Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Жовтень 10, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Середа, 10 Квiтень 2019 19:40

Дні, що не зітруться з пам'яті

Rate this item
(0 votes)

Здає­ть­ся, це бу­ло зов­сім не­дав­но: за­вмер­ши бі­ля те­ле­ві­зо­рів, ми з три­во­гою очі­ку­ва­ли но­вин із Дон­ба­су, ви­шу­ку­ва­ли їх в Ін­тер­не­ті, на шпаль­тах мас-ме­діа. А ци­ми дня­ми вже ви­пов­нює­ть­ся 5 ро­ків, як офі­цій­но роз­по­ча­лась ан­ти­те­ро­рис­тич­на опе­ра­ція.
Від­то­ді ми­ну­ло май­же 1900 днів і но­чей, на­пов­не­них слізь­ми со­тень ти­сяч ук­ра­їн­ських жі­нок, чиї бать­ки і си­ни всту­пи­ли у дво­бій із пу­тін­ською Ро­сією. Скіль­ки трун от­ри­ма­ли в ук­ра­їн­ських міс­тах і се­лах? Скіль­ки укра­їн­ців ста­ли ін­ва­лі­да­ми, а скіль­ки з них на­ві­ки за­ли­ши­ли­ся мо­ло­ди­ми?
Сьо­го­дні, на­пе­ре­до­дні 5-х ро­ко­вин по­чат­ку АТО, про­по­ну­ємо вам спо­га­ди лю­дей, які по­бу­ва­ли на цій не­ого­ло­ше­ній вій­ні. Во­ни не раз за­гля­да­ли там у ві­чі смер­ті, але Гос­подь Бог і до­ля ви­яви­ли­ся до них ми­ло­серд­ни­ми. На жаль, не до всіх...

Те­тя­на Іва­нен­ко, стар­ший лей­те­нант ме­дич­ної служ­би

— За весь час перебування в районі АТО найбільше запам’ятався мені день 21 серпня 2014 року, коли наші підрозділи накрили «Урагани». Коли залпи припинилися, стало страшно від побаченого: навколо лежало багато поранених, були і вбиті.
Я, медсестра, заціпеніла від цієї картини. Та швидко оговталась і почала надавати людям допомогу. Разом зі своїми колегами — такими ж медиками — намагалися зупинити кровотечі, виконували інші стабілізаційні заходи, сподіваючись, що незабаром відправимо людей у тил.
Згідно з Міжнародною конвенцією під час ведення війни заборонено вести вогонь по польових госпіталях і тих, хто потребує медичної допомоги. Чи знали про це бойовики? Напевно, що так. Але вони вишукували військових медиків і вели по них прицільний вогонь, у тому числі снайперський. Тому наші офіцери постирали з кількох авто червоні хрести, демаскуючи їх, а поблизу польового лазарету прапору з червоними хрестами теж не піднімали.

Ан­дрій Гав­ри­люк, сер­жант 90-го де­сант­но­го ба­таль­йо­ну

— Знаєте, про що згадую у найдраматичніші хвилини, коли здається, що все, каюк? Кадри з фільму «А зорі тут тихі», коли кілька дівчат на чолі зі своїм старшиною вступили в поєдинок із німецькими спецназівцями. Чому саме їх? Не знаю. Мабуть, тому, що їм там було не легше, але вони не здалися, не відступилися від свого.

Сер­гій Лой­ко, ко­рес­пон­дент 
Тhе Lоs Аn­ge­les Ті­mes, про­вів у До­нець­ко­му аеро­пор­ту кіль­ка діб, ав­тор кіль­кох книг-роз­по­ві­дей про вій­ну на Схо­ді Украї­ни

— Я побував на багатьох війнах і в різних так званих гарячих точках. Але мені і у страшному сні не могло наснитися, що росіяни прийдуть на українську землю і вбиватимуть, як вони кажуть, своїх братів. Але сталося те, що сталося.
Я за власним бажанням поїхав у Донецький аеропорт і провів там разом із кіборгами кілька діб, перебуваючи разом із ними під постійними обстрілами і ризикуючи життям, яке могло обірватися будьякої миті. Втім, ці життя і обривалися. На моїх очах. Дні, проведені у Донецькому аеропорту, ніколи не зітруться з моєї пам’яті.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».