Через усі ці заходи червоною ниточкою проходить тема любові. Того великого почуття, яке пронизувало все життя Марії Заньковецької. Це — любов до рідної землі, до свого знедоленого народу, його культури, мови, театру, до рідних і близьких людей. Вона давала актрисі крила, піднімаючи до небес, і обрубувала їх, каменем опускаючи на грішну землю...
На театральну сцену Марія Адасовська (театральний псевдонім — Заньковецька), дружина капітана артилерії Олексія Хлистова, потрапила випадково. До трупи, яку набирав Марко Кропивницький, покликав товариш чоловіка й її давній знайомий за спільними аматорськими виступами у воєнному гарнізоні в Бендерах бойовий офіцер Микола Тобілевич (у недалекому майбутньому один з основоположників українського театру і водночас зірка на його сцені, відомий під псевдонімом Садовський).
Молода жінка відгукнулася на запрошення і приїхала до Єлисаветграда 26 жовтня 1882 року. І хоча не справила належного враження на Кропивницького (він не уявляв цю тендітну панночку в образі сільської жінки), однак уже наступного дня довірив головну роль у п’єсі Котляревського «Наталка Полтавка».
У виборі фундатор трупи корифеїв не помилився. Ставши наставником дебютантки, він допоміг відшліфувати її талант до блиску. Успіхи здібна учениця демонструвала від виступу до виступу. І вже невдовзі на репетиції «Невольника» за Шевченком Кропивницький зняв зі своєї руки бірюзовий перстень і подарував його Заньковецькій зі словами: «Заручаю тебе, Марусенько, зі сценою. Тепер мені є для кого писати драми».
І він не лише писав, а й ставив чужі твори за її участю. Всього за 28 років знайомства і майже десятирічну перерву в їхніх непростих стосунках у спільному творчому доробку налічується майже 50 вистав різних авторів.
У п’єсах самого Кропивницького драматург і актриса були ніби двома половинками одного цілого, створюючи сценічні шедеври. У творах Кропивницького був той нервовий болючий тон, який відповідав струнам душі Заньковецької. Граючи на них, вона забезпечувала успіх його виставам.
Чого тільки варті нашумілі постановки п’єс «Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї». Останню сучасники вважали найкращою у творчості драматурга й вона стала бенефісною для актриси в день її 40-річного творчого ювілею, коли актриса попрощалася зі сценою.
Спеціально писав для Заньковецької не лише Кропивницький. Михайло Старицький присвятив їй кілька своїх творів, які стали шедеврами вітчизняної драматургії. Серед них — п’єси «Чорноморці», «Не судилося», «Циганка Аза», «Талан» (остання була візитною карткою актриси впродовж багатьох років).
Свій різнобічний творчий дар письменника, драматурга, актора і навіть особисті статки (продав маєток заради утримання трупи) Старицький спрямував на українське культурне відродження. Він жанрово і тематично розширив репертуар Заньковецької, яка зіграла у його п’єсах 15 ролей.
Цифра 15 стала для актриси магічною у стосунках із фундаторами українського театру. Саме стільки ж ролей зіграла вона і у творах колеги по сцені Івана Карпенка-Карого, ще одного багатогранного таланта з когорти корифеїв. Він подарував актрисі п’єси, котрі згодом стали класикою української драматургії. Передусім це «Наймичка» і «Безталанна», які здобули славу одразу після прем’єрних показів.
Розпочавши свій творчий шлях 1882 року з Єлисаветграда, мандрівна малоросійська трупа з надзусиллями гастролювала імперією, затиснута в лещата валуєвського циркуляра 1863 року, за яким «никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может», Емського акта Олександра ІІ, який, окрім додаткових обмежень, забороняв ще й вистави українською мовою, та розпорядження Олександра ІІІ, яке хоч і відкривало невеличку шпарину для постановок, проте «совершенно воспрещало устройство специально малороссийского театра и формирование труп для исполнения пьес и сцен исключительно на малоросском наречии».
Однак попри ці непролазні хащі заборон і утисків трупа збирала повні зали. І були це не просто театральні вистави, які долучали люд до мистецтва, а високохудожні дійства, які пробуджували національну свідомість поневоленого народу.
Місце виступу акторів ставало єдиним, де можна було почути українську мову, поспілкуватися з однодумцями у дружньому середовищі. Люди приходили на спектаклі в національному вбранні, з дітьми. У глядачевій залі панувало піднесення. Часто там підхоплювали пісні, які лунали зі сцени, акторів довго не відпускали і не розходилися, продовжуючи спілкувалися вже на вулиці.
Такі дійства не пройшли повз увагу київського генерал-губернатора. Той заборонив виступи не тільки в місті, а й у всій губернії. Вердикт протримався майже 10 років. Однак попри це сценізовані високохудожні твори, професійна режисура, першокласна акторська гра швидко поширювали славу малоросійської трупи поза межі України по всій імперії.
Невдовзі акторів трупи Кропивницького запросили на гастролі до Петербурга. Сталося це пізньої осені 1886 року. Розпочавши свої виступи у невеличких театрах, вистави невдовзі перемістилися на сцену знаменитої Маріїнки.
Публіка була різношерста: від простих городян до столичної знаті на чолі з членами імператорської родини, яким особливо сподобався «Назар Стодоля». Вражена майстерністю Заньковецької дружина брата російського самодержця надіслала їй подячну записку і подарувала брошку на пам’ять.
Гастролі тривали майже три місяці. Для українського театру це було важке випробування, але воно принесло йому справжню славу і визнання. «Провінціали», «малороси» вразили столичну публіку оригінальністю, художньо-естетичною самобутністю і показали високі зразки театрального мистецтва.
Особливим успіхом користувалася «Наймичка», яка пройшла 22 рази. Впродовж гастролей про гру наших акторів із захопленням писала провідна петербурзька газета «Новое время» (не позбавлена шовіністичного спрямування). Не обходили увагою й інші видання.
«Ніколи нічого подібного не бачили на сцені. Цього не можна описати. Ви не будете аплодувати, коли перед вами б’ється людина у нестерпних муках», — так розчулено відгукувався про гру Заньковецької відомий російський критик і видавець О. Суворін, який до того досить скептично ставився до української культури. У своїх публікаціях він переконував, що такої актриси, як Заньковецька, на російській сцені не було і не буде.
Реагуючи на цю рецензію, автор «Наймички» Карпенко-Карий зауважив, що силою свого таланту актриса «примусила каміння говорити, викликала у крокодила сльози». Заньковецька — це «той талант, який показав перед усіма, що наша мова не є мова чабанів, а що нею можна писати і приводити в трепет узурпаторів».
Марія Костянтинівна була не просто талановитою актрисою, а справжнім патріотом, який виконував подвижницьку місію. Про багатовекторний вплив її гри на далеко не завжди дружелюбну російську публіку пише й Агатангел Кримський у статті, присвяченій гастролям трупи Садовського в Москві в 1891 році.
«Московській публіці Заньковецька дуже і дуже подобається... Поклонниці її взяли навіть моду на вкраїнське вбрання: нема сумніву, що «восторг» од гри Заньковецької може зробити багатьох росіян терпимішими до українщини».
А про вплив на земляків, розкиданих про просторах імперії, йдеться у його дарчому написі на «Кобзарі», піднесеному актрисі під час цих гастролей. «Щире вітання тобі, дорога землячко, що своєю грою перенесла нас із чужини в нашу незабутню країну. Щире вітання тобі, що безліч українців прихилила до батьківщини, вернула Україні розгублених її дітей».
Знову і знову хочеться наголосити, що все це актриса та її колеги по сцені робили за умов, при яких заборонялися стаціонарні молоросійські театри, мандрівні трупи зазнавали всіляких утисків, репертуар обмежувався виключно сільською тематикою, а дозвіл на постановки цензура не надавала. П’єси якщо й ставили, то вони обов’язково мали чергуватися з російськими, а переклади світової класики українською мовою не дозволялися.
Утім, попри це трупа корифеїв вчинила справжній фурор на широких просторах імперії. Щоправда, сама довго не встояла перед лавиною випробувань і кілька разів розпадалася на окремі колективи від орудою Садовського, Кропивницького, Волика, Старицького, а потім знову збиралася до купи, несучи високе мистецтво в народ.
У складі цих колективів завжди знаходилося місце Заньковецькій, адже за її участі успіх був гарантований. Талановиту актрису, яку сучасники порівнювали із Сарою Бернар та Елеонорою Дузе, впродовж усього її життя обожнювали тисячі прихильників.
Серед них були як звичайні люди, так і видатні вчені (Скліфасовський, Богомолець, Заболотний, Кримський, Грушевський), письменники (І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, Л. Толстой, А. Чехов), художники і композитори (І. Рєпін, П. Чайковський, М. Лисенко).
У цій різнобарвній публіці був і той, без чиєї уваги і любові вона не могла обійтись. Ім’я йому — Микола Садовський, актор, режисер, антрепренер. Чоловік, який вивів її на сцену, закохав у себе, змусив піти із сім’ї, а потім розчарувався в обраниці й своїми зрадами затьмарив життя видатної актриси на довгі роки.
Це через нього вона розірвала церковний шлюб, прийнявши на себе громадський осуд. Через нього міняла трупи, аби після чергової зради не грати разом із ним і його коханками на одній сцені, а потім ще й виправдовуватися за те, що колектив ніс збитки за її відсутності.
Це через свого цивільного чоловіка вона перебувала у постійному стресі, нервувала і почала часто хворіти. Впродовж років прощала і знову поверталася до коханого. Й лише 1898 року, зібравши в кулак всі емоції й сили, назавжди пішла від Садовського.
Початок нового, такого непростого ХХ століття Заньковецька зустріла в оточенні давніх добрих друзів і знайшла нових. У тому числі й драматургів нового покоління, у чиїх п’єсах успішно грала. Серед них — Б. Грінченко, Л. Старицька-Черняхівська, Л. Яновська, С. Черкашенко.
Однак прожиті роки, постійне нервове напруження на сцені та в житті, суспільно-політичні потрясіння, пов’язані з революціями, брали своє. Заньковецька вирішила залишити сцену назавжди. Урочисті проводи відбулись у грудні 1922 року. Тоді відсвяткували 40-річчя творчої діяльності й їй першій у радянській Україні присвоїли звання народної артистки республіки.
Останні роки свого життя Марія Заньковецька провела в родині своєї племінниці Наталії Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вулиці Великій Васильківській, 121, де нині Музей легенди української сцени. З життя актриса пішла 4 жовтня 1934 року.
Тетяна КИРИЛЕНКО