Якось у се­ре­ди­ні 90-х ро­ків ав­тор цих ряд­ків опи­нив­ся в од­ній до­сить ві­до­мій гро­мад­ській ор­га­ні­за­ції, під да­хом якої зі­бра­ли­ся лю­ди за­слу­же­ні, ор­де­но­нос­ці. В цей день во­ни са­ме свят­ку­ва­ли день на­ро­джен­ня її ке­рів­ни­ка. Піс­ля кіль­кох тос­тів хтось за­про­по­ну­вав ви­пи­ти за на­шу ук­ра­їн­ську мо­лодь. За сто­лом за­па­ну­ва­ла ти­ша. Ви­три­мав­ши па­узу, із-за сто­лу під­няв­ся кре­мез­ний чо­лов­яга у мун­ди­рі пол­ков­ни­ка Ра­дян­ської Ар­мії.

— Не знаю, як ви, — обвів він поглядом присутніх, — а я особисто за неї пити не буду. Не бачу підстав...
У своєму подальшому спічу чоловік став нарікати, що наша молодь за роки незалежності «швидко деградувала і через якихось 2–3 роки нікому буде захищати Вітчизну». При цьому він не забув згадати про свою власну участь і своїх ровесників у виконанні «інтернаціонального обов’язку в Афганістані» та інших так званих гарячих точках планети, де вони «з честю виконали наказ держави». Останні слова виступаючого потонули в бурхливих аплодисментах...

На­пев­но, так уже влаш­то­ва­на люд­ська пси­хі­ка, що за будь-яких об­ста­вин ми на­ма­га­ємо­ся від­шу­ка­ти для се­бе та­кий со­бі ру­бі­кон ком­фор­ту, піс­ля на­стан­ня яко­го лю­ди­на спо­ді­ває­ть­ся про­ки­ну­ти­ся в зов­сім ін­шій ре­аль­но­сті...

Для сучасної України з її численними політичними викликами таких рубіконів тільки протягом останнього місяця вже було кілька. Спершу громадяни з неабиякою надією очікували 25 травня. Підсвідомо більшість українців вірила, що після президентських виборів ситуація в державі неодмінно почне нормалізовуватися.
Наступну порцію сподівань пов’язували із 7 червня. Навіть найбільші скептики визнавали: після інавгурації Петра Порошенка остаточний мир у державі якщо й не настане, то, принаймні, почне наближатися.

На Черкащині, у селі Вільшана Городищенського району, встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку, повідомляє i-pro.kiev.ua. Монумент виконано у бронзі. Його висота — понад три метри. Виконавці — скульпторська авторська група у складі п’яти осіб.
Відкриття монумента відбулось у рамках 153-ї річниці від дня перепоховання праху Кобзаря на Черкащині. Пам’ятник тут з’явився не випадково, адже саме у Вільшану 1828 року малий Тарас, який хотів навчитися малювати, прийшов до управителя маєтком поміщика Енгельгардта по дозвіл навчатися у маляра.
Цей монумент унікальний тим, що він єдиний в області, де поета зображено молодим, сповненим натхнення, з пензлем і палітрою в руках. А ще його «одягнули» у вишиванку та в накидку — точнісінько таку, як свого часу подарував Шевченкові його вчитель — художник Карл Брюллов.

Чем­піо­нат сві­ту в Бра­зи­лії стар­ту­вав, і го­лов­ні тре­не­ри фут­боль­них збір­них уже дав­но ви­зна­чи­ли­ся з фут­бо­ліс­та­ми, які пред­став­ля­ти­муть честь кра­їни на сві­то­вій пер­шо­сті. Але так чи інак­ше, чи­ма­ло про­від­них грав­ців не гра­ти­муть на по­лях цієї ла­ти­но­аме­ри­кан­ської кра­їни. Для ба­га­тьох із них ви­ступ на чем­піо­на­ті сві­ту став не­здійс­нен­ною мрією. Про них ми сьо­го­дні і роз­по­ві­мо.

Мабуть, найбільш очікуваним було одужання лідера збірної Колумбії Радамеля Фалькао. Утім, форвард так і не встиг відновитися від пошкодження коліна, отриманого в січні, через що тренерський штаб збірної Колумбії не включив гравця в остаточний склад на Мундіаль. Наставник колумбійців Хосе Пекерман вирішив не ризикувати. Радамель з дев’ятьма забитими м’ячами в 13 матчах став найкращим бомбардиром збірної Колумбії у відбірному турнірі, в якому команда посіла друге місце в південноамериканській групі.

У Па­ри­жі за­вер­ши­ло­ся го­лов­не те­ніс­не зма­ган­ня на ґрун­то­во­му по­крит­ті від­кри­тий чем­піо­нат Фран­ції. На кор­тах Roland Garros зно­ву не бу­ло рів­них ко­ро­лю пі­ща­них кор­тів іс­пан­це­ві Ра­фа­елю На­да­лю. На пев­но­му ета­пі ста­ло зро­зу­мі­ло, що і в жі­но­чій час­ти­ні зма­ган­ня є оче­вид­ний фа­во­рит ро­сі­ян­ка Ма­рія Ша­ра­по­ва не без проб­лем до­ве­ла: ам­бі­цій­ній мо­ло­ді ще вар­то пра­цю­ва­ти над фор­му­ван­ням «пси­хо­ло­гії пе­ре­мож­ця» і вчи­ти­ся три­ма­ти удар.

28-річний Надаль, який традиційно саме в Парижі зустрічає день народження (це свято у першої ракетки світу 3 червня), зробив собі вже дев’ятий, рекордний переможний подарунок. Рекордом є також те, що Рафа став першим тенісистом на планеті, якому вдалося це зробити п’ять разів поспіль. 2005-го у віці 19 років Рафаель Надаль уперше переміг на кортах Roland Garros, і відтоді лише одного разу (у 2009-му) на відкритому чемпіонаті Франції тріумфував інший тенісист. Це був не менш легендарний швейцарець Роджер Федерер, який до цієї перемоги, у 2006, 2007 і 2008 роках програв іспанцеві три фінали поспіль. 2009 року Федереру пощастило — у фіналі на нього чекав швед Робін Содерлінґ, який на шляху до вирішальної зустрічі здолав опір самого Надаля.

Ни­ні ува­га міль­йо­нів укра­їн­ців при­ку­та до по­дій, що від­бу­ваю­ть­ся на схо­ді кра­їни. Ко­жен, ко­му не бай­ду­жа до­ля Ук­раї­ни, тих спів­віт­чиз­ни­ків, кот­рі ста­ли за­руч­ни­ка­ми те­ро­рис­тів, пе­ре­ймає­ть­ся ни­ми, мо­раль­но, а то й ма­те­рі­аль­но під­три­му­ючи на­ших вій­сь­ко­вих.
Се­ред них є ба­га­то і ме­дич­них пра­ців­ни­ків, які хоч і не бе­руть без­по­се­ред­ньої учас­ті у знеш­ко­джен­ні во­ро­га, але теж ри­зи­ку­ють жит­тя­м.
Про їх ді­яль­ність, на­пе­ре­до­дні Дня ме­дич­но­го пра­ців­ни­ка, ре­дак­ція по­про­си­ла роз­по­віс­ти ди­рек­то­ра Вій­сь­ко­во-ме­дич­но­го де­пар­та­мен­ту Мі­ніс­тер­ства обо­ро­ни Ук­раї­ни, пол­ков­ни­ка ме­дич­ної служ­би, за­слу­же­но­го пра­ців­ни­ка охо­ро­ни здо­ровя Ук­раї­ни Ві­та­лія Ан­дро­на­тія.

— Своє професійне свято багато моїх колег зустрінуть у районі бойових дій, — говорить Віталій Борисович. — Під кулями, у прямому розумінні цього слова. Така вже доля у нас, лікарів і медичних сестер: коли держава в небезпеці, ми, люди самої мирної професії, разом з її військом. Так завжди було, є і буде. Надання допомоги пораненим — наш святий обов’язок.

У наш не­прос­тий час ба­га­то фі­нан­со­вих ус­та­нов пра­цю­ють на ме­жі сво­їх мож­ли­вос­тей. Це та­кож сто­сує­ть­ся кре­дит­них спі­лок, які че­рез пев­ні за­ко­но­дав­чі об­ме­жен­ня ма­ють прак­тич­но єди­не дже­ре­ло фі­нан­су­ван­ня кош­ти сво­їх чле­нів (у ви­гля­ді па­йо­вих внес­ків та де­по­зи­тів). Тим не менш, во­ни на­ра­зі ви­жи­ва­ють. Чи на­дов­го ви­ста­чить ре­сур­сів і чи змо­жуть во­ни пе­ре­жи­ти чер­го­ву фі­нан­со­ву кри­зу? Про це роз­мов­ля­ємо з пре­зи­ден­том Все­ук­ра­їн­ської асо­ці­ації кре­дит­них спі­лок (ВАКС) Вік­то­рією Вол­ков­ською.

— Як кредитні спілки виживають в умовах нинішньої фінансової та політичної кризи?
— Минулий рік для нас завершився без ексцесів. Навіть на початку нинішнього ми тримали ситуацію під контролем. Негативні зміни почалися від окупації Криму. Потім вони посилилися воєнними діями на Донбасі. Хоч що кажіть, а гроші полюбляють тишу, проте зараз її нашій країні якраз і бракує. До всього цього додайте фінансову кризу, пов’язану з нестачею в скарбниці грошей, девальвацією гривні.

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ:

Наш спів­роз­мов­ник про­за­їк, по­ет, кри­тик, ви­да­вець Ми­ко­ла Сла­вин­ський. Він прой­шов ґрун­тов­ну тер­нис­ту жур­на­ліст­ську шко­лу і ви­ріс у ці­ка­во­го гли­бо­ко­го пись­мен­ни­ка, який спо­ві­дує світ­ло і доб­ро.
На­зви йо­го кни­жок крас­но­мов­но свід­чать про сут­ність йо­го на­ту­ри: «Клю­чі до за­по­віт­но­го», «Зу­пи­ни ме­не, Гос­по­ди», «За­ча­ро­ва­не ко­ло ко­хан­ня», «Сріб­не ди­во», «Мо­люсь, то­му і ві­рую...», «Сві­то­ва вдо­ва», «Тай­но­пис ми­ті»...

Миколі Славинському притаманна дивовижна увага до людини — у творах і повсякденному житті (хто в теперішній гонитві за здобутками, добробутом, славою може цим похвалитися?). Чуйний, уважний і доброзичливий, він не шкодує часу і душі на дружнє спілкування й підтримку колег чи просто людей, які запали йому в серце.
У «колекції його пам’яті» збереглася безліч зустрічей з корифеями української літератури, і ті зустрічі огорнуті щемом із тепла і доброти.

Май­же рік то­му ре­жи­сер Ан­фі­са Ко­лен­ко ра­зом з ак­то­ра­ми-од­но­дум­ця­ми пред­ста­ви­ла на суд ки­їв­ської пуб­лі­ки фі­ло­соф­ську ко­ме­дію «Жін­ка на міль­йон». Од­ра­зу пі­сля прем­єри ста­ло зро­зу­мі­ло, що в Ки­єві на­ро­див­ся ще один са­мо­бут­ній твор­чий ко­лек­тив. А не­що­дав­но но­ва їх­ня ро­бо­та екс­цен­трич­на ко­ме­дія «Щас­ли­вий гор­бань» по­пов­ни­ла ре­пер­ту­ар Ма­лої сце­ни На­ціо­наль­но­го па­ла­цу мис­тецтв «Ук­раї­на».

«Щасливий горбань» — це друге звернення режисера та акторів до італійської драматургії неореалізму, яскравими представниками якої є брати Едуардо та Пеппіно де Філіппо. Ексцентрична манера гри стала своєрідним випробуванням для акторів, оскільки, як і театр абсурду, вимагає цілковитої віри в ті обставини, які доводиться переживати на сцені. А органічне та емоційне відтворення калейдоскопу подій на сцені так, як би вони розгорталися на наших очах у реальному житті, — завдання чи не найскладніше. Репетиційний період тривав протягом трьох місяців, але, окрім спільних репетицій у залі, кожен актор наодинці не полишав роботу над своїм образом та усвідомленням вчинків своїх героїв у контексті навколишніх подій.

У квіт­ні по­точ­но­го ро­ку про­ект USAID «Аг­ро­Ін­вест» про­вів своє чер­го­ве со­ціо­ло­гіч­не до­слі­джен­ня що­до пи­тань, по­вяза­них з орен­дою зе­мель сіль­сько­гос­по­дар­сько­го при­зна­чен­ня. Та­ка по­си­ле­на ува­га до них не­ви­пад­ко­ва. На сьо­го­дні зе­мель­на орен­да за­ли­шає­ть­ся про­від­ни­м на­прям­ком у сфе­рі зе­мель­них від­но­син, що скла­ли­ся в Ук­раї­ні.
Про ре­зуль­та­ти та осо­б­ли­во­сті до­слі­джен­ня роз­по­ві­дає фа­хі­вець з аг­рар­ної по­лі­ти­ки про­ек­ту USAID «Аг­ро­Ін­вест» Олек­сандр Му­ляр.

— Чому проект USAID «АгроІнвест» присвятив своє нове дослідження проблемам земельної оренди та на чому була зосереджена його особлива увага?
— Як відомо, в Україні сільськогосподарську землю для виробництва товарної сільськогосподарської продукції виробники використовують здебільшого на основі договорів оренди земельних ділянок. Згідно з даними опитування власників земельних паїв, проведеного проектом USAID «АгроІнвест» у листопаді-грудні 2012 року, майже 80% власників сільськогосподарських земель здають свої земельні ділянки в оренду сільськогосподарським підприємствам.