Опрацьовуючи і реалізуючи стратегії оперативної діяльності на Далекій Півночі, НАТО є одним із ключових гравців на регіональній політичній арені. Проте з огляду на свою нетипову структуру і характер стратегічних інтересів, ця організація діятиме інакше, ніж окремі державні суб’єкти, які концентрують свої зусилля в основному на спробах отримання контролю, а потім експлуатації регіональних природних багатств.

Умови і обставини
Під час холодної війни Арктика була серед найважливіших регіонів стратегічного протистояння між НАТО і Варшавським Договором. Особливо у контексті використання військової авіації та підводних човнів, здатних до транспортування балістичних ракет з атомними зарядами. Водночас, із завершенням холодної війни, значення Далекої Півночі з перспективи Північноатлантичного Союзу різко зменшилось. Частково це був наслідок зміни конфронтаційного характеру відносин «зі Сходом» і поява нових важливих просторів оперативної діяльності.
Проте останніми роками ситуація почала зазнавати діаметральних змін. Разом із потеплінням клімату на Далекій Півночі та зростанням геополітичного значення Арктики, Альянс почав знову відчувати роль, яку цей регіон може відігравати з перспективи трансатлантичної системи безпеки. Характер подій у регіоні та передбачувана еволюція викликають чітке і зрозуміле зацікавлення НАТО.
Існує багато мотивів зростаючої зацікавленості Альянсу Арктикою, адже цей регіон межує, а в багатьох випадках перекривається з регіоном відповідальності НАТО. Він включає фрагменти Північної Америки, Гренландії та Європи, які традиційно викликають зацікавлення Альянсу з огляду на факт поширення на них дії ВД.
Зростаюча зацікавленість Альянсу Далекою Північчю також зрозуміла з огляду на факт активності у цьому регіоні багатьох членів НАТО. Варто згадати, що серед восьми постійних членів Арктичної Ради п’ять одночасно належать до НАТО (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія і США). Тому зміна геополітичного статусу Арктики викликає велике зацікавлення з боку НАТО.
До того ж воно безпосередньо пов’язане з рішеннями згаданого ВД із 1949 року та його найважливішої частини, ст. 5. Вона відома, напевно, кожному, хто цікавиться політикою: це принцип військово-оборонної солідарності держав — членів Альянсу — надзвичайно важливий з точки зору активності окремих членів НАТО на Далекій Півночі. Попри мирний характер подій в Арктиці, будь-яка ескалація, зокрема у військовому контексті, може привести до необхідності використання механізмів, визначених у згаданій ст. 5 ВД. Нині такий сценарій розглядається лише у гіпотетичних категоріях, але його треба враховувати у контексті цілісного аналізу системи безпеки, в якій нині перебуває НАТО.
А з огляду на факт численного представництва держав Альянсу на Далекій Півночі, характер політичних подій у цьому регіоні також важливий з точки зору відносин між ними. Суперечність арктичних інтересів окремих держав може стати конфліктогенним чинником, який ускладнює стандартну співпрацю на решті театрів оперативної діяльності Альянсу. НАТО, у свою чергу, має усвідомлювати ризик виникнення таких ситуацій і не допускати їх у самому Альянсі шляхом постійного пошуку кінцевого консенсусу.
Не можна забувати, що зміна геополітичного статусу Арктики звертає на себе також увагу тих держав, які не є членами Альянсу, але залишаються у сфері його зацікавлень.
Ідеться, передовсім, про Росію та КНР. Значення першої з них, із точки зору НАТО, зрозуміле — як у контексті історичних передумов, так і її сучасної військово-політичної активності. Роль Росії додатково посилює її статус у політичній системі регіону (постійний член Арктичної Ради), а також політично-енергетичні амбіції і технологічний потенціал для реалізації цього статусу.
Роль Китаю в арктичних подіях відмінна від ролі держав так званої арктичної п’ятірки (А5), тобто Данії, Канади, Норвегії, Росії і США. Одначе значення цієї держави для майбутніх подій у регіоні неможливо переоцінити з огляду на статус зовнішнього суб’єкта, а також широкі можливості дій в Арктиці. Пекін може стати найближчими роками одним із головних провідників геополітичних змін на Далекій Півночі.

Цілі і прагнення
Визначення цілей можливої діяльності Альянсу на Далекій Півночі є складним завданням, бо ця організація не володіє жодною конкретною і прозорою стратегією таких дій. Це результат багаторічного перебування цього регіону у стані забуття. Ситуація почала змінюватися лише останнім часом. Сесія парламентських зборів НАТО у Люксембурзі 17–20 травня минулого року затвердила документ, у якому визначено арктичні інтереси Альянсу і можливі форми їх реалізації.
Основним завданням діяльності НАТО в регіоні є утримання його нинішнього статусу військової нейтральності. Після закінчення стратегічного суперництва часів холодної війни регіон не зазнавав значних оперативних змін, реалізованих арміями арктичних держав, окрім типово навчальних операцій та тестування нових бойових систем.
Збереження військового нейтрального статусу Арктики є основним мотивом діяльності НАТО в Арктиці. Це ключова умова не тільки утримання нинішнього статусу регіону, а й мінімізування ризику перетворення територіальних спорів у регіоні в агресивні дії. Ризик розгортання такого «чорного» сценарію на даний момент відносно низький, але в подальшій перспективі його виключати не можна. Основні дискусії і спори окремих арктичних держав ведуться навколо територіальних претензій (проблема експлуатації енергетичної сировини, рибних запасів, контролю за новими торговими шляхами чи отриманням додаткових політичних впливів).
Багато держав регіону володіють відносно потужним військовим потенціалом (навіть якщо дислокується поза регіоном) або веде інтенсивну розробку і експлуатацію нових сучасних бойових систем. Тому не можна виключати використання у майбутньому військового чинника як одного з інструментів реалізації ними своїх інтересів на Далекій Півночі.
Арктика, згідно з ВД, перебуває під політичною і військовою охороною НАТО. Спроба запобігти небажаному розвитку подій в Арктиці є ключовим завданням Альянсу. Такі дії можуть мати в цьому разі випереджувальний характер. Усвідомлюючи загрози, які можуть виникнути в майбутньому, НАТО має мінімізувати або нівелювати їх ще до моменту виникнення. Це забезпечить арктичним державам НАТО більшу свободу дій у регіоні для реалізації їх власних інтересів. Військово-політична підтримка Альянсу дозволить їм ефективніше використати їхні інструменти впливу невійськового характеру.
Ще однією метою діяльності Альянсу на Далекій Півночі може стати роль миротворчого суб’єкта. Згадані територіальні спори між окремими державами регіону можуть вести до загострення політичних відносин між їхнім керівництвом. А це, у свою чергу, може, хоч і не мусить, схилити їх до використання набагато гостріших інструментів, ніж політичні чи міжнародно-правові дії. Тоді НАТО як організація відносно безстороння, може здійснити спробу залагодження виниклих конфліктів.
Не без значення буде також роль НАТО як суб’єкта вирішення спорів між членами організації. Незважаючи на військовий союз між ними, такі держави, як Данія, Канада чи США ведуть між собою територіальні суперечки. Щоправда, їх головним проявом є політичні і міжнародно-правові дії, тому перетворення їх на військові малоймовірне. Одначе різниця інтересів та прагнення отримання стратегічної переваги над опонентом може ускладнити цим державам співпрацю в інших галузях, пов’язаних із зрозумілою міжнародною безпекою. Альянс має реагувати помірковано щодо таких ситуацій, мінімізуючи негативні наслідки нині гіпотетичних ситуацій.
НАТО може також використати нинішні геополітичні зміни в Арктиці для співпраці з третьою стороною. Якщо кооперація між державами — членами організації є постійним явищем і систематично інтенсифікується (зокрема, через багатосторонні військові маневри), то у контексті таких суб’єктів, як Росія чи КНР, вона є більше бажаною, ніж реалізованою.
Спільні загрози, які несе зміна геополітичного статусу цього регіону, можуть стати основою для поширення багатоаспектної співпраці між Альянсом і названими суб’єктами у формі військових маневрів, розробки механізмів кризового реагування чи політичного дискурсу на тему нової ролі Далекої Півночі у глобальній системі міжнародних відносин.
Діалог і кооперація тоді стануть одним з елементів дій, спрямованих на мінімалізацію загрози інтенсифікації територіальних спорів у регіоні. Це, у свою чергу, дозволить Альянсу реалізувати багато цілей одночасно, оскільки допоможе зберегти нейтральний статус регіону, уникнути ризику загострення територіальних спорів, ліквідувати потенційні загрози внутрішньої дестабілізації, а також зміцнити позиції НАТО як військового суб’єкта, налаштованого на мирне вирішення проблем міжнародної безпеки.

Інструменти
Відсутність певної стратегії НАТО в Арктиці ускладнює визначення відповідних інструментів такої діяльності: військова сила Північноатлантичного Союзу є лише частковою відповіддю на цю проблему. Так відбувається, оскільки насправді її утворюють національні армійські компоненти окремих держав (у тому числі арктичних), і саме вони в мирний час вирішують питання про їх використання. З огляду на це, одним із можливих методів реалізації ймовірних цілей діяльності НАТО в Арктиці є співпраця Альянсу, наприклад, у контексті спільних багатонаціональних морських маневрів, під час яких можуть вдосконалюватись уміння окремих суб’єктів до самостійного і колективного кризового реагування (SAR), пошукової діяльності чи посилення превентивної морської безпеки в регіоні.
Другим із можливих рішень, спрямованих на безпеку в регіоні, є розбудова рятувальних центрів уздовж запланованих до експлуатації морських шляхів. Співпраця при будівництві мережі подібних центрів, а також їх інтеграція у панрегіональний рятувальний центр спричиниться не тільки до збільшення якості SAR, а й дозволить розширити міждержавну співпрацю, долаючи тим, хоча б частково, взаємну недовіру через розбіжність стратегічних інтересів у регіоні.
У реалізації цих дій НАТО може використати багаторічний досвід координації рятувальних і пошукових систем різних країн-членів. Такого типу дії типові, приміром, для закордонних місій, здійснюваних Альянсом, у тому числі в Афганістані. Ця організація також може сформувати елементи регіональної системи зв’язку, використовуючи факт володіння багатьма арктичними державами подібними технологічними вирішеннями та великим досвідом у цій галузі.
НАТО може також використати свої можливості у встановленні загальнорегіональної системи зв’язку між арктичними державами для обміну ключовою, з точки зору реалізації морських операцій, інформацією між окремими державами.
Це рішення, що, природно, на нинішній час малореальне. Переважно через факт наявності в ньому національного чинника, як це виглядає з боку Росії. Навряд чи варто сподіватися, що російська сторона готова буде поділитися широким набором розвідувальних даних з рештою держав регіону, особливо тими, які вважаються членами «ворожого» військового союзу Заходу. Більше того, ефективна система обміну подібною інформацією вимагала б, принаймні, часткової уніфікації технічного облаштування, що становитиме чергову перешкоду, складну для подолання.

Перспективи
Значення ситуації на Далекій Півночі для трансатлантичної системи безпеки найближчими роками набиратиме ваги на форумах НАТО. Ця організація не в змозі буде належно використати свій потенціал в регіоні без розробки чіткої, читабельної і підтриманої всіма стратегії дій.
З огляду на свою структуру та стратегічні інтереси, активізація НАТО в Арктиці концентруватиметься на питаннях, пов’язаних зі збереженням військово-нейтрального статусу регіону. Потреба забезпечення безпеки регіональним акторам, створення умов для прийняття ними міжнародної співпраці та обміну важливою інформацією стануть для Альянсу домінуючим аргументом на користь розробки відповідної форми оперативної активності на Далекій Півночі.
Однак вона вимагатиме політично досконалого підходу. Зростання оперативної активності Альянсу в Арктиці зустрінеться зі спротивом або принаймні холодним прийомом не тільки з боку Росії чи Китаю, а й деяких держав-членів. Подолання цих труднощів може також вплинути на остаточний характер активності НАТО на Далекій Півночі і тим самим визначити реальний зміст політики НАТО в цьому регіоні.

Підготував Євген ПЕТРЕНКО