Там їх зустріли зі здивуванням: бійці, звиклі, здавалось би, до усього, не могли повірити, що в їхні ряди влилася, як вони жартували, ціла родина вчених. Сподівалися, що Світлана — тендітна жінка — перебуватиме в штабі, де матиме справу з паперами. Помилилися: разом із чоловіком вона не лише увійшла до бойового розрахунку зенітної установки, а й стала його командиром!..
Правда, щоб ця зброя, яка десятки років перебувала на складі «НЗ», запрацювала, подружжю довелося мобілізувати всі свої технічні знання.
— Пекреглядаючи старі військові фільми, особливо «А зорі тут тихі», не вірила у реальність того, що бачила, — зізнається Світлана. — Та потрапивши на війну, зрозуміла: любов до Вітчизни і ненависть до її ворогів неабияк допомагають за будь-яких екстремальних ситуацій.
Саме ці риси, переконана жінка, допомогли їй вижити, коли разом з іншими вояками звільняла від сепаратистів населені пункти, зокрема селище Хрящувате. Незважаючи на ту обставину, що Сергій і Світлана входили до одного розрахунку, бути постійно поруч не завжди випадало: війна є війна. До того ж Світлана виконувала ще й обов’язки санінструктора, надаючи допомогу пораненим під кинджальним вогнем ворога, за потреби супроводжувала їх до військового госпіталю.
На війні всім важко. І страшно. Це визнають навіть міцні, фізично загартовані чоловіки, які не раз заглядали смерті в очі. А що вже казати про жінку?
— Знаєте, коли потрапляли під обстріли, ніколи було страшитись, — зізнається Світлана Бевз.. — В такі хвилини думаєш, як допомогти побратимам, як, врешті-решт, самій не загинути. Страшно потім стає. Та найважчі, найстрашніші хвилини ті, коли на твоїх очах гинуть твої друзі, які, ризикуючи власними життями, прикривали тебе і, можливо, не раз рятували життя. А ти нічого не можеш вдіяти. Вовком хочеться вити!
«Немає нічого жахливішого на білому світі, аніж смерть твоєї дитини», — сказав давньоримський філософ Сенека. Сергій Бурбело і Світлана Бевз пройшли через це горе: рік тому пішла з життя їхня донька — 15-річна Саша.
— Вона була напрочуд обдарованою дівчинкою, — приєднується до розмови батько Сергій. — Писала вірші, оповідання, казки, неодноразово перемагала в різноманітних літературних конкурсах. Ми, до речі, взяли із собою кілька її збірників, подарувавши їх бійцям. Не повірите, але люди, життя яких могло обірватися будь-якої миті і яким, здавалося, не до сантиментів, плакали, гортаючи ці книжечки.
Знаєте, всі ми під Богом ходимо. І ми вдячні, що він зберіг нам життя. Проте я також вважаю, що вижити на війні нам допомогла і Саша, яка стала нашим ангелом-хранителем: були такі ситуації, коли вже прощалися з життям, але не отримували навіть подряпини. У мене одне пояснення цього: нас оберігала донька-ангел, знаходячись десь поблизу...
Нині Світлана і Сергій повернулися до мирної праці. Із собою привезли вірного друга — вівчарку Баді, яка допомагала айдарівцям у розмінуванні звільненої території. Розставатись із нею було дуже важко, і подружжя взяло Баді на Вінниччину, чому вона, судячи з її реакції, неабияк зраділа: мабуть, і собаці захотілося мирного життя...
Сергій і Світлана продовжують підтримувати тісний зв’язок з «Айдаром»: незабаром планують знову вирушити на схід. І не з пустими руками, а повезуть бійцям теплі речі, продукти харчування, зібрані колегами.
На запитання, чи не шкодують, що довелося воювати і чи готові знову взяти до рук зброю, відповідають, усміхаючись:
— Якщо виникне така необхідність, то чому б і ні?..

Сергій ЗЯТЬЄВ