Визначився...
Нагадаємо, ще торік у квітні на одному з ефірів Петро Порошенко проголосив медійну формулу, яка стала основою його публічного позиціонування як майбутнього кандидата.
Звучала вона спершу як «Армія боронить українську землю. Мова боронить українське серце. Церква боронить українську душу», а пізніше скоротилася до трьох слів на білбордах і екранах: «Армія. Мова. Віра».
Відтоді багато хто став вважати саме цю тріаду лозунгом майбутньої кампанії Порошенка, яку Глава держави ніяк не починав, але до якої готувалось усе його оточення. Втім, під час свого самовисування 29 січня Президент фактично пішов ще далі, видозмінивши подачу власних досягнень упродовж першої каденції.
Виходячи на сцену свого форуму, Петро Порошенко не обмежився переліченням минулих здобутків, натомість запропонував власне бачення подальшого майбутнього. І загалом суть його промови можна звести до простої формули: «Якщо не Порошенко — то Путін. Якщо Порошенко — то НАТО і Європейський Союз».
Усіх своїх головних конкурентів Порошенко розцінює як небезпеку реваншизму, популізму та авторитаризму. Взагалі, з огляду на деякі передвиборні обіцянки цих самих конкурентів, певне здорове зерно у подібних побоюваннях є. І тут надзвичайно показовою є ось така фраза з виступу Глави держави:
«Тема війни і миру — одна із головних на виборах... Я дуже уважно стежу за різними пропозиціями. Верзуть часом таке, ніби ми тут бавимося в олов’яних солдатиків, а не захищаємо країну... Пропонують записати побажання Путіна у блокнот, а потім цей блокнот винести на референдум. Або пропонують стати перед Путіним на коліна чи в якусь іншу позу».
У цій одній цитаті Порошенка видно всю його майбутню риторику і щодо Володимира Зеленського, якому належить ідея «блокнота», де він мав наміри записувати побажання до своєї програми; і щодо Юрія Бойка, котрий уже відкрито говорить про автономію Донбасу і прямі переговори з Москвою...
Марні очікування?
Варто нагадати, що ще торік восени російський президент Путін під час свого виступу на Валдайському дискусійному клубі заявляв, що про якусь нормалізацію відносин з Україною може йтися тільки вже з наступною українською владою після закінчення виборчого циклу 2019 року.
Отже, з чинним українським Президентом Петром Порошенком Путін ні про що ані розмовляти, ані домовлятися не збирається. Він чекає наступника. А Порошенко, у свою чергу, намагається зробити все, щоб такий наступник з’явився не раніше 2024-го.
Власне, подібна президентська риторика — цілком прийнятна і має пояснення. Однак не варто забувати й іншого. Саме такий російський підхід — очікування наступника — не є чимось новим.
Ще далекого 1994 року у Москві не приховували, що не збираються ні про що домовлятися з чинним на той час Президентом Леонідом Кравчуком і відкрито висловлювали підтримку його головному конкуренту Леоніду Кучмі.
Коли Кучма переміг на виборах, його протягом декількох років шантажували, відкладали підписання «великого договору» між двома країнами (той самий, що недавно був денонсований українським парламентом). А офіційний державний візит Бориса Єльцина відбувся, тільки щоб Київ погодився на збереження російської військової бази у Севастополі.
Незважаючи на близькі особисті стосунки Кучми із сім’єю Єльцина і Віктором Черномирдіним, різновекторна зовнішня політика другого Президента України викликала в Кремлі вічні підозри.
Тільки наприкінці правління послабленого скандалами Кучму вдалося змусити підписати угоду про входження України до Євразійського економічного простору — але документ був негайно заблокований урядом на чолі з «наступником» Віктором Януковичем. Проте Москва за підказкою своєї довіреної особи Віктора Медведчука чекала перемоги Януковича — щоб про все з ним домовитися.
Президент Росії навіть особисто приїжджав до Києва агітувати за Януковича, а коли через Майдан 2004 року не дочекався — вирішив бойкотувати нового Президента Віктора Ющенка і домовлятися з його наступником.
Наступник — той же Янукович — з’явився 2010-го і його відразу стали шантажувати цінами на газ, щоб домогтися продовження терміну збереження російської військової бази в Севастополі.
Однак у повну залежність від Москви Янукович потрапив тільки на тлі Майдану 2013—2014 років і розкрадання української економіки й скарбниці власним оточенням. Але ця повна залежність призвела до краху самого Януковича. І тепер Путіну залишається тільки бажати поразки Порошенка — щоб домовлятися вже з його наступником...
Проте цей короткий історичний огляд переконує, що Росія ніколи ні з ким в Україні домовлятися взагалі-то й не збиралась. Офіційний Кремль або домагався свого шантажем і підкупом, або чекав наступника, щоб його шантажувати або корумпувати.
Ніякого іншого уявлення про домовленості з Україною в Москві, вочевидь, просто не існує, як не існує і розуміння того, що Україна — це суверенна держава.
Саме тому ні на які «домовленості» з наступним українським президентом Путін, скоріше за все, не очікує — тому що йому потрібні не домовленості, а капітуляція. Для домовленостей передусім потрібна взаємоповага, а для цього повинна змінитися Росія — її влада і її суспільство.
Рушій європейського вектора
Утім, повернемося до справ українських. Як випливає з тез, проголошених 29 січня Президентом України Петром Порошенком, альтернативою загрозі «тотального російського реваншу» є повноцінний вступ України до НАТО і Європейського Союзу.
Чи варто казати, що, виходячи з логіки Глави держави і його виступу, провести країну до реалізації цієї мети спроможний лише сам Порошенко?
У новітній історії України було кілька кандидатів, які обіцяли остаточну і безповоротну євроатлантичну інтеграцію. Але Петро Порошенко вирішив, що нині стосовно реалізації цих тез суспільство має повірити саме йому. Передусім тому, що... не надто вірили в успіхи досі. Ось лише кілька найбільш промовистих цитат:
«Багато хто не вірив, що в 2014 році ми, зненацька заскочені російською агресією, збережемося як незалежна держава...
Багато хто не вірив, що ми здатні вибратись із економічної прірви...
Багато хто не вірив у серйозність наших намірів щодо децентралізації...
Багато хто не вірив, що ми колись зіскочимо з російської газової голки...
Багато хто не вірив, що Угода про асоціацію з Європейським Союзом буде підписана і що ми виграємо у Росії велику дипломатичну битву за її ратифікацію...
Багато хто не вірив, що буде безвіз...
Нарешті, багато хто до останнього не вірив у Томос...» — перераховував Петро Порошенко, не втомлюючись додавати, що тепер усе це уже сталося.
Відтак, намагаючись спертися на ці досягнення, на вміння подолати зневіру, реалізувати нереальне, добитися того, чого досі ніхто не міг, Порошенко робить наступний крок і пропонує повірити у досяжність ще однієї буцімто «нереальної» мети:
«До 2024 року ми подамо заявку на вступ до Євросоюзу, отримаємо і почнемо виконувати План дій щодо членства в НАТО».
Такий остаточний західний поворот чинного Президента серед іншого свідчить і про те, що свою виборчу кампанію він має намір сфокусувати на електораті Заходу і Центру країни. Адже навіть на п’ятому році війни з Росією переконати виборців Сходу і Півдня у необхідності інтеграції в НАТО чи ЄС — завдання доволі проблематичне.
Петро Порошенко, безумовно, розраховує отримати достатню підтримку для того, щоб вийти до другого туру. От і виходить, що упродовж лютого та березня команда чинного Глави держави доводитиме суспільству ідею про те, що саме він — єдиний кандидат, здатний забезпечити незворотність нинішнього євроатлантичного курсу України.
Можливі конституційні зміни
Вочевидь, уже найближчим часом Верховна Рада остаточно голосуватиме за зміни до конституційної преамбули стосовно намірів нашої держави стати членом Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу. Попереднє голосування цієї ідеї Петра Порошенка, нагадаємо, відбулося ще на минулій парламентській сесії.
Взагалі, зважаючи на реалії сьогодення, подібні ініціативи видаються найбільш доречними. Однак, окрім них, чинний Глава держави намагається запровадити ще цілу низку змін.
Скажімо, він не проти спробувати розширити власні повноваження, щоб призначати Прем’єр-міністра не за пропозицією, а лише за погодженням із парламентською більшістю. А ще — одноосібно звільняти голів СБУ, Нацбанку та Генпрокуратури.
Також Петро Порошенко не раз пропонував скасувати імперативний депутатський мандат, що дало би змогу позбавити нардепів обов’язкового входження до фракції тієї партії, від якої вони були обрані. А відтак сприятиме безпечній депутатській міграції.
Також Петро Порошенко не полишає надію ухвалити зміни, що стосуються децентралізації. Його опоненти передусім вказують на те, що це потрібно Главі держави задля отримання чіткої процедури розпуску місцевих рад.
Ще одне важливе питання стосується статусу Криму. Зміни, які пропонуються, повинні закріпити право кримських татар як корінного народу України на самовизначення в складі незалежної Української держави. Ідеться фактично про створення кримськотатарської автономії.
Звісно, навіть у разі ухвалення запрацюють такі зміни не раніше того дня, коли Крим буде звільнено, але їх внесення настійливо вимагають кримські татари. І відмовити їм Президент не може. Оскільки саме на представників кримськотатарського народу, вочевидь, неабияк розраховує Порошенко під час виборів. Щоправда, проголосувати цього разу їм буде значно складніше, але то — вже деталі.
Звичайно, нинішня президентська кампанія ні для Петра Порошенка, ні для кого з його конкурентів не буде простою. Тому поки що нам залишається лише стежити за її розвитком. Головне — дістатися до фінішу максимально без втрат. Утім, це — вже тема для інших роздумів.
Ярослав ГАЛАТА
