття відносне. Тому що одні люди старі у двадцять, а інші — юні у вісімдесят.
— Чи доводиться бувати на гастролях?
— Раніше з гастролями об’їздив весь колишній Радянський Союз. Зараз їх значно менше. Були гастролі і в цьому році, побували у Чернівцях і Полтаві, запланована поїздка до Херсона. Але до Києва частіше стали приїжджати гості з інших країн, які бувають на наших виставах.
Для мене немає різниці, грати у своєму театрі чи на гастролях. Тому що я бачу свого глядача. Хоч у Конотопі, хоч у Жмеринці або Києві чи Парижі на вистави приходить глядач. Якщо він тебе приймає, значить, ти правий, граєш правильно. Якщо ні, значить, щось не так.
Треба грати, бути актором. Доносити свою акторську душу і ділитися нею з глядачем. Накладення наших душевних переживань із переживаннями глядачів приводить до тих оплесків, які ти отримуєш як щастя. А лунають ці оплески від провінційного чи столичного глядача, дітей чи дорослих — не так важливо.
— Також займаєтеся викладацькою діяльністю?
— Я — професор Київської національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. До цього 32 роки викладав у Національному університеті культури. Сюди перейшов за пропозицією Сергія Сміяна. У мене є свій режисерський курс.
Серед студентів — прекрасні першокурсниці Аня Янчук і Віка Кузік-Добрянська. У них відкриті серця. Також два шестикурсники, які цього року випускаються. Це — Олександра Шевельова і Сергій Воробйов. Вони вже без п’яти хвилин майстри, які вже виходять у широкий шлях оперного мистецтва.
Є ще п’ятикурсник — соліст Національної опери України Андрій Маслаков. Надзвичайно талановита людина. Вже ставив вистави у Німеччині, на Кубі. Зараз хоче поставити «Моцарт-бок». А я йому допомагаю у створенні режисерського рішення.
Також у мене вийшов підручник «Риторика», за яким навчаються студенти.
— Над чим працюєте ще?
— Завершую роботу над п’єсою. Вирішив себе спробувати і в цьому жанрі. Це буде твір на релігійну тематику. Ми завжди будемо нести свій хрест, який нам довірила доля. Але чи завжди усвідомлюємо свою відповідальність за ту місію, яку нам відведено у цьому світі? Такі питання намагаюся порушувати у цьому творі. Буду щасливий, якщо п’єса зацікавить якийсь театр.
Також є плани щодо моновистави. Над цим питанням працюю разом із головним балетмейстером нашого театру Вадимом Прокопенком. Ще над одним проєктом, можливо, працюватиму разом із головним художником Національної оперети України Сашком Білозубом.
— Як проводите своє дозвілля?
— Вільного часу майже немає, але є в мене хобі. Я — автотурист. Об’їздив усю Європу. Сідаю з дружиною за кермо машини і разом їдемо. Бувало, що за одне літо проїжджав по 22 країни.
Завдяки цим поїздкам побував у «Ла Скала», Віденський опері, інших відомих театрах, на багатьох фестивалях і концертах. Крім культурної програми поїздок, є ще й пізнавальна. Одна з поїздок була на острови і озера Європи. Під час подорожей знайшов багато нових друзів.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО