Без житла і на задвірках історії?
Планида українських афганців розпорядилася так, що декому з них довелося згадати бойові навички і під час боїв у зоні АТО, куди вони потрапили вже у зрілому віці при першій мобілізації.
Тому невипадково суворе бойове минуле назавжди оселилось у найпотаємніших куточках їхньої пам’яті. І не лише через спогади, які й нині ятрять серця і душі цих мужніх людей, котрі вижили у непопулярній війні. Але й через відчуття погано прихованої несправедливості до людей, котрі обпалили свою юність у боях на чужині...
Афганців, як і учасників військових конфліктів, які спалахували не без участі СРСР на території інших держав — Кубі, Угорщині, Польщі, Чехословаччині тощо, прирівняли за статусом до учасників бойових дій. Нині їх частіше називають воїнами-інтернаціоналістами, на яких поширюються відповідні пільги.
Правда, нарікають самі воїни-інтернаціоналісти, користуватися заслуженими і гарантованими державою преференціями дедалі стає важче. Дивно, але навіть 30 років потому, коли закінчилася радянська-афганська війна, чимало її учасників усе ще перебувають у черзі на... отримання житла.
Тих самих омріяних квадратних метрів, які держава зобов’язалася їм виділити першочергово як учасникам бойових дій. Зобов’язалася, але не виділила й досі. Чому так сталося?
«На жаль, усі 30 останніх років в Україні не було ефективної програми із забезпечення воїнів-інтернаціоналістів житлом. У тому числі і на Полтавщині, — пояснює голова Полтавської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Шевченківського району Полтави Володимир Корнійчук. — Розмов навколо проблеми дуже багато.
Але у підсумку й нині, три десятки років по тому, ще чимало учасників бойових дій, зокрема афганців, не мають квартир. Приміром, лише у Шевченківському районі Полтави таких близько семи десятків.
2018 року жоден з афганців, які стоять у черзі району, не отримав житла. З 2015 року черга ледь просунулася. Квартири, які іноді і виділяють, віддають інвалідам війни. Причому такими темпами, що багато хто з афганців узагалі може і не дочекатися поліпшення житлових умов...»
В. Корнійчук погоджується з тим, що багатьох дивує така ситуація, адже до Афганістану на війну у радянські часи жодного офіцера і прапорщика не відправляли, не надавши квартири. Тож звідки й нині все ще з’являються безквартирні афганці?
За словами В. Корнійчука, декого з офіцерів і прапорщиків після повернення з ДРА відправляли служити до азіатських республік. Приміром, Узбекистану. Але в 1991 році, після розпаду СРСР, більшість із них звідти повиїжджали, кинувши квартири.
Так було і в інших союзних республіках, які поспіхом у неспокійні роки пожвавлення національного руху залишали військові, котрі захотіли повернутися на історичну батьківщину. В тому числі на Україну. А от на новому місці чимало з них ще й досі чекають житла.
До того ж багато серед безквартирних афганців колишніх солдатів-строковиків. Їх відправляли до Афганістану масово. А після повернення строковики на отримання квартир від держави не мали права. Тільки після звільнення і одруження їх ставили в чергу на житло. Крім таких, ще чимало афганців чекають уже поліпшення житлових умов, бо за роки, які минули після війни, їхні родини розрослися...
Ситуація із забезпеченням житлом воїнів-інтернаціоналістів нині справді непроста. У Міністерстві у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб говорять про 7876 безквартирних воїнів-інтернаціоналістів. Саме тих афганців, які 30 років не можуть отримати житло за жодною з пільгових програм. І визнають, що житлові програми, започатковані в державі для забезпечення ветеранів війни, неефективні.
Не приховують кепських справ із забезпеченням афганців квартирами і в Полтавській ОДА, де днями обговорювали цю проблему. За інформацією директора Департаменту соцзахисту населення Людмили Корнієнко, із 2016-го по 2019 рік в область надійшло 80 мільйонів гривень субвенції від держави на забезпечення житлом сімей загиблих учасників АТО, особам з інвалідністю, яка настала в результаті воєнних дій, та учасникам АТО/ООС із внутрішньо переміщених осіб.
«107 сімей в області отримали компенсацію на придбання житла. Це — 28 сімей загиблих учасників АТО, 76 учасників АТО із числа осіб із інвалідністю внаслідок війни та 3 сім’ї учасників АТО із внутрішньо переміщених осіб, — поінформувала Л. Корнієнко.
Під дію програми підпадають члени сімей загиблих учасників АТО, особи з інвалідністю І–ІІ групи, інвалідність яких настала внаслідок поранення або захворювання, одержаних під час участі в АТО, і внутрішньо переміщені особи, які одночасно мають статус чи учасника бойових дій, чи інваліда війни ІІІ групи...»
Загалом станом на грудень 2019 року в рамках реалізації окремих житлових програм за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів на Полтавщині забезпечено житлом 244 родини учасників АТО/ООС і 53 внутрішньо переміщених родин з 2016 року. Про воїнів-афганців, як бачимо, даних у цій статистиці немає...

Афганістан болить їм і досі
Це і не дивно, погоджується голова Полтавської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) Олександр Расько.
«В Україні нині панує повний безлад із визначенням і наданням статусу учасників бойових дій. Так, 2012 року, ще до початку війни на Донбасі, таких було близько 280 тисяч. Нині їхня кількість уже сягнула понад 380 тисяч.
Причому цей процес, на мою думку, безконтрольний, — констатує 55-річний колишній афганець. — Статус учасників бойових дій часто отримують далеко не ті, хто воював, а ті, хто зумів «вирішити» це питання — прокурори, працівники військкоматів тощо...»
О. Расько каже, що є чимало прикладів, коли військові комісари складають списки на присвоєння статусу учасників бойових дій, зловживаючи своїм становищем. Скажімо, під приводом участі потрібних їм людей у так званому «розмінуванні».
«Пам’ятаєте, раніше в школах були музейні кімнати, присвячені війні, куди зносили експонати — залишки мін і снарядів, патрони, гільзи тощо. Потім їх почали закривати. Усі ці боєприпаси збирали докупи і викидали кудись у рівчаки. Там їх знаходили випадково і сповіщали військкомат, — ділиться О. Расько.
Звідти на «розмінування» в принципі безпечних експонатів направляли саперів. А до їхнього списку наказом додавали ще кількох потрібних людей, яким потім на підставі участі в «операції» надавали статус учасників бойових дій.
Час уже розібратися з тими, хто має цей статус. Поміж них дуже багато людей, котрі ніколи не нюхали пороху і не перебували в зоні бойових дій. Якщо цього не зробити, то кількість «учасників» зростатиме і надалі. Зростатимуть і черги на житло від держави...»
Болить афганцям і ще одна проблема: штучний поділ у країні учасників бойових дій на «правильних» і «неправильних». Останніми роками, після початку відомих подій на Донбасі, коли в Україні почали масово з’являтися молоді ветерани АТО, про афганців волали не тільки не згадувати, а й створювали навколо інтернаціоналістів атмосферу неприязні в суспільстві.
Мовляв, вони — окупанти, які несли іншим країнам біль, розруху та страждання тощо, адже воювали за імперські інтереси Радянського Союзу-агресора...
На жаль, влада, заграваючи з атошниками, першочергово дбає про їхні преференції, а про афганців — учасників непопулярної війни нині згадують неохоче. І, більш того, їх потроху відсовують на задвірки черг на отримання житла, віддаючи перевагу «правильним» ветеранам — учасникам АТО/ООС.
«Які ж ми окупанти? Коли я служив у Радянській армії, військовослужбовці ніколи не обговорювали накази командування, а їх виконували. Так було і з тими, кого направляли до Афганістану, — пояснює В. Корнійчук. — Зважте й на те, що Радянський Союз не тільки воював у ДРА, а й дуже багато зробив для надання тій країні економічної допомоги.
В Афганістані працювали тисячі радянських спеціалістів — медиків, інженерів, учителів, радників тощо. Чимало з них проживали там із сім’ями. Було звичним, що радянські діти гралися з афганською малечею. В одній із лікарень Полтави нині працює лікар, який дитиною з батьками перебував у ДРА, так само бавився з дітьми афганців, з якими разом дорослішав...»
Цим уже сивочолим чоловікам, яких називають афганцями (або на сучасний лад — інтернаціоналістами), Афганістан болить і досі. І не тільки через біль від утрат бойових побратимів та через рани, що все частіше з роками нагадують про себе, а й через брак простої уваги.
Свого часу вони сумлінно виконували свій військовий обов’язок, підкоряючись наказам свого командування, і знали, що держава, яка їх відправила на війну, турбуватиметься про них, коли вони повернуться додому.
Але політичні вітри задули в інші боки... Дехто з афганців навіть побоюється, що їх можуть позбавити і пенсій як «окупантів», котрі не мають жодного відношення до українського війська. До речі, цю думку вже можна почути з вуст тих, хто занадто взявся ревізувати історію країни...

Олександр БРУСЕНСЬКИЙ,
м. Полтава
Фото надано автором