— Пане Сергію, до чого Ви нині творчо дотичні?
— Творю сатиру, гумор, конкретно пародії, епіграми, та ще й піратки — це створений мною окремий вид сатири: короткі віршовані сатирески з одного чи кількох рядків. Ось наприклад: «Нема печальнішої повісті, ніж «Пошуки в нардепа совісті».
Пародій та епіграм у мене вийшло кільканадцять книжок. У перевиданій і доповненій книжці «Пірат пера» — вибране: там, окрім пародій та епіграм, є ще співомовки і міні-байки. А ще я щомісяця роблю з перчанами бойовий листок «Перець на передовій», який, зокрема, потрапляє в зону АТО. В них розміщаємо карикатури народного художника України Анатолія Василенка, Олексія Кохана, колишнього головного художника «Перця», і маститих Володимира Солонька, Олега Смаля, Сергія Федька, Валерія Чмирьова. Я тексти підкидаю. Ще долучається Валентин Шульга. Нам також допомагають Іван Котляревський із Василем Симоненком.
— Чи означає це, що журнал «Перець» відродиться?
— Ми б хотіли. «Перець на передовій» (один аркуш із двох боків) видаємо своїм коштом. А на журнал «Перець» потрібні величезні гроші. Хто їх дасть? Щоправда, один із колишніх редакторів «Перця» Олег Чорногуз вірить, що оновлена в лапках влада дасть гроші на це. Не дасть. Лист аргументований написали. Сподіваємося.
Тим часом здійснюю наукові розвідки. Вийшли книжки «Чия мова вторинна і пародійна», «Позичена самобутність...».
Книжка «Чия мова вторинна і пародійна» витримала вісім офіційних видань. Та ще було чимало піратських видань по всій Україні, цей феномен мене гонорово тішить: якщо твою книжку пірати перевидають, значить, вона того вартує. Взагалі-то мої сатирески і наукові розвідки користуються неабиякою популярністю у любителів плагіату. Сі крадуть — хто потроху, хто й цілими масивами, ідеями, концепціями. Серед впійманих — «телекласик есендешного гумору» Михайло Задорнов.
Та мені своє робити. Закінчую писати епіграму чи байку, берусь за дослідження витоків вітчизняної історії, філософії, мови. Розвідки трохи фрагментарні, втім, я намагаюся все звести в стрункі системи, але для цього треба писати і видавати величезні фоліанти, цим мають займатися державні інститути, зокрема історії та філософії.
А що зробив Інститут української мови за часи незалежності? Найбільший вклад який? М’який знак забрали після «я» і поставили перед «ю», бо так у кацапів. Причому за «совєтів» і царської Росії українські мовознавці не давали цього робити, бо це абсолютно нелогічно, літери і знаки плутати не можна, апостроф, м’який знак не вимовляються. Та росіяни давно змішали м’який і твердий знак із літерами (ще й білорусів зґвалтували), а наші в незалежній Україні це зробили.
— А що то за твір «Сини РА з берегів ДніпРА»?
— Щойно отримав третє доповнене видання. Вважаю, що це — культова книжка. Розвідка наших витоків. Я докопався до того, що бог Ра народився не в Єгипті, а на берегах Дніпра, і в Єгипет принесли його наші чубаті хлопці.
Важко знайти артефакти речові поки що, та вони закодовані в мові нашій. Я наводжу величезний перелік слів, де є Ра. В інших мовах слова Ра немає. З чого починається лічба? (До речі, колись людина, яка вміла Рахувати, вже вважалася мудрою.) Спочатку — раз, потім — разом (Ра зо мною), потім — рада (Ра дає). Коли хтось відходить від заповітів Ра — це зрада. В сусідській східній мові — «совет», «измена». Там у ключових сакральних словах Ра нема. А в нас є, більше того, цілісна піраміда вибудовується з Ра.
А ще мене цікавлять Змієві вали, про них хорошу книжку написав Аркадій Бугай, вона ніде не отримала розголосу, її замовчують. Мало того, в енциклопедіях, у довідниках з археології щодо Змієвих валів практично нічого, а якщо пишуть, то просто нахабно брешуть. Є згадка 988 року, але в ній ідеться не про будівництво, там написано: зустрілися на Змієвих валах, попрощалися на Змієвих валах. Тобто вони вже давно були. Їх почали будувати до нашої ери, що й підтвердив радіовуглецевий аналіз у двох інститутах, які ініціював Аркадій Бугай.
Отже, цивілізація на теренах сучасної України виникла дуже давно. Та опоненти досі пищать: «Змієві вали будували племена». Та ніякі племена не в змозі будувати такі колосальні споруди! На це здатна тільки держава, причому потужна, яка не дозволила Римській імперії завоювати «молочні ріки, кисільні берега». Тому римляни дійшли до холодних і небагатих земель британських, а на наші не ступили. Чому? Та тому, що не дозволили захисники на колосальних Валах могутньої держави.
— З усього виходить, що брехня про Змієві вали вигідна передусім східному сусіду, якого переслідує манія величності.
— Безумовно. В арабських джерелах люди, які жили під захистом цих Валів, називаються валинянами. Проте виправляють — волиняни. Ні! То інше. Саме валиняни! Араби не помилялися. Вони чітко констатують: валиняни — це люди, які жили під захистом Валів. І згідно з арабськими хроніками вони мали найбільший авторитет у навколишніх народів.
— Яким чином Вам удається за нашої трагічної історії та трагічного сьогодення зберігати веселу вдачу і моральну стійкість?
— Певно, це в генах. Я все-таки Коваль. Усі предки мої до діда включно були професійними ковалями, то вже я не міг бути ковалем, бо в 1932 році в діда забрали кузню, а його загнали на той світ. У голодомор і бабця моя (батькова мама) померла, і двоюрідна сестра тата. Хоча на моїй рідній Житомирщині людей гинуло менше, бо ліс — можна було щось сховати, а в степах цілі села вимирали повністю.
Гадаю, що в мене ковальський гарт, дід на восьмому десятку ще стояв біля горна.
— Тепер куєте слово. Ви людина безкомпромісна?
— Авжеж безкомпромісна. За свої принципові книжки «Сини РА на берегах ДніпРА» та «Язик вєлікій і магучій?» мене прийняли до Академії оригінальних ідей.
Я за освітою, до речі, інженер-будівельник. Технічна освіта робить людину цілеспрямованою, у гуманітаріїв дуже часто від слова до діла велика дистанція. А технократ — людина справи.
— Чи творите Ви якісь акварельно-романтичні ніжні речі?
— Є такі в мене теж. Але нині «Не час складати на печі нові невольничі плачі. Як долю чим-небудь і зваблю, то тільки битвою — през шаблю». Так казав Іван Мазепа: «През шаблю».
— Жага писати коли прокинулася?
— Писати я почав ще в школі (друкувався у дитячій газеті «Зірка»), потім в інституті трошки пописував. Та це відійшло, коли почав кар’єру робити, працював на доволі високих посадах — начальником будівельного управління, головним інженером будівельного тресту. А потім мене за український націоналізм у Чернівцях прижучили (висловлювався проти голодоморів і русифікації): погнали з партії і роботи. І я знову став писати. Фейлетони, пародії, епіграми в «Перці». Виборов премію за кращий фейлетон року ще за «совєтів», коли «Перець» виходив накладом у три з половиною мільйони примірників!
— Чи багато ворогів нажили? Адже сатирику доводиться зазвичай нападати і висміювати вади та недоліки.
— Є, є воріженьки. Раніше я мешкав у Чернівцях, але до Спілки письменників мене обрали у Львівській організації НСПУ, бо я написав кілька епіграм та пародій на тодішнього голову Чернівецької письменницької організації. Він сказав: «Передайте Ковалю, що тільки через мій труп він буде членом Спілки».
Шість років лежала заява, я не цікавився, не вважав, що це — серйозна справа. А потім запитав. У відповідь — безневинний вигук: «А Ви мені нічого не здавали!» Ну я ж розписки не брав. Але знав про слизький характер очільника, тому один із моїх друзів, письменник-спілчанин був присутній, коли я здавав заяву і видані книжки.
— Пародійовані поети дошкуляють?
— Я на образливих не звертаю уваги, бо розумні люди толерантні і вищі образ. Та всяко буває. Мій землячок (я з Мирополя на Житомирщині), теж сатирик, написав (хоча я його не зачіпав узагалі):
«Коваль знущатися охочий,
Якби він так мене ганьбив,
Його б зустрів я серед ночі
І з нього столяра зробив».

З коваля зробити столяра — я тут гумора не бачу. Я відповів, що «Гострі епіграми та пародії // Не ганьба, а надурняк реклама».
— А чи були у Вас справжні вороги?
— Вони і зараз є. В Кремлі. А щодо колег, яких я критикую, то вони, повторюю, розумні люди, навпаки, тішаться. Дарують книжки, просять: напиши на мене пародію.
— Чомусь гумористів-сатириків завжди було мало...
— Цей божий дар дуже рідкісний, не можна вивчитися на сатирика чи, як кажуть, набити руку. Натомість сатириків і нині гноблять.
— Тобто?
— Журнал «Перець» задушила попередня влада. Журнал «Вітчизна» мав рубрику «Зенітка» — задушили видання. У журналі «Київ» сатиричну рубрику «Еней» головред Віктор Баранов тихцем викреслив, певно, хотів догодити своєму повному тезці, що втік.
— Загалом в яких виданнях понищили гумористичну рубрику?
— Майже в усіх. «Літературна Україна» абсолютно нічого гумористичного не друкує з весни 2012 року. Скажімо, мою мініатюру під назвою «Президентська програма»: «Кожному агентові ФСБ, Моссаду на Банковій і Грушевського керівну посаду» надрукувала газета «Нація і держава», хоча це політичне видання і не має стосунку до літератури, а колишній редактор «ЛУ» Сергій Козак сказав: «Ви мені нічого не давали».
— Знайома відмовка: «Ви заяву не подавали», «Ви твір не подавали».
— Гумористична рубрика збереглася лише у двох газетах — «Голос України» («Курінь») та «Сільські вісті» («Весела світлиця»). «Україна молода» друкує тільки приколи, скачані з Інтернету, щось перекладають кацапомовне. Авторського майже ніде не друкують, причому ніхто з авторів навіть не ставить питання щодо гонорару.
Країна в депресії, йде війна, населення пригнічене, тож веселе дотепне слово конче потрібне. А що ми читаємо, що дивимося на телеекранах? Російські Comedy club і «Смешно до боли»... Подивіться на укрпоштівські ятки. Рясно лежать «Московский комсомолец в Украине», «Комсомольская правда в Украине». Це ж антиукраїнські видання, і в них, зрозуміло, українським гумористам місця нема.
— На кого з колег взоруєтеся?
— Ні на кого!
— А з класиків?
— На Котляревського, Шевченка, Івана Франка і Лесю Українку. Втім, люблю багатьох. От я в «Перці на передовій» помістив слова Василя Симоненка:
«Ви байстрюки катів осататанілих,
Не забувайте, виродки, ніде,
Народ мій є, в його гарячих жилах
Козацька кров нуртує та гуде».

Ніби сьогодні написано. Комуністичні ідеологи казали: «Це про німців». Ні, це про вас, сталінці-путінці. Василь Симоненко напрочуд сучасний, як і Василь Стус. Один простий дядько сказав: «Якби не вбили Симоненка (помер у 29 років, по-звірячому побитий кадебешниками, — В. К.), то ми мали б другого Шевченка». І це правда. Шевченко — елітарний і народний. Авжеж, його від народу не можна відірвати, але він має європейський рівень в усіх сенсах.
Та проросійська пропаганда не вгамовується. От видало харківське видавництво російсько-український словник. У ньому вміщено портрет Пушкіна в європейському одязі і нашого Шевченка — в кожусі. Хоча добре відомо, що він ходив, зокрема, у смокінгу і циліндрі, є відповідні зображення молодого і красивого Шевченка. Проте Тараса Григоровича свідомо записали суто в селянську культуру.
А що робить наше Міністерство культури? Як воно підвищує оптимізм народу? Чи це нормально, що нація не має жодного гумористично-сатиричного видання? Найперше треба відновити журнал «Перець», зробити потужну газету. Поглянемо, скажімо, на газету «Сегодня». Ахметов вклав великі гроші, і тепер вона приносить відчутні прибутки.
А демократичне українство не може спромогтися на подібне. От я і назву придумав «Відсіч», це наше суто українське прадавнє слово. Російською — «отпор», тобто можна відпиратися, відбріхуватися. А наше «відсіч» — відганяти від Січі, від коша, тобто силова, моральна і словесна відсіч. Така газета мала б виходити мільйонним накладом, і звісно, вона згодом приносила б прибутки. Треба відродити журнал «Вітчизна», йому дев’яносто років із гаком, видання витримало стільки катаклізмів, а за незалежної України загинуло.
— Оскільки Ви сатирик із будівельною освітою, розкажіть про Ваше бачення розбудови Спілки письменників України.
— Вона повинна працювати як мозковий, науковий і організаційний центр, як літературна агенція і профспілка. Тоді вона впливатиме на літературний процес.
Злоязикі часто обзивають нашу Спілку літературним колгоспом, і нам, очлененим, такі закиди, звісно, не подобаються... Проте спілчанське правління минулої каденції, оргкомітет повелися з делегатами VII з’їзду НСПУ як компартійні райкомівці колись із затурканими колгоспниками при сватанні голови. Авжеж, ні в делегатівських течках, ні в передз’їздівському числі «Літературної України» програм претендентів на енеспеушну булаву не було. Золоті гори колегам висуванці обіцяли усно.
Згодом відбулася звітно-виборна конференція Київської організації НСПУ. Знову ж таки заздалегідь видрукованих програм не було.
Отже, хочеш побудувати щось путяще, створи чіткий архітектурний проект. Основою діяльності НСПУ має бути публікація творів своїх членів і створення механізму реалізації книжок.
Володимир КОСКІН