Впродовж 2011–2016 років на території Сирії не залишилося жодної етнічної або релігійної групи, яка не була б втягнута у конфлікт. Ситуація війни всіх проти всіх буде навіть простим поясненням того, що відбувається.
По-перше, між собою воюють загони колишньої офіційної сирійської армії президента Башара Асада, які від 30 вересня 2015 року отримали військово-повітряну підтримку від російських військово-космічних сил, а також загони розрізненої за політичними орієнтирами сирійської опозиції.
Одні загони цієї опозиції виступають за світську демократичну Сирію після усунення від влади Башара Асада. Але інші загони воюють за відокремлення своїх анклавів від такої Сирії, як роблять це сирійські курди.
На терористичному боці протистояння залишаються ізгої з «Ісламської держави Іраку і Леванту» та «Фронту ан-Нусра», який вважається сирійським відгалуженням сумнозвісної «Аль-Каїди». Що цікаво, прихильники «Фронту ан-Нусра» дотримуються більш поміркованого радикального ісламу, позаяк їх де-факто підтримує Саудівська Аравія.
Натомість загони «Ісламської держави» залишаються яскравим прикладом глобалізованого варіанта суперрадикального ісламу. Вони вважають навіть «Аль-Каїду» зрадниками справжнього ісламу та виступають за «Всесвітній халіфат». Зрозуміло, що такі претензії не влаштовують навіть Саудівську Аравію, не кажучи вже про Туреччину.
«Ісламська держава» примудряється з максимальною вигодою для себе використовувати кон’юнктуру, яка складається на фронтах сирійської війни та навколо неї у дипломатичному світі. Не є таємницею, що об’єднання військових потенціалів Башара Асада, опозиційних загонів та сирійських курдів за нейтралітету «Фронту ан-Нусра» гарантувало б військовий розгром «Ісламської держави» навіть без російських бомбувань. Але такий союз неможливий, зважаючи на діаметральні інтереси його гіпотетичних учасників.
Чимало аналітиків вважають, що згода Барака Обами на припинення вогню та домовленість з Путіним обумовлена бажанням до президентських виборів у США в листопаді поточного року пом’якшити сирійську проблему. Ідеальним варіантом для Обами була б фактична домовленість у Женеві про створення перехідного уряду Сирії без участі Башара Асада, який розгромив би «Ісламську державу» без російського втручання.
Такий сценарій дипломатичного врегулювання абсолютно не влаштовує Росію та Іран та є сумнівним для Туреччини, яка у такому випадку не отримує гарантій від створення курдської держави, і навіть Саудівської Аравії. Тому, на превеликий жаль, для мирних сирійців гордіїв вузол сирійської війни затягується все тугіше.
Баланс сил між її внутрішніми і зовнішніми учасниками є приблизно однаковим. Це робить спроби знаходження дипломатичного компромісу надто залежними від торгів щодо сумісних проблем, які стосуються інтересів кожного учасника конфлікту. Знадобиться багато раундів переговорів, аби такий компроміс був знайдений.

Андрій МАРТИНОВ