Тільки сюди приїжджають найвпливовіші політики і експерти з усіх континентів, щоб протягом трьох днів аналізувати європейські, трансатлантичні і світові теми. Мюнхен — це не тільки подія, це — своєрідна інституція.
Майже на кожній панелі у Мюнхені було чути жалі за втраченим порядком. Багатосторонні консультації, передбачуваність Америки, діалог із Росією, business as usual із Китаєм — це звучить як пакет неможливих нині побажань.
Промова колишнього віце-президента США Джо Байдена була красивою, ностальгічною і піднесеною, моментами навіть зворушливою. Але навіть асоційований із демократами (і напевно, не прихильник Трампа) політолог Ян Бреммер написав, що віра у повернення американського лідерства у світі є ілюзією.
Повернення до старих правил нема. А правда є такою, що у світі послаблених правил і зруйнованого порядку найкраще почуваються ті, хто незалежно від ситуації володіє реальною силою — не тільки військовою.
Тому найбільш вільно почувалися на мюнхенській сцені представники світових потуг: США, Китаю, Росії і Німеччини, тоді як інші учасники зустрічі головним чином висловлювали побоювання, що світ, який дав їм почуття безпеки, здається, зникає.
Тримаймося того, що знаємо, бо нічого іншого не маємо — це здається сучасним рецептом виживання. Тому сприйняття нових ідей або старих, тільки у новій обгортці, залежало від того, хто їх проголошував.
У результаті присутні отримали все те саме, що вже добре знають. Від передбачуваного сценарію найбільше відійшли американці. Віце-президент США Майк Пенс переконував, що американці не відступлять з Європи, але Європа має більше платити за оборону і краще усунути Huawei зі своїх мереж. Віце-президент повторив також відомий заклик до Європи відмовитися від атомного договору з Іраном.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров звинуватив НАТО у порушенні міжнародного права і переконував, що українські моряки у Керченській протоці самі собі винні, що їх затримали росіяни.
Заступник міністра Дмитро Рябков заперечував, ніби Росія порушила договір РМСД, бо, на його думку, це роблять американці.
Представник комуністичного Китаю Ян Цзечі заохочував Європу до партнерства, бізнесу і збереження вільної торгівлі, але відмовився вступати у багатосторонній договір про обмеження ракетного озброєння.
Канцлер Ангела Меркель, з одного боку, співчувала всьому світу, а з іншого — закидала Трампу мита на німецькі автомобілі, вироблені в США, і захищала співпрацю з Росією у будівництві «Норд Стрім 2».
Генсек НАТО Єнс Столтенберг переконував, що від президента Трампа чує лише милі слова. Німецький міністр закордонних справ Хайко Маас закликав Європу перетворити свій економічний потенціал на геополітичний, а очільниця дипломатії ЄС пропонувала спільноті стати «постачальником безпеки».
Змагання за більшу підтримку виграла з перевагою Меркель, яка після десятиріч перебування при владі дуже природно почувається на політичній сцені. Може, вона і завершує кар’єру, але продовжує викликати захоплення.
Найцікавіше завжди, однак, є те, що діється поза сценою. У Мюнхен прилетіла рекордно велика делегація із США — приблизно 50 конгресменів і сенаторів. Провідну роль грали два віце-президенти: нинішній Майк Пенс і колишній Джо Байден. Але найбільше увага була зосереджена на постаті номер два в американській політиці — лідерці демократичної більшості у палаті представників Ненсі Пелозі.
Організаторам конференції не вдалося переконати її до участі у відкритих дебатах, але черга на зустріч із нею за зачиненими дверима була досить довга. Саме такими розмовами знаменитий Мюнхен, а господарі вміють подбати про те, щоб ніхто небажаний не побачив, хто з ким і коли домовляється.
Для тих, хто ще вірить у повернення до стабільності і передбачуваності за правління нинішньої американської команди, надихаючим був виступ сенатора Ліндсі Грехема: не турбуйтеся про Америку — ми тут, бо нам залежить на цьому.
Грехем продовжує виконувати роль лідера трансатлантичного діалогу після свого померлого друга і політичного вчителя Джона Маккейна, але презентує ту частину Республіканської партії, яка вже — або тільки на даний час — не визначає напрямків політики США.
Мусимо сказати про загальний висновок: у Мюнхені укотре світ побачив тих самих осіб, обличчя і прізвища яких відомі десятиліттями. Щоправда, заслужені і визнані, але вони ближчі до світу минулого і сьогоднішнього, ніж до майбутнього.
Мюнхенська конференція пишається організацією форуму молодих лідерів, але їхня роль під час головних дебатів зводилася щонайбільше до того, щоб ставити запитання. Незважаючи на наголошенні ролі жінок, на конференції була лише одна панель, організована у головній залі конференції, яка давала жінкам перевагу голосів, — це панель про клімат.
У результаті у Мюнхені лише посередньо можна було дізнатися, що думають про світ покоління і соціальні групи, які вже зараз приходять до влади — навіть якщо не засідають в урядах, то через свої виборчі рішення, споживацькі настрої, бізнес чи суспільні медіа.
Згадуваний уже Ян Бреммер написав, що однією з проблем відірваності мюнхенської дискусії від реальності був факт, що дискусію вели переважно білі чоловіки після 60-річного віку. Запитання: чи крім вузького кола зацікавлених журналістів і експертів їх ще хтось слухає?

Петро ПЕТРІВ