Під час презентації відбувся перегляд двох короткометражних фільмів «Видряпатися на попа» та «Український Соломон», а також відео деяких вистав автора. Пропоноване видання є спільним проєктом видавництва «Світ знань» та НЦТМ ім. Леся Курбаса.
— На жаль, формат таких видань обмежений, тому до збірки увійшло лише вісім п’єс, які є різними за жанрами — це улюблена біографічна драма, фентезі, історична драма, комедія та драма абсурду, — розповідає автор.
З огляду на назву відбиралися твори з розумінням того, що відтепер збірка має жити окремим життям і вже за своїми законами часу...
— Як Ви прийшли у літературу?
— Випадковостей у цьому світі не буває... З дитинства таврував свій шлях до літератури. Мій тато Віктор Миколайчук — досить відомий поет, журналіст. Він хотів, аби син займався поезією і з малих років залучав мене до літератури. Мої вірші друкувались у газетах, журналах, також у періодиці почали з’являтися перші невеличкі оповідання.
Коли подорослішав, то настрій до написання творів зник. Але з’явився інтерес до читання. До 7-го класу перечитав усю величезну бібліотеку, що була у нас удома. Особливо захоплювала історична література.
Закінчив факультет журналістики, працював у відділі культури газети «Київська правда». У цей час почав писати верлібри. До речі, один із них став епіграфом до книжки «Алхімія часу».
Потім була робота редактором на Кіностудії «Київнаукфільм». У 90-х роках через відсутність фінансування кіностудія припинила свою повноцінну роботу, але, на щастя, встиг тут зняти два художньо-документальних фільми «Видряпатися на попа» та «Український Соломон». Кінокартини мене надихнули, окрилили, дали зрозуміти, що щось виходить. Що, власне, пишу не тільки в шухляду...
Потім друзі запропонували спробувати свої сили в драматургії. Якраз на той час готувалася збірка п’єс молодих драматургів «У чеканні театру». Упорядники схвалили мій твір і запропонували написати ще. Якраз була змога себе ще раз випробувати, тому вирішив не байдикувати і взявся за нову п’єсу.
Отож у цій збірці з’явилося відразу два моїх твори — «Територія Б, або Якщо роздягатися — то роздягатися» та «Амазономахія, або Останній зойк матріархату». Обидві п’єси — комедії.
Після цих перших кроків уже не міг порвати з театром. Захопився цим видом мистецтва і тепер завжди намагаюся бути на гребні театральної хвилі.
— Пригадайте, будь ласка, першу постановку за Вашою п’єсою.
— Нещодавно у мене був творчий вечір, присвячений 20-річчю театральної драматургічної діяльності і виходу у світ першої збірки «Алхімія часу». Я багато й до цього друкувався, але то були публікації в антологіях та часописах разом з іншими авторами.
А відлік своєї театральної діяльності починаю з 1999 року. Саме тоді у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» відбулася прем’єра вистави за п’єсою «Оноре, а де Бальзак», яку я написав разом із Недою Нежданою.
Цікава передісторія написання цього твору. На той час я був у журналістському відрядженні на Житомирщині. І людина, яка супроводжувала в авто, сказала, що неподалік від нас село Верхівня, в якому тривалий час жив Оноре де Бальзак і там навіть є його Музей.
Видатний письменник останні п’ять років свого життя фактично мешкав в Україні. Наші українські селяни жартома називали його Веселий Веприк. Дізнався багато й інших цікавих фактів. Повернувшись до Києва (а ми тоді разом готували збірку), запропонував Неді Нежданій узятися за цю тему разом.
Режисером вистави був Олександр Мірошниченко. Підібралася молода команда — Валерій Астахов, Ірина Калашникова, Сергій Мельник. Зараз це вже досить маститі актори та режисери. Ось у такому шановному нині товаристві відбулася перша прем’єра.
А два роки тому відбулася ще одна постановка цієї п’єси. Тепер уже у Центрі Курбаса. Назвали виставу «Ігри вовків бальзаківського віку». Грають інші актори, а режисер лишився той самий.
Звісно, з часом трансформується будь-яка людина, сповідуючи дещо відмінні від попередніх художні погляди та смаки. Тож і нова вистава вийшла зовсім іншою, багато в чому відмінною від попередньої. Хоча режисер той самий, проте відрізок між постановками зафіксував 17 років.
Тепер навіть не можу сказати, яка з цих вистав мені подобається більше — 1999-го чи 2017 року? Через це ми й любимо театр. За спогадами акторів-курбасівців, так само було з «Гайдамаками» Тараса Шевченка, яких Лесь Курбас ставив три рази, і кожного разу виходили дуже різні вистави.
Власне, таким чином ми можемо спостерігати за своєю особистою трансформацією. Як змінилися наші погляди, естетичні смаки. Наскільки ми виросли чи, навпаки, знівелювали себе.
— Помітне місце у Вашій творчості посідає п’єса «Ассо та Піаф».
— Раніше ніколи не цікавився постаттю Едіт Піаф, навіть мало що знав про неї. Якось актриса Ірина Калашникова запитала, чи не міг би я для неї написати п’єсу про цю співачку. Сказав, що подумаю.
Через тиждень на столичному ринку «Петрівка» натрапив на книжку про Едіт Піаф, автором якої була її сестра Сімона Берто. Зацікавився. Адже у нас багато відомих людей, але мало таких, про кого написана така правдива історія.
Думаю, що Едіт Піаф знаменита не тільки своїми піснями, а й завдяки ототожненню з історією Попелюшки, яка вийшла з низів і перетворилася на принцесу. У неї було багато цікавих історій. Тому постала дилема, яку з них узяти для творення драми.
На кону Едіт та 8 знакових чоловіків, які стали частиною її життя. Брати всіх недоцільно. Пізніше бачив постановки, де були представлені всі ці чоловіки. Але за цим форматом не відчувалося глибини людини, все виглядало дуже поверхово.
Особисто мене тоді найбільше зацікавив Раймон Ассо. Цей автор пісень до знайомства з Едіт був офіцером Почесного легіону, мав військовий вишкіл, вважався людиною честі. Він фактично зліпив її, як колись Пігмаліон свою Галатею. І за класикою жанру — це геніальне творіння художника вислизує з його рук. Це була неймовірна трагедія Ассо.
Тому у мене п’єса навіть більше про нього, ніж про Едіт. Цікаво, що вони померли в один календарний день. Тільки Едіт Піаф на кілька років раніше. А коли помирав Ассо, то його останні слова були такими: «Я повертаюся до тебе, Едіт».
Про все це я написав у своїй п’єсі. Вона увійшла до збірки «У пошуку театру». А через рік чи два мені телефонують із Вінницького академічного українського музично-драматичного театру ім. Миколи Садовського і запрошують на прем’єру. Поставила її тоді ще майже початківець у режисурі, а нині — головний режисер цього театру Таїсія Славінська.
Через кілька років цією виставою зацікавились у Театрі «Сузір’я», але у Києві спочатку якось не складалося з режисерами. Поки не прийшов дуже цікавий актор і режисер, нині народний артист України Тарас Жирко. Він створив прекрасну виставу. Роль Раймона Ассо у ній грав Євген Нищук, а Едіт Піаф прекрасно зіграла нині вже покійна Оксана Батько.
П’єсою цікавляться і нині. Нещодавно її поставив незалежний Львівський театр «Око». Постановка теж вийшла успішною. Це все три різні вистави. І кожна з них по-своєму цікава.
— Напевне, знаковою для Вас є й п’єса «Квітка наяву та у снах»?
— Цей твір ще має назву «Квітка на 3 місяці». Виставу два роки тому поставила Таїсія Славінська у Вінницькому муздрамтеатрі. Ця вистава теж іде з постійними аншлагами. Її вже запрошували на Фестивалі «Зірковий листопад» у Закарпатті та «Вересневі самоцвіти» у Кропивницькому.
Ми знаємо, що Квітка Цісик тривалий час боролася з онкологією. Лікарі оприлюднили суворий вердикт — Квітці залишилося жити лише три місяці. І вона вирішує за цей короткий час на власні кошти записати професійний диск з українськими піснями — віддати данину Батьківщині, яку вона бачила тільки раз у житті. Коли була ще дівчинкою, то приїжджала з мамою на кілька днів на Радянську Україну.
У цій історії мене вразила самопожертва і любов до фактично не знаної країни. І те, що людина може так себе віддавати. А її неймовірна любов до України відчувається у її неповторних піснях.
Знаменно, що після відведених лікарями трьох місяців Квітка не згасла, а прожила ще сім років. Медики не могли дати цьому пояснення, адже їхній вердикт був остаточним. А вона за цей час записала ще один диск українських пісень. Напевно, саме за цю самопожертву їй із неба був даний ще один дарунок — сім років життя.
Тож саме цю історію Квітки Цісик вирішив узяти за основу драми, коли вона протягом трьох місяців записує українські пісні і практично прощається з друзями, дитиною, чоловіком. Вийшла щемлива історія. Здається, мені вдалося це показати, а режисеру Таїсії Славінській та її геніальним акторам — втілити на сцені.
А взагалі кожен драматург мріє бути у суголоссі з талановитим режисером, який розуміє його п’єси. Такою близькою людиною в плані режисури для мене стала саме Таїсія Славінська.
— Якою, на Вашу думку, є роль драматурга у процесі створення вистав за його творами?
— Зазвичай драматург не втручається у творчий процес режисера. У мене правило: якщо постановник просить допомогти щось зробити, я обов’язково відгукуюся. Проте ніколи не втручаюся до його творчої кухні.
Кожен має на професійному рівні відповідати за свою роботу. Режисер може попросити автора дописати чи поправити якусь мізансцену. Тоді я залюбки йду на контакт. А в інших випадках із режисерами намагаємося діяти автономно.
— Що можете сказати про сучасний український театр?
— Сьогодні театр можна назвати елітарним видом мистецтва. Нещодавно прочитав результати соціологічного дослідження, що у мільйонному місті тих, хто хоча б раз у житті був у театрі, лише 1%. А тих, хто хоча б кілька разів на рік відвідує театри, — в рази менше.
Але цей вид мистецтва дає поштовх усьому іншому. У кінематографі найкращі актори ті, хто працює на сценах театрів. За п’єсами драматургів ставлять прекрасні кінофільми. Є режисери, які працюють як у театрі, так і в кіно. З театру все почалося і він ніколи вже не полишить свого панівного становища.
Проте бути нині драматургом у нашій країні не так уже й просто. Адже Україна належить до тих країн, де сучасна драма не шанується. Так, цей процес пройшли й інші постсоціалістичні країни.
Приміром, у Польщі в 90-х роках ставили переважно іноземних авторів. І народ дуже кволо ходив до театру. Дійшло навіть до того, що президент Польщі звертався по радіо до співвітчизників із проханням іти у театр.
— Але в останні роки в українських театрах глядачів стало значно більше.
— Тому що люди тікають від вульгарної брутальності, яка нас оточує. І театр — це як останній прихисток. Як храм, який із давніх-давен давав силу на очищення.
Хоча театр — ніде правди діти — теж буває різним. Велике щастя й велика удача сьогодні не просто завітати до театру, а потрапити на хорошу виставу. Будемо відвертими, нині наш театр переживає далеко не найкращі часи.
Приміром, серед вистав за моїми творами лише одна йде на великій сцені. Це вистава про Квітку Цісик. Всі інші вистави — на камерних сценах. Здебільшого не краща ситуація і в моїх колег-драматургів.
Зазвичай велика сцена зайнята іноземцями, класикою, будь-чим, але не сучасною драматургією. І статистика промовисто говорить сама за себе. Якщо в західноєвропейських країнах сучасна драма становить 50–60%, у США — 80%, то в Україні — 3–4%. Наші театри не зацікавлені працювати із сучасними драматургами. Вони вважають, що іноземні вистави приведуть більше глядачів.
— Ви працюєте вченим секретарем наукового відділу Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. А чим займається Ваш Центр?
— У нас кілька провідних відділів: культурологічний, драматургічний, науковий та театрально-експериментальний. Унікальність Центру полягає в тому, що вся його робота заточена на театральний експеримент.
Хоча потужностей у Центрі Курбаса насправді не так уже й багато. Нині можемо собі дозволити лише кілька вистав на рік. Маємо лише малу сцену. Проте і цього вистачає для того, аби Центр акумулював театральне життя.
Це — єдине місце в Україні, де драматурги можуть видавати свої збірки. Коштів на це, звісно, немає. Але саме в Центрі Курбаса тільки за останні три роки видано більше 10 різних антологій, де представлена сучасна українська драма.
Якби не це, то про неї взагалі б ніхто нічого не знав. А так вона розповсюджується, фіксується. Те, що ці збірки з’явилися, дає надію, що театри звернуться до сучасної драми.
Здебільшого ці видання здійснюємо на власному ентузіазмі. Намагаємося брати участь в якихось проєктах, виборювати гранти, залучати спонсорів тощо. Шкода, що не маємо на це повноцінної підтримки.
Проте будемо оптимістами. Подібний тернистий шлях пройшли багато інших країн. Раніше там теж не помічали сучасної драми. Але відбулися певні процеси всередині держав, змінилося ставлення до культури. Влада почала опікуватися театрами.
Знову згадаємо Польщу. Після того як театр цієї країни звернувся до сучасної драми, розпочалося друге його дихання. Адже громадянам країни цікаво саме те, що стосується і їхнього життя.
— Що об’єднує всі Ваші п’єси?
— Автор. Адже про щоб автор не писав, він пише про самого себе. Це казали ще наші древні великі попередники. У п’єсах можна легко прочитати, що це за автор, чим він живе, який у нього характер, яка він, власне, взагалі людина.
Дай Боже сили на працю. Тільки праця нам може щось дати в майбутньому. Над однією з моїх п’єс нині працюють у Центрі Курбаса, сподіваюся, що прем’єра відбудеться весною.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО
