Останні 20 років після завершення холодної війни Китай реалізує стратегію проникнення на ринки африканських країн.
Китайська перевага у цьому процесі полягає в абсолютній прагматичності, відсутності ідеологічного супроводу «поширення демократії» та прав людини, яких намагаються дотримуватися в Африці США і Євросоюз.
За останні роки Китай домігся створити свої опорні бази в африканських країнах, які мають вихід на узбережжя Індійського океану. Зокрема, китайці створили свою першу офіційну військову базу за кордоном у державі Джибуті.
Пекін вибудовує систему безпеки морського шляху через Червоне море в Індійський океан. Ключовим форпостом Китаю є Судан і Дарфур.
Росія намагається виконувати роль китайського субпідрядника в Африці: йдеться насамперед про ЦентральноАфриканську Республіку. Цей регіон є цікавим з точки зору простору для нелегальної міграції з Африки в Європу, а також у контексті важливих покладів кольорових металів — золота, урану.
Натомість Євросоюз намагається контролювати ці потоки через свою військову присутність у сусідній до ЦентральноАфриканської Республіки державі Малі.
Також російські приватні військові компанії намагаються впливати на ситуацію в послабленій громадянською війною Лівії.
На відміну від адміністрації президента Барака Обами, яка намагалася проводити активну політику в Африці, адміністрація президента Дональда Трампа відклала американську стратегію в Африці на віддалені позиції в ієрархії інтересів. Африка фактично опинилася на периферії навіть американськокитайського конкурентного протистояння.
Китай демонструє готовність обміняти свій вплив у Венесуелі на визнання американцями китайського впливу у Східній Африці.
Це стратегічно важливо з точки зору китайського варіанта глобалізації, який полягає в ідеї «великої єдності центру і периферії» та створення під китайською гегемонією «співтовариства народів єдиної долі людства».