Відтоді багато води спливло в Дніпрі, і пригадався мені той випадок зовсім недавно, коли в одному з телевипусків «Новин» оприлюднили список загиблих десантників сумнозвісного Іл-76, збитого терористами над Луганським аеропортом.
Євген Рєзніков, Сергій Лісний, Олег Коренченко, Ростислав Проньков, Ігор Токаренко, Віталій Бахур, Сергій Кучерявий, Андрій Шульга, Валерій Алтунін — ось далеко не повний список тих, хто ціною своїх життів намагався врятувати свою землю від північного супостата. Вони були різними за політичними переконаннями, уподобаннями, кожен мав свого кумира і, мабуть, по-різному бачив майбутнє України.
Проте була одна обставина, яка об’єднувала їх усіх: всі вони були молодими людьми. Принаймні більшість. Про таких у подібних випадках кажуть: їм би жити та жити. Та не судилося. Того ж дня загинули також чотири прикордонники і два військовослужбовці ЗС, яких підло із засідки розстріляли бойовики-терористи.
Відверто кажучи, до недавнього часу до сучасної української молоді багато хто ставився досить іронічно, мовляв, немає в ній того морального стрижня, що був у їхніх дідів та батьків, який допоміг старшому поколінню здолати фашизм і цим самим захистити свою Батьківщину.
Українці старшого покоління, принаймні значна їх частина, бачили у своїх молодих співвітчизниках лише таких собі лобуряк, яким тільки розваги та гроші на умі.
Але той же Майдан, теперішня російська навала переконливо доводять, що це не зовсім так, адже на шляху покидьків-розкрадачів національних багатств, «орлів Захарченка» (які холоднокровно розстрілювали мирних громадян), а згодом і терористів-найманців стали насамперед молоді люди, з яких багато хто народився і виріс уже в незалежній Україні. Так, вони не були святими, але ж святі, як зауважив один політик, в іншому місці перебувають. Та і хто з нас узагалі безгрішний?
Ми вшановуємо пам’ять полеглих у роки Другої світової війни, правда, політики полюбляють піаритися на цьому. Бог їм суддя. Мова про інше. Більшість вояків 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які були на борту Іл-76, як і їхні діди та прадіди у грізному 1941-му, теж пішли боронити рідну землю за покликом серця. За словами керівника штабу національного захисту Дніпропетровської області Юрія Берези, у літаку перебувало чимало добровольців, які, не чекаючи повісток, самі прийшли до військових комісаріатів із проханням призвати їх до війська.
Героїзм українського воїнства на східних рубежах не те що вражає, а шокує: за словами координатора «Інформаційного спротиву» Дмитра Тимчука, є вже сотні прикладів, коли наші солдати, опинившись у складних ситуаціях, тримаються до останнього, не здаючись бойовикам-терористам.
Коли вони встигли вирости такими? Хто вклав у їхні молоді голови ті цінності, які не дозволяють їм чинити інакше? Адже незалежна держава Україна протягом усіх років свого існування та й суспільство самоусунулися від військово-патріотичної роботи, звівши її до фарсу. А зараз, будемо відверті, теж не надто опікується своїми захисниками, не зумівши і до цього часу забезпечити їх навіть елементарними засобами захисту!
Ситуація, що склалася, особисто мені нагадує перші роки війни, коли багато бійців та командирів стояли на смерть за кожен клаптик землі. Але...
При всій повазі до них не слід скидати з терезів той факт, що в багатьох випадках за їхніми спинами стояли так звані загороджувальні загони, які в разі відступу розстрілювали своїх побратимів. Нині за спинами їхніх нащадків немає ніяких карателів. Проте солдати знають, за що воюють. Ось тобі і меркантильність молоді!..
...Андрію Ткачуку (прізвище на прохання хлопця змінено) — 22 роки. Та, незважаючи на молодість, він донедавна керував приватним підприємством, де було 25 працівників. Мав пристойний заробіток, автомобіль і зводив власну хату в одному із сіл Вінниччини. Коли почалися події на Сході України, поїхав до військкомату, сказавши підлеглим, що «збирається на війну». Ті лише посміялися, мовляв, яка війна, коли потрібно працювати на себе.
А буквально через кілька днів показав їм повістку. Вони були шоковані почутим і побаченим. Тепер Андрій проходить службу у складі десантного підрозділу на Луганщині і вважає, що «недаремно їсть солдатський хліб», натякаючи на успіхи у виконанні бойового завдання.
— Найбільша цінність — людське життя, але я намагаюсь не думати про смерть, — каже він. — Хай краще гине оця вся погань, що прийшла до нас, як сарана на поля. Як сарану, я її нищу і нищитиму. І рука моя ще жодного разу не здригнулася... (Андрій — снайпер).
Знаючи цього хлопця не один рік, ніскільки не сумніваюсь у щирості його слів.
...Той вівторок, 20 травня, Валерій запам’ятає на все своє життя. Відділення 122-мм гаубиць (до його складу він перейшов незадовго до цього) несло бойове чергування на горі Карачун. Неподалік розташовувалися позиції інших воїнів-десантників. Мета — блокування бойовиків, якими кишіла прилегла місцевість і які періодично робили вилазки, завдаючи несподіваних ударів по наших підрозділах. Під час тієї вахти сержант Гундерук виконував роль снарядного — підносив до гармати снаряди і заряджав її ними.
— Яка природа чудова навкруги! — замріяно сказав сержант Руслан Ярош — товариш по відділенню.— Тут би пікніки влаштовувати, а не воювати...
Договорити не встиг: із «зеленки» по них відкрили вогонь. Спочатку з автоматів і кулеметів, а незабаром і з мінометів. Наші артилеристи, звісно, у боргу не залишилися, і буквально за хвилину у бік терористів полетіли снаряди. Вони, мабуть, досягли цілей, бо обстріл як раптово розпочався, так раптово і вщух. На жаль, Валерій зазнав важкого поранення: осколок міни пробив спину і зачепив печінку...
Після цього військовика відразу відправили на гвинтокрилі до Харківського військово-медичного клінічного центру, де його негайно прооперували, а звідтіля літаком «Віта» — до Києва.
З Валерієм ми зустрілись у Головному військово-медичному клінічному центрі МО України, де він проходив лікування. На запитання про здоров’я відповів, що «все гаразд», і почав розповідати про товаришів по службі. А ще — попросив допомогти... повернутись у свій підрозділ!
— Знаєте, після того, що я побачив на Сході України, місця у цивільному житті немає, — зізнався він. — Тож боюся, щоб не комісували, бо як я житиму без своїх друзів? Руслан Годлевський, Руслан Ярош, Сергій Мельниченко та багато інших солдатів і сержантів стали для мене рідними братами. Та й на офіцерів, чесно кажучи, пощастило, бо ставляться до нас дуже добре.
Коли в дитинстві і юності читав книги про минулу війну, то не вірилося, що на фронті люди стають рідними. Тепер переконався, що й таке буває.
Валерій мріє не лише повернутися до побратимів-десантників, а й перейти в інший підрозділ — розвідувальний або ж спецпризначення. Головне для нього — завершити розпочату справу.
До речі, Валерій Гундерук не був призваний військовим комісаріатом, а добровільно прийшов до нього і попросився направити до війська. Подібних прикладів можна навести чимало.
...На сьогодні загинуло понад 100 солдатів та офіцерів Збройних Сил України, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Служби безпеки України. Більшість із них — молоді люди. Пішовши з життя, ці хлопці назавжди залишилися молодими. Вони, як писав поет, полетіли у вічний вирій лебедями. Вічна їм пам’ять!
Сергій ЗЯТЬЄВ
