Згодом, здобувши авторитет та визнання, Ростислав Андрійович став головним редактором журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), друкував твори заборонених режимом письменників, зокрема Антонича і Гжицького, а також публіцистику.
У далеких 1970-х роках він відмовився бути «закритим цензором» праць українських дисидентів братів Горинів, В’ячеслава Чорновола, Ігоря та Ірини Калинців. Деякий час очолював Львівську організацію Спілки письменників України. Ростислав Братунь став співорганізатором створення у Львові, першого в тодішній Україні, клубу творчої молоді. згодом саме він стояв біля витоків об’єднання львівської інтелігенції — «Львівська бесіда». А наприкінці 1980-х років поет став натхненником чи «хрещеним батьком» «Товариства Лева».
Свого часу поет приятелював із Володимиром Івасюком, а їх творчий тандем дав українському народу такі легендарні пісні, як «День з тобою», «Незване моє кохання», «Перший сніг», «Білий серпанок», «Роки вже відшуміли», «Пісня про тебе», «Літо пізніх жоржин», «Передвістя», «Ватра», «Зустрічайте мене», «Юнацька балада» (присвячена пам’яті Миколи Шпака), «Вогні Львова», «Ноктюрн осіннього міста»...
Після смерті Володимира Івасюка Ростислав Братунь писав у спогадах: «Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор....» Не побоявшись, не зрадивши, не відступивши, саме Ростислав Братунь мовив перше печальне слово на похороні Івасюка у травні 1979 року — і це коштувало йому посади голови Львівської організації Спілки письменників та спокою до кінця життя.
1980 року, коли поет поїхав до Києва на вечір Павла Тичини, невідомі ледь не проломили йому голову (нанесли чотири удари кастетом)... На вечір Братунь так і не потрапив... Далі тривалий час поет ніде не працював, його не друкували (однак багато його віршів переклав російський поет Григорій Глазов, а Віталій Коротич допомагав видавати збірки в Росії)...
Співпрацював Ростислав Братунь і з Анатолієм Кос-Анатольським, Ігорем Білозіром та багатьма іншими славними композиторами...
У творчому доробку Ростислава Братуня є і збірки поезій: «Вересень» (1949 р.), «Пісня про волю» (1953 р.), «Вогонь» (1956 р.), «Я син України» (1958 р.), «Буйноцвіт» (1964 р.), «Ватра» (1966 р.), «Перехрестя» (1969 р.), «Вітрила моєї долі» (1971 р.), «Грані віку», «Одержимість» (1976 р.), «Пора любові», «Цвіт жоржини»; книжки, статті, памфлети: «Крапка без «і» (1959 р.), «Людина розправляє крила» (1961 р.), «Слово гніву» (1975 р.); лібрето опери А. Кос-Анатольського «Зарево» (1975 р.)...
Ростислав Братунь нагороджений орденами Дружби народів та «Знак Пошани».
У 1989 році поета було обрано делегатом ІІ з’їзду народних депутатів СРСР (перший демократичний депутат від Західного регіону України). Братунь відстоював українську національну символіку, а його позиція щодо незалежності України була категоричною: «А Україна буде вільною!» (ці слова він сказав Михайлу Горбачову).
Поет був одним із тих, хто гаряче підтримав боротьбу Литви за незалежність (литовці, до речі, віддячили за підтримку: коли у Ростислава Андрійовича виникли серйозні проблеми із серцем, коронарне шунтування йому зробили саме у Вільнюсі, причому безплатно і терміново: «Ця людина стільки зробила для незалежності Литви, що всі витрати ми беремо на себе»). Ростислав Братунь піднімав наш прапор на флагмані українського флоту — «Гетьмані Сагайдачному».
У щасливому шлюбі Неоніла Миколаївна (донька поета-партизана Миколи Шпака) та Ростислав Андрійович прожили 51 рік. Про їхні зустрічі і кохання Братунь написав багато поезій, але шедевром українського романсу стали саме «Білі троянди», які поклав на музику А. Кос-Анатольський, — цими квітами поет осипав колись на вокзалі свою кохану, проводжаючи її до Києва.
У вічність поет відійшов 8 березня 1995 року... З того часу в його помешканні всі годинники показують однаковий час: 3:20 — поет помер, і годинники зупинилися... Відтоді у великій кімнаті стоять і три засохлих букетики конвалій (для дружини, доньки й онучки), що їх приніс поет в останній день свого життя любим жінкам...
Цікавий факт з уст дружини поета Неоніли Миколаївни: «Якийсь дивний збіг обставин. Йому стало погано, а подзвонити не було як — не працював телефон (пізніше з’ясувалося, що був обрізаний дріт). Дочка тоді мешкала недалеко, і я побігла до неї, аби викликати швидку, яка їхала аж чотири години. Коли ж приїхала, лікарі навіть кардіографа не мали. Констатували: серце. Зробили укол і поїхали. І чомусь не лишили нам на столі ампул, як це має бути.
А перед самою смертю Ростислав Андрійович раптом сказав: «Мене отруїли». Хто тепер що з’ясує?.. Коли його ховали, за труною йшли кілька рядів міліціонерів. Очевидно, побоювалися чогось. До речі, литовські лікарі, які запрошували Братуня на огляд після операції, були впевнені, що він мав довго жити, бо сама операція і післяопераційний період пройшли нормально...»
У день похорону поета у Православній церкві Київського патріархату вперше зійшлися представники всіх конфесій, яких він об’єднав своєю смертю, що для Львова 1995 року було справді непересічною подією. Поховано Ростислава Братуня на Личаківському цвинтарі. Пам’ятник поету та меморіальну дошку на будинку зробив Еммануїл Мисько. На превеликий жаль, і досі у Львові немає вулиці Ростислава Братуня, хоча він був справжнім співцем Львова, певним символом епохи в історії міста...

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ