А в історію легкої атлетики він увійшов як абсолютно унікальний спринтер, у певному сенсі створивши цей вид спорту в його сучасному вигляді.
...Багато видатних людей починали свій розвиток ще у ранньому дитинстві. Не є винятком і Валерій Борзов. Він розповідає, що любить бігати з чотирьох років. Тоді він бігав зі своїм песиком Тузиком: спочатку хлопчик ганявся за ним, а потім — пес за Валерієм.
Дуже швидко хлопчикові сподобалося бігати настільки, що він брався бігти за будь-якою машиною, що проїжджала по вулиці. Постійно падав, розбивав ноги і руки у кров. Мама не дуже тому раділа, кожен раз зустрічаючи улюбленого синочка у такому вигляді, але перевиховати майбутнього чемпіона було неможливо.
За словами Валерія Борзова, з усіх фізичних здібностей людини швидкість формується найраніше. Постійний біг сприяв його подальшим успіхам.
Про те, що Валера коли-небудь стане висококласним спринтером і переможцем світових змагань, практично ніхто не здогадувався. Юний Валера Борзов був звичайнісінькою дитиною, невисокою і повненькою. А яким став у свої кращі роки Валерій Борзов? Зріст і вага спортсмена перебували в ідеальному співвідношенні: при своїх 183 см він важив 80 кг.
Бігати Валерій любив, проте мало хто з хлопчаків у такому віці не любить цієї справи. Втім, просто бігати Борзов не захотів і у 12 років вступив до дитячо-юнацької спортивної школи Нової Каховки. Працював там відомий тренер Борис Іванович Войтас, який і запримітив талант Борзова.
Він став першим наставником юного спринтера і навіть подарував йому свою фотографію з написом: «Майбутньому олімпійському чемпіону Валерію Борзову». Містика чи психологічне навіювання, але напис виявився пророчим. Борис Войтас виховав ще багато прекрасних легкоатлетів, проте Валерій Борзов був для нього найкращим учнем.
Перші успіхи прийшли до спортсмена у порівняно молодому віці. У 19 років він стає триразовим чемпіоном Європи серед юніорів. У серпні 1969-го виграє дорослий чемпіонат СРСР у Києві, пробігши 100 м рівно за 10 секунд.
У тому ж 1969 році він виграє чемпіонат Європи. Влітку 1970-го Валерій Борзов бере участь у легкоатлетичному матчі СРСР — США і вперше перемагає найсильніших на той момент американських спортсменів.
Перемога на Олімпіаді у Мюнхені в 1972 році в забігу на 100 м у цілому була несподіваною, оскільки основні фаворити — американські спринтери Едді Харт і Рей Робінсон, співвласники тодішнього світового рекорду (100 м за 9,9 сек.), неправильно встановили на своїх будильниках європейський час і запізнилися до старту одного з відбіркових забігів.
Як і передбачалося, ті залишки американської команди спринтерів, що вийшли у фінал, не змогли чинити гідного опору, і золота медаль дісталася радянському спортсменові.
На 200-метровій дистанції 4 вересня спортсмен зміг зробити золотий дубль, обійшовши на фініші трьох американців із новим рекордом Європи (20,0 сек.). Це була друга, після Арміна Харі у 1960 році в Римі, перемога на коротких дистанціях білошкірого спортсмена на Олімпійських іграх після 1936 року, з того часу, коли почали домінувати виключно чорношкірі спортсмени. Також Борзов завоював срібну олімпійську медаль в естафеті 4 х 100 м.
У вересні 1974 року в Римі на чемпіонаті Європи з легкої атлетики киянин Валерій Борзов переміг у бігу на 100 м.
Після перемоги на Олімпіаді, з 1975-го по 1977 рік, Валерій тричі поспіль виграє звання чемпіона Європи на короткій дистанції 60 м у закритих приміщеннях. На Олімпійських іграх 1976 року в Монреалі спортсмен знову виграє медалі, але цього разу — бронзові (двічі): спортсмен піднімається на п’єдестал пошани за підсумками забігу на 100 м і естафети 4 х 100 м.
Валерій Борзов прославився тим, що привніс у легку атлетику по-справжньому розумний біг. З 1966-го по 1971 рік він навчався у Київському державному інституті фізичної культури. Тут під керівництвом свого тренера, відомого педагога і вченого В. В. Петровського Борзов провів велику дослідницьку роботу, підсумки якої сформулював в успішно захищеній дисертації.
Борзов умів оцінювати ситуацію на доріжці за лічені частки секунди і відповідно до отриманої інформації змінювати швидкість. Один німецький журналіст, коментуючи стиль Борзова, говорив, що до нього неможливо було уявити, що у бігу на 100 м може існувати яка б то не було тактика, адже на такій дистанції спортсмен не встигає перебудуватися.
Валерій Борзов зруйнував цей стереотип і довів, що можна змінювати тактику на такій дистанції кілька разів. Окрім цього, його виступи завжди були красивими і легкими.
Залишається нагадати, що Валерій Пилипович по завершенні спортивної кар’єри у 1979 році працював у ЦК ЛКСМ України, на керівних посадах у Державному управлінні фізичного виховання і спорту, головою Державного комітету УРСР у справах молоді, фізичного виховання і спорту, головою Держкомспорту України, очолював Міністерство молоді і спорту України.
Валерій Борзов був першим президентом Національного олімпійського комітету (1991–1998), а з 1996-го по 2012 рік очолював Федерацію легкої атлетики України.
Він був народним депутатом України III і IV скликань. Заклав основи національного всеукраїнського спорту, налагодив зв’язки з українською діаспорою Канади, США та Австралії.
Валерій Пилипович — автор книг «Секрети швидкості» (1973), «10 секунд — ціле життя» (1982, 1987), ряду наукових статей у галузі спорту та молодіжної політики. Він нагороджений багатьма орденами і медалями.
Валерій Борзов — не тільки чудовий спортсмен, але й люблячий чоловік, турботливий батько. Вони разом із дружиною — прославленою гімнасткою Людмилою Турищевою — виховали доньку Тетяну.
При всіх своїх успіхах і досягненнях Валерій Пилипович був і залишається скромним, інтелігентним. Побажаємо ж йому здоров’я й енергії на довгі роки, адже у НОК України у нього — віце-президента — і сьогодні багато важливих справ.