Уряд у Калькутті використав неспокій і хаос, який у Серединній Державі спричинила республіканська революція, і до її закінчення визнав так звану лінію Джонсона, яка інкорпорувала спірні території до Британської Індії. На східному відтинку основу кордону між Китаєм і Індією становить так звана лінія Макмахона, яку три держави (Британська Індія, Китайська Республіка і незалежний тоді Тибет) затвердили на конференції у Сімлі у 1913 році. Але Пекін попри початкову згоду не підписав остаточного порозуміння.
Неоднозначні рішення, однак, суттєво не впливали на відносини обох країн після здобуття ними суверенності наприкінці 40-х років ХХ століття. Це сталось із двох причин — по-перше, обидва уряди були зосереджені радше на внутрішніх справах і консолідації здобутої влади, а по-друге, до кінця 50-х років Китай і Індію ділив кордон лише на короткому відтинку у Кашмірі — районі з малоістотними зі стратегічної точки зору рубежами обох держав.
Зміну спочатку дружніх відносин двох гігантів приніс 1959 рік, коли Пекін ліквідував буфер, що відділяв взаємну зону впливів, — Тибет. Анексія цієї держави і наступні непорозуміння, пов’язані з наданням Індією притулку уряду далай-лами у вигнанні, значно погіршили політичний клімат і відновили проблеми невстановленого кордону.
Посилена мілітаризація прикордонних регіонів та взаємні претензії привели до вибуху місячної війни між обома державами восени 1962 року, яку однозначно виграв Китай. Хоча Пекін проявив значну стриманість, оголосивши одностороннє припинення вогню і не окупував всіх територій, до яких виставляв претензії, ця війна досі кидає тінь на китайсько-індійські відносини.
Процес нормалізації відносин між Пекіном і Делі був ініційований наприкінці 80-х років минулого століття. Переломом у них став візит прем’єра Раджива Ганді у Китай у грудні 1988 року. Під час нього обидві держави постановили створити робочу групу з метою встановлення кордону між Китаєм та Індією.
Першим результатом роботи цієї групи стало підписання у 1993 році порозуміння про збереження миру вздовж лінії контролю, що ділить обидві держави. Документ підкреслив значення консультації і діалогу для розв’язання суперечки, а також декларував обопільне бажання збереження миру та редукції військової напруги. Належить зазначити, що документ не створив жодних правових механізмів взаємодії держав.
Подібні документи підписувались у 1996-му, 2005-му і 2013 роках. В їх основі було бажання посилити прозорість дій обох сторін щодо контролю та будівництва взаємної довіри. Порозуміння передбачають консультації армійського командування обох держав, зустрічі прикордонників, розташованих на кордоні, та обмін інформацією про рух військ та інші збройні дії у прикордонному регіоні.
Ці договори мають обмежений ефект. Важливим досягненням стала стабілізація у прикордонних регіонах, де з 1987 року не відбулося жодного обміну вогнем. Суттєвим успіхом є також створення постійної дискусійної платформи над проблемами визначення кордону. На жаль, ці документи мають декларативний характер і кожний наступний значною мірою повторює положення попереднього, мало сприяючи вирішенню проблеми на постійній основі.
Останніми роками китайсько-індійські відносини отримали нову динаміку. Попри недовіру, яка сильно впливає на відносини обох держав (особливо на Індію), вдалося поглибити взаємні контакти. Китай та Індія стали важливими торговельними партнерами, розвивається взаємодоповнюваність обох економік. Вище керівництво підкреслює синергію, яку може принести співпраця орієнтованої на послуги економіки Індії зі спрямованою на промислове виробництво китайською економікою. Зростає також кількість інвестицій та безпосередніх контактів між громадянами.
Додатковим чинником розквіту дружніх відносин між Пекіном і Делі є керівництво обох країн, а особливо обраний у минулому році прем’єр Індії Моді. Глава індійського уряду підкреслює значення стратегічного партнерства між Китаєм і Індією і, здається, знаходить відгук у Пекіні. Обидві країни все частіше висловлюються у збіжній тональності на тему глобальних проблем, а також декларують бажання поглиблення взаємних відносин.
Прогресуюче китайсько-індійське зближення не є, якщо придивитись уважніше, чинником, що полегшує вирішення проблеми кордону. Насправді головним чинником мотивації претензій обох держав виступає престиж — спірні території не належать до особливо важливих з економічної, стратегічної чи будь-якої іншої точки зору. Тому в разі поступок уряди обох країн ризикують втратити підтримку громадської думки, практично нічого не отримуючи взамін.
Не дивно, що 18-й раунд переговорів у питанні кордону не приніс великих змін. Так, держави користуються сприятливим політичним кліматом і запевняють у глибокому бажанні швидко і справедливо вирішити спір. На минулому саміті ухвалено рішення продовжити дії, спрямовані на поглиблення довіри між обома державами, але не було конкретних пропозицій щодо визначення самого кордону. І не належить сподіватися, щоб візит прем’єра Моді у Пекін, який припадає на кінець травня цього року, зміг щось змінити у цьому питанні.
Євген ПЕТРЕНКО