1. Надання Томосу
Вкрай важка церковна і геополітична кампанія (з елементами детективу) з надання визнаній об’єднаній Українській церкві грамоти про автокефалію, Томосу, завершилась у січні минулого року. В переддень Різдва за юліанським календарем і в переддень Богоявлення за новоюліанським — предстоятелю Української церкви митрополиту Єпіфанію був вручений документ історичного значення.
Цікаво, що це сталося рівно через 100 років після того, як українська громадськість у Києві (тоді частина Російської православної церкви) на одному із соборів публічно задекларувала своє бажання мати автокефальну церкву.
Отже, надання Томосу завершило не тільки очікування українців останніх майже трьох десятиліть Незалежності, а й століття боротьби, поневірянь, репресій, знищення в гулагах і підтримки нашого автокефального руху в еміграції.
Крім того, що отримання Томосу викликало радість частини суспільства, воно дало імпульс і для об’єднання громад, і для реформування нової церкви. Важливість перемоги показало і те, з яким неймовірним завзяттям Моспатріархія за допомогою Кремля намагалася нівелювати і на кожному рівні призупинити процес прийняття Української церкви іншими помісними церквами.
У них не вийшло. Лише офіційно Україну визнали Елладська церква (на літургії, де згадували Об’єднавчий Собор, побував і посол Греції) та Олександрійська церква, а неофіційно, але публічно — ієрархи багатьох інших церков уже проводять спільні богослужіння з ієрархами Православної церкви України.
Приклад із церквою найкраще показує і віруючим, і невіруючим, і простим мирянам, і церковному генералітету, що у будь-якій ситуації варто продовжувати справу, якій ти відданий і в яку віриш, і, всупереч усім обставинам і кон’юнктурі — вона увінчається успіхом.
2. «Армія, друзі, бабки» — розслідування, які «не допомагають» президентам. А Україні?
Подією року, яка вплинула на подальший хід внутрішньополітичної боротьби, став серіал-розслідування команди Дениса Бігуса про зловживання в оборонній сфері, який збігся з періодом передвиборчої кампанії.
Чотири частини журналістського розслідування, яке спиралося на отримані документи, були опубліковані в період передвиборчої кампанії і, очевидно, не могли не вплинути на її результат.
Розслідування також потягнуло за собою відставки, службові перевірки і, зрештою, — реанімовані (тому що відкриті вони були давно) кримінальні справи. Але, крім політичних і суспільних наслідків, не так голосно не забарились економічні. Точніше — економічні втрати України.
Один з експертів у сфері економіки Віталій Федянін написав блог, у якому заявив, що через розслідування Бігуса був практично зірваний контракт із Казахстаном на ремонт казахської техніки, а Україна втратила ще один контракт з однією з країн арабського світу. Наші співрозмовники стверджують, що шкоду від оприлюднення матеріалів не порівняти з громадською дискусією, яку воно викликало.
Розслідування команди Бігуса порушило найрізноманітніші теми. Для журналістів: виваженості у використанні таких дискредитуючих матеріалів у період передвиборчої кампанії та наявності емоційної компоненти в матеріалах. Порівнянності користі громадського знання і збитків, яких зазнав концерн «Укроборонпром».
І того, зрештою, де межа прощення представників еліт, які могли так багато зробити для країни і стільки втратити через те, що недогледіли або взяли участь у непрозорій роботі оборонної сфери.
3. Імпічмент Трампу: як завдяки елітам російська змова стала українською
Два дні тому палата представників (нижня палата Конгресу США) більшістю голосів проголосувала за імпічмент президенту США Дональду Трампу.
Розслідування почалося через заяви інформатора, який стверджував, що президент Трамп у липні 2019 року чинив тиск на Президента України Володимира Зеленського у власних особистих і політичних інтересах — витребувати у української влади документи, які доводять причетність до корупційних схем сина колишнього віце-президента Джо Байдена в обмін на фінансову та військову допомогу.
Те, що до четвертого імпічменту президента США причетна наша країна, навряд чи варто вважати «досягненням» еліт.
Що є причиною? Можливо, благі наміри Сергія Лещенка, який опублікував «комірну» книгу Партії регіонів, де вперше прозвучало ім’я Манафорта. Чи Юрія Луценка, який вирішив поїхати до Вашингтона, дати інтерв’ю відомому виданню і поскаржитися на посла Сполучених Штатів Америки.
Але так чи інакше — поступово російське втручання у вибори президента США (нагадаємо, що доповідь Мюллера стосувалася втручання Кремля в президентську кампанію 2016 р., а саме: діяльності фабрики ольгинських тролів і спецоперації російських хакерів) перетворилося на «українське втручання».
І прихильники Трампа взялися стверджувати, що нібито саме Артем Ситник намагався допомогти Хілларі Клінтон на президентських виборах 2016-го (про це у своєму інтерв’ю сказав Луценко). Ну і декілька супутніх записів додалось. І це дало можливість Трампу заявити, що змова з Росією не актуальна, а була якась українська змова...
Наша зовнішня політика — це те, що ми самі робимо і робимо щодня, сказав у приватній розмові один досвідчений учений-міжнародник. І історія з виборами в США для України — те, як не можна будувати відносини зі стратегічним партнером, ставлячи або допомагаючи лише одній політичній силі.
4. Вибори Президента: країна, що сильно «позеленіла»
Звичайно, головною подією року стало обрання Президентом України Володимира Зеленського.
Варто визнати, що 600 іноземних журналістів, які акредитувалися під час другого туру в штабі Зеленського, показують рівень інтересу до нового українського лідера.
І суспільство, і філософи, і соціологи будуть довго переосмислювати цей вибір українського суспільства. Політтехнологи — говорити про те, що відбулася «революція» і телевізор здатний мобілізувати 73% електорату.
Філософи — міркувати про те, що пострадянська Україна остаточно стала європейською, якщо, дотримуючись тренду, обирає несистемних політиків.
Соціологи будуть моделювати шлях України, враховуючи навстіж відчинений соціальний ліфт, і зважувати ризики вантажопідйомності від такої кількості молоді.
Військові стратеги — обережно вивчати виклики, які стоять перед молодим Головнокомандувачем.
А просто стратеги — радити нам уміти грамотно вибудовувати як допомогу владі, так і опірність необдуманим діям, оскільки в державах, де біля керма перебуває одна потужна сила, потрібен особливий громадський контроль.
5. Касетний скандал голови ДБР Труби
Україна протягом останніх років пережила безліч «касетних скандалів»: Розенблат, Мосейчук, Холодницький, криворізькі нардепи від «Слуги народу» і голова Криворізького відділу поліції Сергій Лукашов... Але найбільш симптоматичним можна назвати касетний скандал, пов’язаний із прослуховуванням голови Держбюро розслідувань.
По-перше, він порушив питання ймовірної захищеності українських силових структур. Чи можуть вони в принципі захиститися від прослуховування.
По-друге, порушив питання довіри суспільства до таких от даних, які отримані, як кажуть, «неофіційними» шляхом. У будь-якому разі Роман Труба поспішив запевнити, що це — фейк.
По-третє, так само, як первісний скандал — Кучмагейт, касетний скандал Труби нібито спирається на сотні годин прослуховування, а, враховуючи технології, у його авторів є ще і можливість оперативної публікації подібних «зливів».
6. Повернення кремлівських в’язнів
У вересні цього року 35 полонених українців повернулися на Батьківщину з Росії: 24 військовополонених моряки і 11 політв’язнів.
Серед звільнених: Роман Сущенко, Олег Сенцов, Павло Гриб, Микола Карп’юк, Володимир Балух, Олександр Кольченко, Станіслав Клих, Артур Панов і Олексій Сизонович.
Безумовно, цю подію можна вважати однією з найхвилюючих для України. По-перше, ми показали, що будемо боротися за своїх людей до кінця. По-друге, кожен із бранців став за час свого ув’язнення символом України.
І те, що у цій війні люди-символи зі своїм безцінним досвідом страждань, мужністю, нескореністю та любов’ю до країни повертаються — це дуже важливо і для рідних, і для суспільства. Ба більше, це живить настрої патріотизму.
7. Справа Шеремета
12 грудня поліція повідомила, що наблизилася до завершення розслідування справи про вбивство журналіста Павла Шеремета, якого підірвали у власному автомобілі три роки тому.
На прес-конференції правоохоронці заявили, що підозрюють п’ятьох осіб: медсестру парашутно-десантного батальйону Яну Дугарь, лікаря та волонтера Юлію Кузьменко, музиканта і добровольця Андрія Антоненка, добровольців Владислава та Інну Грищенків.
Справа Шеремета була засекреченою протягом трьох років, і заява поліції стала значним подразником для націонал-патріотичної частини суспільства. Представників влади звинуватили ледь не в тому, що готується розправа над добровольчим рухом. Багато ЗМІ також назвали оприлюднені докази вини непереконливими.
Ця справа стала однією з найболючіших для українського суспільства останнім часом, адже підтягла букет дуже важливих тем. Якщо вину волонтерів не доведуть, то чи готова влада нести відповідальність за введення суспільства в оману?
А якщо вони винні, то чи не варто зізнатися самим собі у високому рівні радикалізації суспільства і поставити запитання — чи залишається держава монополістом у своєму праві на насильство? Запитати себе: чи готові ми визнати, що герої можуть бути одночасно і злочинцями?
І якщо виявиться, що до вбивства Павла доклали руку волонтери, чи буде ця відповідь повною, якщо ми не отримаємо чітких свідчень: хто, навіщо, чому це зробив. Без відповіді на запитання про замовника — оприлюднені факти розслідування так і залишаться інтернет-мемом.
І, нарешті, четверте: якими будуть відносини між журналістами та волонтерами, якщо докази будуть яскравими, а доводи слабкими? Як ми будемо з цим жити і що з цим робити?
* * *
Це, напевно, і є ті головні сім подій, які характеризують наше життя цього року — драматичне, неспокійне, ненудне. Вир історії крутить нас із такою силою, що незмінно страждають прості, але активні люди.
Але, ймовірно, саме в такі періоди кристалізуються цінності, дорослішають політичні класи, та й саме суспільство. І з’являються стимули для розвитку. Болючого. Але — поступального...
Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ
