Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Квiтень 22, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 16 Жовтень 2015 11:58

Чого не було в документах, того не було в історії

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — ви­дат­ний уче­ний-лі­те­ра­ту­роз­на­вець, му­зей­ний ді­яч Сер­гій Галь­чен­ко, яко­го на­зи­ва­ють лю­ди­ною-ар­хі­вом, лю­ди­ною-му­зе­єм, лю­ди­ною-біб­ліо­те­кою... Своє жит­тя він при­свя­тив по­шу­ку та до­слі­джен­ню ар­хів­них до­ку­мен­тів.

Сергій Анастасійович — заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук, автор сценаріїв і ведучий радіо- і телепередач літератури мистецького спрямування, заслужений працівник культури України.
Науковець упорядкував твори Т. Шевченка, В. Винниченка, В. Сосюри, Остапа Вишні, М. Вороного, М. Драй-Хмари та інших.
Ним написані книжки, численні наукові статті про творчість Т. Шевченка, І. Квітки-Основ’яненка, В. Винниченка, П. Тичини, В. Сосюри, О. Вишні, М. Івченка, М. Драй-Хмари, М. Вороного, О. Гончара. Ю. Яновського, В. Стуса...

Ключем до творчих підходів азартного Сергія Гальченка може бути така його фраза: «Я щасливий не тому, що знаходжу, а тому, що шукаю».
— Сергію Анастасійовичу, Ви все життя мали справу з рукописами і книжками. Але ж на перший план виходять електронні носії. Як Ви до цього ставитеся?
— Років п’ять-шість тому я проводив зустріч з президентом Всекитайської асоціації видавців, зокрема було презентовано кілька видавництв із Китаю, націлених переважно на електронну книжку. А я представляв Інститут літератури, де зберігаються оригінали рукописів Шевченка, Франка, Лесі Українки та інших світочів, рідкісні видання, стародавні манускрипти. Я сказав: «Людський геній придумав ядерну бомбу і ще багато чого, наприклад, комп’ютери, але інший геній придумає таке, що, не дай, Боже, в одну мить зникне світова електронна мережа разом із банківською і правоохоронною системами. Проте є матеріальний носій — книжка, зокрема пергаментний рукопис XIV століття у фондах Інституту літератури, і він живе сімсот років і ще проживе тисячу літ.
Я схиляюсь до всіх варіантів — електронних і паперових носіїв, але, як на мене, вічне те, що закарбовано на чомусь речовому, фізичному, хай і на такому ніжному матеріалі, як папір.
— Та чи доходять руки у нашого суспільства і держави фіксувати найнасущніше, найважливіше у вигляді книжок?
— Колись на колегії Міністерства культури, Міністерства освіти і ще якогось міністерства видатний діяч Лесь Танюк скрушно сказав: «У мене немає, наприклад, повних зібрань творів Шекспіра і Мольєра». Я зауважив: «Вибачте, а у вас є повні зібрання творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Нечуя-Левицького? Немає. Так давайте видамо. У мене є шеститомник Шекспіра, віддрукований у видавництві «Дніпро», є восьмитомник Мопассана. Мене це влаштовує. Не влаштовує, що немає нашої української класичної спадщини в академічному варіанті».
Утім, скрутно з утіленням нагального, елементарного, малоформатного. Найціннішим виданням, яке я почав видавати з літа минулого року, вважаю фронтовий «Кобзар». Я говорив і віце-прем’єру, і міністру культури, і міністру освіти, що хлопці на фронті просять слова Шевченка. Але поки організується програма, поки пройдуть тендери, придумані швондерами... А час спливає. Фольклорист Микола Дмитренко створив збірку «Зброєю сміху» (анекдоти, прислів’я, приказки, бувальщини), щоб на фронт хлопцям посилати малоформатну книжечку, яка дух підносить. Уже п’ять місяців товчемося, як Марко в пеклі, не можемо видати цю книжку, бо тендер.
Зате п’ять накладів фронтового «Кобзаря» я зробив, збираючи пожебрання (я не називаю це пожертвою, бо, ходячи по під’їзду, опускаєш очі, коли пенсіонерка виймає сто гривень і надає допомогу, щоб видати цю книжку). Торік, у листопаді, коли Марія Матіос приїхала з Донецького аеропорту (він тоді ще був наш), вона сказала: «Сергію, я бачила у хлопців ваш «Кобзар». Я зауважив: «То «Кобзар» Тараса Шевченка, мої там тільки передмова, упорядкування, коментарі».
Як ініціатор малоформатного видання фронтового «Кобзаря», я потім зрозумів, що треба в Інституті літератури створити серію «Бібліотека українського воїна». Уже вийшла книжка Василя Симоненка, підготовлена професором Василем Яременком. Дмитро Павличко підготував збірку творів Андрія Малишка. Готуються твори Юрія Липи, Бориса Грінченка.
— До яких ще книжкових видань і програм Ви долучені?
— Я живу за принципом, якого тримався Сковорода (це від древніх походить): «Прагни верхів’я і досягнеш середини». У цьому році має вийти за програмою «Українська книга» монументальний том творів Михайла Драй-Хмари. Це, по суті, повне зібрання: поезія, переклади, статті, листи, щоденник. Цього ж року вийде у видавництві «Український письменник» все листування Тараса Шевченка (він пише і йому пишуть) за хронологією, такий собі суперепістолярний роман.
Далі. В «Українському письменнику» вийде збірка творів Остапа Вишні «Кому веселе, а кому й сумне» (маловідомі сторінки творчості).
Ми формуємо програму і наступного року. Я знову ж таки надаю перевагу факсимільним виданням творів Шевченка. Також сподіваюсь, що до 160-річчя від дня народження Івана Франка і 100-річчя по його смерті вийдуть певні видання, які доповнять 50-томник, виданий Інститутом літератури ще 1986 року. Думаю, що Інститут І. Франка у Львові зможе, нарешті, видрукувати 100-томне видання творів нашого знаменитого Каменяра, бо й створено цей інститут саме для того, щоб популяризувати спадщину цього всесвітньо відомого письменника.
Триває робота над створенням Франківської енциклопедії. Інститут літератури вже видав чотири томи Шевченківської енциклопедії, в друкарні — п’ятий і шостий томи. Це перша найповніша персональна енциклопедія у слов’янському світі. У ній — кілька тисяч статей, сотні авторів, ви можете прочитати статті про кожний літературний і мистецький твір Тараса Шевченка, про кожного біографа, про оточення поета. Енциклопедія!
Хотілося б наступного року видати підготовлені мною повне зібрання творів Григорія Косинки і найповнішу збірку творів Михайла Євдокимовича Івченка, видатного письменника, який був притягнений до сфальшованого процесу проти СВУ — Спілки визволення України. Івченко втік аж на Кавказ і там раптово помер за невідомих обставин.
Знову ж таки, оскільки я представляю Інститут літератури, і моя посада — заступник директора з наукової та видавничої діяльності, хочеться, щоб ми мали не одне-єдине академічне видання тільки творів Тараса Шевченка, а й Лесі Українки (ми над ним працювали, проте роботу цю було призупинено), не видано жодного тому з 16-томного зібрання творів Лесі Українки. Та й 20-томник Нечуя-Левицького слід видати. І Панаса Мирного треба, і Степана Руданського.
Але в державі відсутня політика книговидань і книгорозповсюдження. За радянського режиму існував Комітет у справах друку. Нині є департамент видавничої справи в нетрях Держкомтелерадіо. А це, як казав Шельменко: «Воно то так, але трошечки і не так». Ця структура не фінансує багатотомні видання. Вибачте, а як можна видавати спадщину? Наприклад, я із захопленням почав готувати 25-томне видання творів Володимира Винниченка. 14 томів підготував, прозу і драматургію, вже кілька років електронна версія існує. Але багатотомники ніхто не фінансує! То я і зупинився на 14-му томі, вже не готую публіцистику, епістолярій, щоденники, хоча після того, як у Канаді у 1980–1982 роках минулого століття вийшли перший і другий томи щоденника Винниченка, я в Україні видав третій і четвертий томи. А далі бачу, що перспективи готувати такі зібрання творів немає, час обмежений, ресурси обмежені — і фізичні, і матеріальні. Отож не варто працювати на шухляду.
— У Вас колосальна репутація, Ви багато кого знаєте, і Вас усі знають. І мене дивує, що немає важелів, немає інструментів цю проблему зрушити. Чому, коли прийшов нібито національний уряд, національна Рада, віз і нині там? Напевно, скидають усе на війну? Чи тут глибша проблема?
— Я думаю, що тут проблема криється глибше. Коли влада хоче завоювати владу, вона багато чого анонсує та обіцяє, але забуває про це буквально наступного дня. І без парадоксів не обходиться. Приміром, у мене впродовж десяти років була авторська радіопрограма «Скарби літературних архівів» на Першому каналі національного радіо. Коли прийшов до влади Янукович, її зняли. Тоді взагалі гамузом знімали програми Павла Мовчана, Володимира Яворівського, Юрія Мицика, Володимира Панченка. Ну і Гальченка зняли. Але я звернувся до голови Держкомтелерадіо Юрія Плаксюка, кажу: «Слухайте, так мені дали премію імені І. Франка за цю авторську програму».
Передачу одразу ж поновили. Я відвоював її при Януковичу, а при новій владі її ліквідували, сказали: «Та це на кілька місяців». Уже минуло більше року — і ніхто не поновлює.
І багато такого сьогодні робиться, що збиває на льоту. Уже руки опускаються, і виникає питання: «За що ж ми боролися? Чому так принижують нашу гідність?» Нас скрізь обмежують. І щодо книговидань, репертуару театрів, телепрограм, радіопрограм. Нині люди бідкаються у селі, що нема проводового мовлення, тобто національного українського мовлення. Телевізор — то вінегрет із заморських інгредієнтів, те миготіння складно сприймати селянським очам.
Ну це я дещо відійшов убік, бо хотів сказати про свою другу авторську щотижневу програму «Музеї України», яка щочетверга об 11.05 виходить на радіоканалі «Культура». У ній беруть участь директори національних, обласних, міських і сільських, громадських і приватних музеїв. Мене непокоїть стан збереження фондів, експозицій, будівель, землі. З ким зараз здебільшого воюють музейні працівники? З владою. Чому? Щоб зберегти колекції, будівлі, землю, парки, садиби, заповідники. Ну це мислимо? Замість того, щоб держава була їхньої охороною, так вони обороняють, охороняють музеї від держави.
— Вас називають людиною-музеєм, людиною-архівом, людиною-інститутом, виходить, що і один у полі воїн, тим паче що держава впродовж 25 років Незалежності фактично не поповнює музейних фондів.
— Нещодавно я говорив з головним зберігачем Шевченківського національного заповідника в Каневі Ганною Мажарою. Чому? Хочу у них забрати одну картину художника Володимира Гарбуза (оскільки вона не в експозиції) для експонування в Шевченківській світлиці школи села Карапиші Миронівського району, яку я закінчив п’ятдесят років тому, а Володимир Гарбуз — карапишанин.
Моя багатюща книжкова колекція, копії робіт Шевченка, різна експонатура, навіть артефакти, які я привіз із Мангишлака з Новопетровського укріплення, де був торік, — усе це буде шкільний музей, і звісно, не такий, як колись офіціозна ленінська кімната. Будуть, по-перше, розкішні електронні копії картин Шевченка, наприклад, його автопортрет чи портрет княгині Кейкуатової, його альбоми... Все це я роблю власним коштом, купую рамки, паспарту, окантовую. І не тільки в Карапишах. Я вже домовився з Малинським лісотехнічним коледжем — вони приготували кімнату, я туди вже дещо завіз, у них теж буде Шевченківська світлиця. Знову ж таки є можливість показати мистецький доробок Шевченка в електронних копіях, якість яких вражає. Деякі навіть ліпші від оригіналів, бо прибрані тріщини, відшарування фарб. Нещодавно вночі я, наприклад, окантував шість офортів Шевченка з серії «Мальовнича Україна» і 22 зображення — з альбому Тараса Шевченка 1845 року. Це, зокрема, переяславські собори, Густинський і Мотронинський монастирі, Богданова церква в Суботові, руїни Богданової могили, «Комора в Потоках» — це село сусідить із Карапишами.
Кожний такий музей можна прив’язувати до певного регіону (щоб були акценти): Шевченко на Прилуччині, на Волині, у Кремінці... Коли я показував те, що готую для музею в Карапишах академіку Жулинському, він сказав: «А давайте аналогічне створимо і для Новосілок на Рівненщині, звідки я родом...» — «Та будь ласка, у мене цих копій достатньо, на п’ятдесят музеїв вистачить». У друкарні, де, бува, бракують аркуші альбомів через якісь технічні дрібниці, я все підбираю, збираю — ніщо не потрапляє до смітника. Це загалом суперякісні копії. Тож ми можемо робити і Шевченківські світлиці, і літературні музеї, і ще багато чого мусимо робити... Ми просто не можемо цього не робити.
Тим паче, що держава за роки Незалежності (говорю з власного досвіду) не дала жодної копійки на придбання експонатів для фондової колекції, ну хіба що були якісь винятки. Поповнювати фондові колекції треба. І не просто ховати у сховища, а щоб вони експонувалися час від часу.
Я десять років тому постраждав за що? Мене звинуватили в тому, що я хотів створити нову модель Музею Тараса Григоровича Шевченка в Києві, щоб не було стаціонарної канонічної експозиції у двадцяти залах, яка була б ілюстрацією до академічної біографії Тараса Шевченка. Так, у кількох залах можна стаціонарно ілюструвати життя і творчість оригіналами, а в інших залах має вирувати життя. Бо багатюща колекція (понад п’ятдесят тисяч експонатів) лежить десятиліттями, її роками ніхто не бачить.
Загалом кожний музей — це і біль, і рана, і проблеми, бо немає державної політики і в галузі музейної справи. Часто призначають директорами дилетантів, балакунів, кажуть, що треба комерціалізувати діяльність культурно-освітніх закладів. Я таким комерціалізаторам кажу: «Слухайте, ви даєте такі мудрі поради, скажіть, будь ласка, ви скільки днів працювали в музеї?» — «Та я взагалі-то...» — «Ви знаєте, що таке зібрати фондову колекцію і зберегти її? Ви знаєте, що таке побудувати експозицію, ще й гармонійно? Що таке каталоги, що таке експонування?» Не знає.
Далі. Як академічний учений я завжди цікавлюсь такою проблемою, як «наука в музеї». Не може бути музейник собакою на сіні, він повинен не тільки знайти і покласти експонат, а й описати та популяризувати в експозиції, наукових каталогах, статтях. Оце повноцінна робота і музейних, і архівних закладів.
Коли мене називають людиною-архівом, людиною-музеєм, я від цього не заношусь, я знаю, що це — моє життя. Мені колеги кажуть: «Тобі щастить, бо ти весь час щось знаходиш». Відповідаю: «Я весь час шукаю». Знаходжу часто не те, що шукаю, а те, що трапляється. Але ж можна натрапити на рукописи Шевченка, на автографи Гете чи Йоґанна Себастьяна Баха. Потім ці раритети з наших українських зібрань опиняються за кордоном, і на це я обурливо кажу так: «Якщо ми вже такі добрі, то хай це буде повноцінний обмін — ми вам повертаємо, але поверніть нам наше, вивезене, вкрадене».
Ми хочемо особистого затишку і комфорту, але з літературою чи мистецтвом дуже легко розправляємося, завжди прагнемо починати спочатку. Ні, треба залишати те, що було кращого, але мусимо знати й минуле, щоб учитися на гірких уроках.
Я за ці сорок з гаком років не раз чув фразу: «Ці документи не мають історичного значення, їх треба в макулатуру». Почекайте, хай пройде час, те, що сорок років тому не мало значення, тепер має. «Чого не було в документах, того не було в історії», — говорили давні мудреці.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».