Однак у цьому питанні спостерігається жорсткий розподіл країн — членів Євросоюзу на «старі» і «нові».
Одним із мотивів британських політичних еліт організувати вихід з Євросоюзу було небажання долучатися до квотного принципу поділу мігрантів. Велика Британія з великими складнощами перетравлює міграційні потоки з колишніх британських колоній. Тому у більшості британців немає великого бажання у цьому питанні ще демонструвати солідарність з Євросоюзом.
У свою чергу, Франція і Німеччина закликають передусім країни «Вишеградського блоку» (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) лібералізувати свою міграційну політику. Але кожна з цих держав виступає проти квотного принципу розподілу мігрантів.
У передчутті проблем із розподілом біженців, які прибули до багатих країн Євросоюзу впродовж 2015–2019 років, політики країн Євросоюзу закликають Туреччину залишатися «фільтром» для мігрантів із країн Близького Сходу. Турецький президент Реджеп Ердоган виставив високу ціну такого курсу. Він вимагає повноцінного відновлення переговорів про вступ Туреччини до Євросоюзу, безумовне фінансування таборів для біженців на території Туреччини, пом’якшення критики специфічного внутрішньополітичного курсу Ердогана.
Але найбільше міграційних проблем Євросоюз має на північноафриканському напрямку. Лівія з 2011 року залишається «чорним ходом» із Середземного моря до Італії і далі в Європу. Найгірше, що ніяких перспектив стабілізації становища в охопленій громадянською війною Лівії немає. Тому саме середземноморсько-північноафриканський напрямок міграційних потоків залишається найбільш проблемним для Євросоюзу.
Європейські ультраправі політичні сили наполягають на жорсткішому курсі щодо емігрантів та закликають Євросоюз орієнтуватися на практику міграційної політики президента США Дональда Трампа. Правда, успіхи його міграційної політики залишаються предметом гострих суперечок з опозиційними демократами. Останні намагаються заблокувати проект побудови прикордонної стіни на американсько-мексиканському кордоні.
Проте Трамп у цьому питанні послідовно виконує свої передвиборчі обіцянки 2016 року. Це створює помітну напругу у відносинах між Трампом та іспаномовними громадянами США. Але Дональд Трамп переконаний, що він має створювати робочі місця для самих американців, а не для дешевих гастарбайтерів із латиноамериканських країн.
Міграційна політика Трампа перекриває умовний соціальний клапан, який давав можливість «збувати» або витискати соціально незадоволених із латиноамериканських країн до багатих Сполучених Штатів Америки. Тепер ці бідняки представлені увазі власних урядів.
Це загрожує соціальною дестабілізацією у більшості латиноамериканських країн. Загалом нове «велике переселення народів» провокує зміни ліберального політичного курсу у багатих країнах Заходу та провокує черговий виток кризи процесу глобалізації.