Збір­на Ук­раї­ни з фут­бо­лу на чем­піо­на­ті Єв­ро­пи у Фран­ції вста­но­ви­ла кіль­ка ан­ти­ре­кор­дів. Під­опіч­ні Ми­хай­ла Фо­мен­ка ста­ли пер­шою коман­дою, яка ви­ле­ті­ла з кон­ти­нен­таль­ної пер­шо­сті в но­во­му фор­ма­ті — з 24 збір­них ста­ла єди­ною, яка не ма­ла шан­сів про­дов­жи­ти ви­сту­пи ще піс­ля дру­го­го ту­ру, єди­ною, що не на­бра­ла жод­но­го оч­ка...

Ще й жодного гола не забили «синьожовті», також серед найгірших із п’ятьма пропущеними м’ячами опинилася й українська оборона, але за цим параметром сумнівну першість здобули росіяни з шістьма голами у воротах Акінфеєва.
Після зустрічі першого туру з німецькою збірною (0:2) все залишалося в руках збірної України. Як показує практика, для виходу до 1/8 фіналу в зустрічах із північноірландцями та поляками вистачило б чотирьох очок, але «синьожовті» зганьбилися вже в протистоянні з цілком посередньою британською командою.

ВОЛОДИМИРУ СТАДНИЧЕНКУ – 80

Че­рез два ро­ки (точ­ні­ше — 15 черв­ня 2018-го) га­зе­та «Де­мо­кра­тич­на Ук­раї­на» від­зна­ча­ти­ме 100-річ­чя ви­хо­ду пер­шо­го но­ме­ра. За пе­рі­од іс­ну­ван­ня ча­со­пи­су пост го­лов­но­го ре­дак­то­ра обі­йма­ли кіль­ка де­сят­ків осіб. Де­які іме­на увій­шли в іс­то­рію віт­чиз­ня­ної пре­си; ін­ші не за­ли­ши­ли по­міт­но­го слі­ду; тре­тіх, не дав­ши роз­кри­тись, при­бра­ла «за­ліз­на міт­ла» ста­лін­сько­го те­ро­ру кін­ця 30-х ро­ків...

На щастя, здрастує наш сучасник, колега і друг — Володимир Якович Стадниченко, який у ці дні святкує своє 80ліття. Йому судилося на собі відчути, як і без того важкий редакторський хрест стає ще вагомішим на зламі історичних епох.
Восени 1988го, коли Володимир Стадниченко очолив колектив тодішньої «Радянської України», перебудова вступала в завершальну, драматичну фазу.

29 ЧЕРВ­НЯ — 110 РО­КІВ ВІД ДНЯ НА­РО­ДЖЕН­НЯ ГЕ­НЕ­РА­ЛА АР­МІЇ ІВА­НА ЧЕР­НЯ­ХОВ­СЬКО­ГО

Жит­тя майбутнього ко­мандувача фронтом кіль­ка ра­зів ви­сі­ло на во­ло­си­ні: в 30-ті ро­ки ди­вом не зги­нув у ка­тів­нях НКВС як «во­рог на­ро­ду», в ро­ки вій­ни мог­ли вко­ро­ти­ти ві­ку не ли­ше во­ро­жі ку­лі, а й «смот­ря­щі» від Ста­лі­на. Він не бо­яв­ся всту­па­ти в су­пе­реч­ки не ли­ше з ни­ми, а й ви­щи­ми на­чаль­ни­ка­ми, осо­бли­во, ко­ли йшло­ся про жит­тя лю­дей.

Його славі заздрили генерали й маршали. І було чому! Адже серед командувачів фронтами не було 38річних генералів армії, двічі удостоєних звання Героя Радянського Союзу. У післявоєнний час ті ж заздрісники, для яких життя солдата нічого не вартувало, подейкували, що він був улюбленцем Сталіна. Можливо... Протилежне сьогодні важко довести. Але те, що став таким не завдяки особистій відданості і сліпому виконанню наказів Верховного головнокомандувача, доказів не потребує.

Наш спів­роз­мов­ник — Ге­рой Ук­раї­ни, ла­уре­ат На­ціо­наль­ної пре­мії іме­ні Т. Шев­чен­ка Юрій Муш­ке­тик — один із мо­гі­кан-пат­рі­ар­хів, жи­вих кла­си­ків ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри.
Про­за Юрія Муш­ке­ти­ка від­зна­чає­ть­ся ви­раз­ною мо­раль­но-етич­ною проб­ле­ма­ти­кою і спро­бою ав­то­ра знай­ти від­по­ві­ді на важ­ли­ві пи­тан­ня су­час­но­сті.
В усіх тво­рах Юрія Муш­ке­ти­ка прос­те­жую­ть­ся ха­рак­тер­ні озна­ки йо­го про­зи: зоб­ра­жен­ня ве­ли­чі і вод­но­час прос­то­ти ге­роя; по­каз бо­роть­би з бай­ду­жіс­тю; ав­тор­ське до­слі­джен­ня лю­ди­ни, яка но­сить кон­флікт у со­бі; по­каз здат­но­сті ге­роя звер­шу­ва­ти суд над со­бою; ут­вер­джен­ня єд­но­сті лю­ди­ни і сві­ту.