Згадувана еліта — це спадкоємці Кемаля Ататюрка, засновника Турецької Республіки, який переконанням, а неодноразово і силою нав’язував західні зразки суспільству. Це діялося під гаслами модернізації і прогресу силою армії, яка стала своєрідним хранителем кемалістської ідеології.
Перелом відбувся у 80-х роках, коли влада, побоюючись посилення лівацьких рухів, постановила врівноважити їхні впливи допуском у публічну сферу побожних і консервативних турків. Другим переломом виявилася вимушена лібералізація економіки через провал моделі центрального планування. Найбільшими бенефіціантами перелому стали тисячі дрібних підприємців, так званих анатолійських тигрів, які, збагатившись, почали висувати політичні претензії. Їхнє незадоволення використав якраз Ердоган.
Його партія повернула голос мільйонам турків, які почувалися громадянами другої категорії, а раніше політично взагалі не існували. Він був одним із них, мав скромний початок, ще дитиною мусив працювати. Коли він починав як політик, то потерпав від зневаги старої еліти. Але одночасно говорив своїм прихильникам, що мають свою гідність, що це також їхня країна.
Він обіцяв їм добробут і дотримав слова. «Тигри з Анатолії» скористалися частковим відкриттям європейських ринків. Ще більшу економічну вигоду дало зближення з арабськими країнами. За неповні десять років Туреччина стала найбільшим експортером і інвестором у регіоні. ВВП країни зріс у три рази, і принагідно Туреччина залишається єдиною державою в Європі, у якій нерівності у доходах за останні роки зменшилися завдяки соціальним трансфертам і дружнім до уряду корпораціям.
Коли з’явилися перші звинувачення влади у корупції і непотизмі, на прихильників турецького прем’єра це не справило жодного враження. Нехай крадуть, важливо, щоб ефективно управляли — твердили вони. Виникла навіть суперечка прихильників Ердогана (авторитарний, зате ефективний) і людей із найближчого оточення (він ефективний, бо авторитарний).
Нині на мітингах Ердоган простягає руки до натовпів, поздоровляє, кладе долоні на серце і критикує турків за те, як вони живуть. Ердоган називає любителів міцних напоїв алкоголіками, а від кожного подружжя вимагає, принаймні, трьох дітей. «Твіттер» — це загроза, а ті, хто чинять опір будівництву автострад, повинні мешкати в лісі. Він упевнений, що аборт — це вбивство і все частіше говорить про заборону кесаревих розтинів.
Натомість люди, які покинули Ердогана, вважають, що в оточенні президента відсутня самокритика.
У більшості його прихильників нема з цим проблем, бо вони самі визнають подібні цінності або взагалі цього не помічають. У Туреччині виникла своєрідна паралельна держава: коли виявилося, що старі офіційні структури (медіа, культура, бізнес) нелегко піддаються ісламізації, прості турки створили власні.
Цей турецький альтернативний обіг передовсім має власні медіа. Коли, наприклад, в минулому році бунтував Стамбул і кілька інших міст після скандалу навколо парку Гезі, а міжнародне видання CNN стежило за зіткненнями в режимі онлайн, CNN Turk транслювала кулінарні і туристичні програми.
Навколо Ердогана виникла ціла мережа фірм, якими управляли побожні керівники. Вони співпрацюють між собою без зайвих фінансових гарантій, а багатомільйонні трансакції проводяться «на слово», без договорів і юристів. До того ж вони гріються біля державного бюджету, виграючи урядові контракти, за що віддячують щедрими внесками у виборчий фонд ПСР.
Говорячи словами Фаріда Закаріа, Ердоган вміє ефективно ідентифікувати народну волю і її реалізовувати. І продовжує вважати, що тільки він і його партія насправді представляють народ, а політичні противники, передовсім «сироти Ататюрка», представляють когось іншого.
Така позиція випливає з дуже сумнівного положення, що існує якийсь єдиний народ, котрий має спільну волю, спрямовану на спільне добро, і лідер зможе її сформулювати. Однак він виступає не тільки проти старих еліт, але й проти лібералізму і плюралізму. В результаті Ердоган поділив суспільство на патріотів і зрадників. Під час останньої кампанії Ердоган навіть дозволив собі висловлювання, що «ті, хто залишиться нейтральним, будуть усунуті».
Одночасно він вважає себе жертвою, а це вже маккіавелістський прийом, особливо після виграних трьох парламентських виборів і останніх президентських. Всюди бачить змови і впливи чужих сил. Знаменита справа Ергенекому — організації, яку утворили головним чином військові фанатики Ататюрка, котрі хотіли усунути уряд, дозволила йому остаточно розправитись із впливами військових. Коли забракло змовників у мундирах, підозри було спрямовано проти харизматичного духовного лідера Фетхулаха Гюлена і його нібито всесильної мережі громад.
Ердогану вдався винятковий хід — з одного боку, як принциповий популіст після приходу до влади ментально залишився в опозиції, а з іншого — як лідер і (у його розумінні) єдиний виразник волі народу делегітимізував опозицію до своєї влади. Тому хто б не був проти лідера, той проти народу. Коли весною цього року ПСР обрала Ердогана, тоді ще прем’єра, кандидатом на президентських виборах, той сказав: «Ми є народом. Ким є ви?»
Для Ердогана релігія стала інструментом щоденної політики, а це у такому суспільстві і неефективно, й небезпечно. Ердоган не фундаменталіст і не посилається при кожній нагоді на Божі закони. Ця нова ісламська ідентичність не тільки виключає, наприклад, алавітів (приблизно 25% суспільства), але виходить за межі країни, будуючи зв’язки з усіма мусульманами і одночасно руйнуючи турецьку національну ідентичність.
У політиці нема автоматизму, історія не повторюється буквально, особливо у таких культурно далеких суспільствах, як турецьке і європейське. Про це пише, зокрема, професор Прінстонського університету Ян-Вернер Мюллер у виданій у минулому році книжці Contesting Democracy. Врешті, якщо лише одна партія дійсно представляє народ, а інші лише вдають, то, за цією логікою, держава — переконує Мюллер — мусить стати інструментом цієї партії, тобто народу.
Ердогану і це вдалося. Він править країною, у якій — за західними теоріями — все більше грошей і все менше свободи. При повній згоді більшості громадян.
Євген ПЕТРЕНКО