Саме цей курс подається як приклад «особливого шляху російського історичного розвитку». Сурков як автор концепції «російської керованої суверенної демократії» у новій програмній статті доводить, що «держава Путіна» має таке саме глибоке історичне коріння, як «держава Івана Грозного», або «держава Петра Великого», або «держава більшовиків».
З точки зору Суркова фундамент імперії становить так званий «глибинний народ», який готовий відгукнутися на будь-які імперські політичні зусилля. Але навіть у цій статті визнається, що ключовою проблемою є збереження функціональної спроможності «держави Путіна» за умов падіння рівня довіри до владних органів.
Фактично в середовищі російської еліти триває негласна дискусія між прихильниками одержавлення національної економіки, яка перебуває в умовах економічних санкцій, та залишками ліберальної команди.
«Державники» пропонують перетворити російську економіку на аналог закритої зовнішньому впливу радянську економіку, але, можливо, з вкрапленнями китайського ринкового капіталізму.
У цьому сенсі «державники» вітають кожну нову хвилю санкцій, які дають можливість відродити виробництво в Росії. Проблема тільки у тому, що за умов глобалізації бути вільним від позитивних та негативних наслідків процесу глобалізації неможливо. Тому відкритим залишається питання ступеня вразливості російської економіки західним санкціям.
Не вдалося запровадити обмеження на експорт російських енергоносіїв, але анонсовані нові економічні санкції від США, зокрема, передбачають можливу заборону на купівлю російських державних і приватних боргів. Ізоляція російської економіки від іноземних інвестицій негативно впливає й на стратегічний енергетичний сектор.
М’який «альтернативний варіант» дій висувають російські економісти-ліберали. Вони пропонують мінімізувати державні соціальні зобов’язання, без чого нібито неможливим є економічне зростання. Але зазначений «ліберальний варіант» не має надійної політичної підтримки у Кремлі.
Минулорічне запровадження пенсійної реформи вже коштувало особисто Володимиру Путіну рейтингу. Тому обвальне скорочення соціальних зобов’язань держави може спровокувати стрімке падіння довіри до влади та у найгірших для Кремля варіантах призвести до зміни правлячого режиму.
Путін продовжує відкладати «до останнього» моменту рішення щодо обрання «державницького» або «ліберального» варіантів розвитку. Поки що обидва табори «стримують» один одного, залишаючи Путіну роль «арбітра». Власне, у цій ролі він укотре виступив зі щорічним посланням, тези якого залишаються дуже далекими від повсякденного життя «глибинного народу».